Поняття та категорії

Акціонерний капітал. Акціонерне товариство. Акція. Облігація. Курс акції. Курс облігації. Установчий прибуток. Відкрите акціонерне товариство. Закрите акціонерне товариство. Реальний капітал. Фіктивний капітал. Фондова біржа.

Питання для самоконтролю

1.Що таке «акціонерний капітал» і «акціонерне товариство»?

2.Чому виникли акціонерні товариства?

3.Що представляє собою акція і чим вона відрізняється від облігації?

4.Яке джерело дивіденду?

5.Яким чином визначається курс акції?

6.Яка різниця між номінальною і ринковою вартістю акції?

7.Назвіть відомі Вам види акцій і поясніть їхні особливості.

8.У чому полягає різниця між відкритими та закритими акціонерними товариствами?

9.Що представляє собою установчий прибуток і яким чином він утворюється?

10.Що таке «фіктивний капітал» і чим він відрізняється від «реального капіталу»?

11.Що Вам відомо про ринок цінних паперів, його види та організаційні форми?

12.Які функції виконує фондова біржа?

13.Що означає термін «котирування цінних паперів»?

14.Чому акціонерні компанії відіграють дуже важливу роль у розвинутій ринковій економіці?

ТЕМА 13. АГРАРНІ ВІДНОСИНИ ТА ЗЕМЕЛЬНА РЕНТА В УМОВАХ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ ЕКОНОМІКИ

План

13.1. Аграрні відносини у докапіталістичних формах виробництва та при капіталізмі.

13.2. Приватна власність на землю та рентні відносини. Рента та орендна плата.

13.3. Монополія на землю як об'єкт господарювання і диференціальний додатковий прибуток орендаря. Диференціальна рента І і ІІ.

13.4. Монополія приватної власності на землю та абсолютна земельна рента.

13.5. Монопольна рента та причини її виникнення. Монопольна ціна.

13.6. Ціна землі та її динаміка.

13.7. Шляхи формування капіталістичних відносин в аграрній сфері.

13.8. Агропромисловий комплекс

Ринкові відносини охоплюють не лише промислове виробництво, а й сільське господарство. Проте аграрні відносини (слово «аграрний» латинського походження і у перекладі українською мовою означає «земельний») – це особлива сфера економічних відносин, оскільки в ній власне економічні процеси найтіснішим чином переплітаються з біологічними, які накладають на них свій відбиток. Справа в тому, що сільське господарство в більшій мірі, ніж промисловість, залежить від природних факторів. Крім того, особливе значення має й продукт цієї галузі виробництва, оскільки тут виробляються продукти харчування, які не можуть бути створені ніякою іншою галуззю. Особливості вирощування сільськогосподарської продукції впливають на ритм роботи підприємств обробної промисловості, які займаються перевезенням та переробкою цієї продукції.

Крім цього, специфіка сільськогосподарського виробництва вимагає значної мобілізації сил працівників села. Це зумовлено тим, що посіяти і зібрати врожай без втрат треба у дуже стислі строки, тому що існує велика залежність сільського господарства від погодних умов. Відзначені обставини і визначають особливу систему аграрного сектора економіки.

13.1. Аграрні відносини у докапіталістичних формах виробництва та при капіталізмі

Перш ніж перейти до вивчення аграрних відносин в розвиненій ринковій системі, необхідно розглянути їхні особливості в докапіталістичних суспільствах. Це пояснюється тим, що в аграрному секторі ринкової економіки тривалий час зберігались (а в Україні й нині існують) залишки докапіталістичних відносин. Вони характеризувались наступними основними рисами: по-перше, пануванням натурального виробництва, як в поміщицькому, так і в селянському господарстві; по-друге, володінням засобами виробництва безпосереднім виробником, тобто кріпаком, який повинен мати свою ділянку землі та сільськогосподарський інвентар; по-третє, особистою залежністю безпосереднього виробника – кріпака – від феодала, по-четверте, пануванням примітивної, рутинної техніки виробництва і, як наслідок, крайньою відсталістю агрокультури та низькою продуктивністю праці.

Розглянуті відносини в докапіталістичних суспільствах отримали вираження і в докапіталістичних формах земельної ренти. Слово «рента» має латинське походження (лат. – reditta), що в перекладі означає «віддана назад». Додатковий продукт, який створювався кріпаками, привласнювався феодалами у формах феодальної ренти. Перша особливість феодальної ренти полягала в тому, що вона базувалась на позаекономічній залежності кріпака від феодала. Друга особливість віддзеркалювала той факт, що у формі ренти феодал привласнював увесь додатковий продукт, створюваний кріпаками. Існували три історичні форми феодальної земельної ренти: відпрацьовочна (панщина), продуктова (оброк) та грошова. При першій формі кріпак зобов'язаний був частину часу (наприклад, три дні на тиждень) працювати на панській землі, відпрацьовуючи панщину, а час, що залишався працював на ділянці, яка була надана у володіння, створював продукт для свого існування. Тут необхідна і додаткова праця, чітко розмежовані у просторі і часі.

При другій формі – продуктовій ренті – кріпак весь робочий час працював на наділеній йому у користування ділянці, але частину виробленого продукту віддавав пану у вигляді так званого оброку.

Третя форма – грошова рента, при якій кріпак повинен був не тільки виробити продукт, але й реалізувати його на ринку, а частину його вартості передати феодалу у вигляді цієї ренти. Грошова форма ренти знаменувала собою вже період розкладу феодального ладу, зародження і розвитку товарно-грошових відносин.

Найбільш загальними рисами аграрних відносин у розвиненій ринковій економіці є: по-перше, відділення землі як об’єкту власності від землі як об’єкту прикладання капіталу, тобто земельний власник може жити на Кіпрі, а його земельна ділянка знаходитись в Шотландії; по-друге, наявність трьох соціальних суб'єктів в системі аграрних відносин: землевласник, капіталіст-орендар та безпосередній виробник – найманий сільськогосподарський працівник; по-третє, на відміну від феодальних відносин, де додатковий продукт цілком привласнюється власником землі, в умовах аграрних відносин розвиненого ринкового господарства землевласник привласнює лише частину додаткової вартості у вигляді капіталістичної земельної ренти, яка являє собою економічну форму реалізації земельної власності. Інша частина додаткової вартості, виробленої найманими сільськогосподарськими працівниками, привласнюється капіталістами-орендарями у вигляді середнього прибутку на капітал. Ця остання виступає для капіталіста-орендаря економічною формою реалізації його інвестицій в сільське господарство.

Друга частина нової вартості, яка створюється найманими працівниками, виступає у формі їх заробітної плати. Таким чином, суб'єктами аграрних відносин в розвиненому ринковому господарстві виступають три соціальні фігури: землевласник, який одержує земельну ренту, капіталіст-орендар, який привласнює середній прибуток на свій капітал, та найманий сільськогосподарський робітник, який отримує заробітну плату. Взаємовідносини цих соціальних суб'єктів й характеризують зміст виробничих відносин в аграрному секторі розвиненої ринкової економіки.

Наступна особливість аграрних відносин капіталізму, яка відрізняє їх від цих відносин докапіталістичних суспільств, полягає в тому, що вони виступають важливим фактор розвитку продуктивних сил сільського господарства. Цей розвиток супроводжується науково-технічним прогресом, впровадженням нової техніки та технології сільськогосподарського виробництва, застосуванням результатів агробіологічної науки, зростанням кваліфікації найманих спеціалістів та сільськогосподарських працівників.

Капіталіст-орендар, як і будь-який інший капіталіст, здійснює сільськогосподарське виробництво з метою одержання додаткової вартості. Він не може привласнити у формі прибутку всю додаткову вартість, яка створюється найманими сільськогосподарськими робітниками, оскільки застосовує капітал на чужій землі. Але він повинен мати прибуток не менше середнього прибутку, в іншому випадку вкладення ним капіталу в землю стає невигідним. Яким же чином виникає надлишок над середнім прибутком, який привласнює землевласник без шкоди для інтересів капіталіста? Яка природа земельної ренти? В чому полягає різниця між земельною рентою та орендною платою?

13.2. Приватна власність на землю та рентні відносини. Рента та орендна плата

Історично рента існувала до виникнення відносин капіталістичного виробництва. Але як економічна категорія капіталізму рента сформувалася лише у зв'язку з утворенням капіталістичного способу виробництва. Тому рента повинна розглядатися після аналізу категорій, які розкривають суть і форми руху капіталу.

У попередніх темах ми з'ясували джерело доходів промислового, торгового й позичкового підприємців. Ним є додаткова вартість, яка в реальному житті виступає у формі прибутку промислового й торгового підприємців, а також як позичковий процент.

З виникненням власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу – земельна рента. Земельна рента – економічна форма реалізації права власності на землю.

Сучасна капіталістична рента виникає на основні інвестування капіталу у землю і тому виступає в загальній масі додаткового продукту як надлишок над середнім прибутком. Отже, земельна рента за своєю природою – це не що інше, як надлишкова додаткова вартість.

В умовах ринкової економіки рентні відносини виникають між власниками землі, з одного боку, і користувачами землі, з іншого. Найбільш поширеною формою таких відносин у всіх зарубіжних країнах є оренда землі фермерами або підприємцями у земельних власників.

Оренда землі – форма землекористування за якою власник ділянки землі передає її на певний строк іншій особі (організації) для ведення господарства за винагороду (орендну плату).

Оренда землі виникла з появою рабовласницького суспільства, а з формуванням капіталізму у XVI-XVII ст. виникла капіталістична оренда землі. У цьому випадку орендар вкладає в землю власний капітал, але господарює не самостійно, а за допомогою найманої праці з метою отримання прибутку. Така оренда одержала найбільше широке поширення в США, Великій Британії, Бельгії, Нідерландах, Франції. Нині в США сільськогосподарське виробництво ведеться:

· повними орендарями (13% усіх земель);

· фермерами, які додатково орендують чужу землю (54% земель);

· повними власниками землі (32% земель).

В Україні оренда, як форма господарювання, виникає наприкінці 80-х на початку 90-х рр. ХХст., коли селяни частину землі й засобів виробництва почали брати в тимчасове самостійне користування. Проте правову підставу оренда отримала лише з прийняттям Верховною Радою у 1992 р. Закону «Про селянське (фермерське) господарство», в якому гарантується право громадян на створення фермерських господарств, а також на оренду землі. Отже, що це за форма господарювання?

У найзагальнішому плані під орендою розуміється передача права користування землею однією особою ( власником ) іншій – користувачу на принципах повернення й платності та умовах, передбачених договором.

Характерними рисами орендних відносин є:

· по-перше, наявність двох суб'єктів цих відносин – власника й користувача (орендаря). В ролі того, хто надає землю в оренду, може бути лише власник землі, орендарями можуть бути як фізичні, так і юридичні особи;

· по-друге, орендні відносини за своєю природою вторинні, похідні. Вони передбачають лише право користування землею. Сама ж власність на землю залишається за первинним власником. Тому орендні відносини будуються на принципі повернення;

· по-третє, власник передає орендарю право продуктивно використовувати землю, тобто передає потенційну можливість отримати доход. Тому обов'язковою умовою орендних відносин є платність, яка виступає у формі орендної плати;

· по-четверте, орендні відносини завжди мають договірний характер. Проте між землевласником та орендарем виникає боротьба за термін оренди. Чому?

Земля здається в оренду на певний термін. Тривалість цього терміну – предмет постійної боротьби між орендарями і землевласниками, оскільки перші зацікавлені в його подовжені, а другі – в скорочені. Чим коротше термін договору, тим швидше можна переглянути розмір стягуваної орендної плати на користь землевласників. Чим термін договору триваліший, тим більше у орендаря можливості зберегти за собою зростаючий додатковий дохід.

Аналізуючи розподіл договорів оренди за термінами їх дії в Україні, слід зазначити, що 81,2 % їх загальної кількості укладено терміном до 5 років. Водночас на частку договорів строком більше 10 років припадає лише 3,9 %. Однак, як відомо, ефективнішою є саме довгострокова оренда, яка дає можливість здійснювати належне планування господарської діяльності, запроваджувати науково обґрунтовані сівозміни, сприяє поліпшенню родючості грантів. Тому невипадково, що законодавством розвинутих країн здійснюється державна політика, спрямована на подовження терміну оренди землі. Зокрема, мінімальний термін останньої становить: у Нідерландах 6 років – для землі без приміщень і 12 років – для всієї ферми; у Бельгії і Франції цей термін становить 9 років; в Італії – 15.

Орендна плата – це заздалегідь визначена певна величин частка доходу орендаря, яка встановлюється в абсолютній величині (на весь термін орендного договору) й виплачується власнику землі щорічно або щоквартально залежно від умов договору.

Що є джерелом орендної плати? Адже якщо орендар буде сплачувати її зі свого прибутку, то в нього зникне матеріальний стимул вкладати свої капітали в сільськогосподарське виробництво. Основним джерелом орендної плати є додатковий продукт, який одержує орендар у процесі використання землі. Причому не весь додатковий продукт, а лише його певна частина. Яка саме? Одна частина у формі підприємницького доходу (середній прибуток) залишається орендарю, а інша – надлишок над середнім прибутком, за своєю природою – це не що інше як надлишкова додаткова вартість у формі орендної плати виплачується землевласнику за право користування його землею. Отже, в даному випадку орендна плата виступає формою прояву земельної ренти. А земельна рента, в свою чергу, є джерелом орендної плати.

Відповідно до орендного договору встановлюється розмір орендної плати, який крім ренти містить у собі й інші статті доходу, непов'язані з платою за користування землею. До них відносяться, зокрема, амортизаційні відрахування за користування приміщеннями, спорудами тощо, якщо вони є на орендованій земельній ділянці.

Таким чином, орендна плата – грошові суми, які сплачують орендарі за користування орендованою землею та майном за договором оренди. Ці грошові суми більші ніж рента. Тому ренту не можна ототожнювати з орендною платою.

Земельна рента при капіталізмі виступає в двох основних формах: диференціальної та абсолютної ренти, які й розглянемо більш детально.

13.3. Монополія на землю як об'єкт господарювання і диференціальний додатковий прибуток орендаря.

Диференціальна рента І і ІІ

При капіталізмі існує два види монополії – монополія приватної власності на землю і монополія на землю як об'єкт господарювання. Розглянемо, передусім, що означає монополія на землю як об'єкт господарства. Головним засобом виробництва сільського господарства є земля. Однак не вся суша земної кулі може бути використана в сільськогосподарському виробництві. Це означає, що земля як об'єкт господарювання обмежена. Більше того, обмежені більш родючі чи вигідніше розташовані ділянки землі по відношенню до ринку збуту, шляхів сполучення, умов обробітку ґрунту тощо. Підприємці, що вкладають свої капітали в обробіток таких ділянок, хоч і не є їх власниками, але володіють монополією на цю землю як об'єкт господарювання. До чого ж приводить ця монополія?. Вона обумовлює особливості формування і визначення рівня суспільно необхідних витрат на виробництво сільськогосподарського продукту. Ці суспільно необхідні витрати в промисловості визначаються середніми умовами виробництва даного продукту. В сільському господарюванні становище інше. Оскільки кращі та середні ділянки землі обмежені і продукти, що виробляються на них, не можуть повністю задовольнити попит на сільськогосподарську продукцію, тому є потреба обробляти й гірші землі. Між тим, попит пред'являється на всю масу сільськогосподарської продукції, в тому числі й вироблену на гірших землях. Але для того, щоб орендарі вкладали свої капітали в ці землі, їм повинен бути забезпечений середній прибуток на капітал. Це обумовлює формування ринкових цін на сільськогосподарську продукцію гіршими умовами виробництва. Внаслідок цього більш родючі ділянки, або ближче розташовані до ринку збуту, приносять більший прибуток, який є різницею між суспільною вартістю продукту, що визначається умовами виробництва на гірших землях, та його індивідуальною вартістю, створеною при більш сприятливих умовах. Ця різниця й виступає у формі додаткового прибутку, яка спочатку привласнюється підприємцем-орендарем, а при переукладанні орендного договору привласнюється власником землі і приймає форму диференціальної ренти. Диференціальну ренту одержують власники тільки кращих та середніх ділянок землі. Вона виступає у двох видах: диференційної ренти І та диференціальної ренти II. Покажемо утворення диференціальної ренти І на умовному прикладі (табл. 13.1).

Таблиця 13.1

В таблиці розглянуто три ділянки землі, однакові за розмірами, але різні за родючістю. В них інвестовано рівний капітал – по 100 одиниць в кожну. При цьому на першій ділянці зібрано 4 центнери зерна, на другій – 5 і на третій – 6 центнерів. При середній нормі прибутку, яка становить 20%, суспільна ціна виробництва дорівнює витратам виробництва плюс середній прибуток, тобто 120 одиниць. Зважаючи на різницю в родючості на різних ділянках буде вироблена різна кількість продукції. Внаслідок цього індивідуальна ціна виробництва 1 ц зерна на різних ділянках буде різною: на 1-й ділянці – 30 ц, на II – 24 ц, на III – 20 ц. Суспільна ж ціна виробництва одиниці продукції – (1 центнеру зерна), що регулюється умовами виробництва на гіршій ділянці (у нашому прикладі І ділянки) дорівнює 30 одиниць. Отже суспільна ціна виробництва всієї продукції складе для І ділянки – 120 одиниць, тобто співпаде з його індивідуальною ціною виробництва, на II ділянці – 150 і на III – 180 одиниць. Таким чином, утвориться різниця між суспільною та індивідуальною ціною виробництва продукції на II ділянці – 30 одиниць і на III ділянці – 60 одиниць. Ця різниця і надходить землевласникам цих ділянок від орендарів при переукладанні договору у вигляді диференціальної ренти І. Отже, причиною утворення диференціальної ренти є монополія на землю як об'єкт господарства. Умовою її утворення виступає різниця земельних ділянок за родючістю та місцезнаходженням, а джерелом є додаткова вартість, що створюється найманими сільськогосподарськими працівниками і яка утворить різницю між суспільною та індивідуальною ціною виробництва продукту на різних ділянках землі.

Розглянемо тепер більш детально як утворюється диференціальна рента II. Ця рента обумовлена відмінностями в продуктивності додаткових вкладень капіталу на одній і тій самій ділянці землі. Повернемось до таблиці 13.1 та приймемо в якості об'єкту додаткового капіталовкладення ділянку ІІІ. Припустимо, що на цій ділянці підприємець робить додаткове капіталовкладення ще 100 одиниць, які, наприклад, використовуються для іррігації та інших нововведень. В результаті він отримає додатково ще 6 центнерів зерна. При цьому середня норма прибутку та суспільна ціна виробництва одиниці продукції, регульована умовами виробництва на гіршій ділянці, залишаються такими ж. Тому цей підприємець отримає ще 60 одиниць додаткового прибутку, що і являє собою надлишкову додаткову вартість, яка є матеріальною основою диференціальної ренти II. Справа в тому, що в межах терміну раніше укладеного орендного договору цей додатковий прибуток привласнюється орендарем. І тільки по його закінченні, при переукладанні цього договору, земельний власник підвищує ставку орендної плати і завдяки цьому привласнює цей додатковий прибуток, який приймає тепер економічну форму диференціальної ренти II. В цих умовах між орендарем та земельним власником виникають суперечності через терміни оренди. Земельний власник зацікавлений у короткотермінових строках оренди, а підприємець-орендар, навпаки, – в тривалих термінах, що дозволило б йому довше привласнювати той додатковий прибуток, який виникає у зв'язку з додатковим вкладенням капіталу.

Виробництво диференціальної ренти II обумовлене інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва. Слід мати на увазі, що збільшення обсягу виробництва сільськогосподарської продукції може бути досягнуте двома шляхами – екстенсивним та інтенсивним. Перший означає розширення сільськогосподарського виробництва, яке досягається додатковими витратами на придбання засобів виробництва, розширення посівних площ та збільшенням кількості зайнятих при незмінній продуктивності цих додаткових витрат. Другий, тобто інтенсивний шлях, обумовлений таким розширенням виробництва, яке засноване на зростанні продуктивності праці – підвищенні урожайності сільськогосподарських культур з кожного гектару землі, зростанні продуктивності худоби та поліпшенні інших якісних показників виробництва (підвищенні жирності молока, зростанні приплоду череди, підвищенні цукристості цукрового буряка тощо).

На ранніх етапах розвитку ринкових відносин панував, головним чином, екстенсивний тип розвитку сільського господарства. В подальшому центр ваги переноситься на інтенсивний шлях розвитку, пов'язаний з інтенсифікацією сільськогосподарського виробництва. В умовах розгортання НТР радикальні перетворення у технологічному способі виробництва в сільському господарстві можливі через інтенсивний розвиток біотехнології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка створює умови для розгортання «біологічної», «біотехнологічної» революції. Так, за допомогою генної інженерії створюються нові організми з наперед заданими властивостями, змінюються спадкові якості сільськогосподарських рослин і тварин. Наприклад, американська фармацевтична фірма «Соломон голд енд бразерс» за допомогою універсального стимулятора росту тварин і рослин одержує качани кукурудзи вагою 4 кг. Молочне порося, якому дають такий стимулятор, через три місяці важить від 80 до 90 кг.

З диференціальною рентою пов'язана категорія так званої хибної соціальної вартості. Остання являє собою різницю між сумою ринкових вартостей сільськогосподарських товарів та сумою їх індивідуальних вартостей. В нашому прикладі сума ринкових вартостей продукції І, II та III ділянок дорівнює 450 одиниць, а сума їх індивідуальних вартостей дорівнює 360 одиниць. Утворена різниця в 90 одиниць і становить так звану хибну соціальну вартість. Вона виникає внаслідок того, що в основі суспільно необхідних витрат в сільському господарстві, які визначають ринкову вартість, лежать витрати на гіршій ділянці землі. Це,однак, не заперечує дію закону вартості, оскільки продукти сільського господарства реалізуються по їх ринковій вартості, але сама ця ринкова вартість утворюється не під впливом середніх умов виробництва, як в промисловості, а регулюється гіршими умовами. Якби ринкова вартість сільськогосподарської продукції регулювалася, як і в промисловості, середніми умовами виробництва, то сумарна вартість усього продукту тих трьох ділянок дорівнювала б 360 одиниць і жодної хибної соціальної вартості не виникало б. Таким чином, утворення так званої хибної соціальної вартості призводить до зростання цін на сільськогосподарську продукцію. Причиною ж цього є наявність класу приватних земельних власників, які привласнюють диференціальну ренту і, по суті, живуть за рахунок суспільства. Ось чому на ранніх стадіях розвитку капіталізму представники радикальної буржуазії висували вимогу націоналізації землі, яку теоретично обґрунтували Д. Рікардо, К. Маркс, Дж. Мілль. Вони писали, що адекватною формою капіталістичного виробництва є державна власність на землю.

13.4. Монополія приватної власності на землю та абсолютна земельна рента

Крім диференціальної ренти в ринковій економіці існувала і в багатьох країнах існує й нині абсолютна рента, тобто рента, яку приносять всі ділянки землі, у тому числі і гірші. При розгляді суті і механізму її утворення необхідно мати на увазі, що при розгляді диференціальної ренти (теоретично) гірші землі, що регулюють ціноутворення, ніякої ренти не приносять. Однак через обмеженість землі і гірші земельні ділянки здаються в оренду. Жоден власник землі не здасть свою ділянку в оренду, якщо вона не буде приносить дохід. Таким чином, орендарі платять власникові землі ренту і з гірших ділянок. Рента, яку приносять ці ділянки землі, і є абсолютна рента. Вона називається абсолютною тому, що її приносять абсолютно всі ділянки, незалежно від їхньої родючості і місця розташування.

Проблема абсолютної ренти протягом тривалого періоду часу залишалася далекою від свого вирішення. Економісти не могли узгодити утворення цього виду ренти з дією закону вартості, тобто зі з'ясуванням того, як на основі еквівалентного обміну виникає рента, у тому числі і на гірших ділянках землі. В історії економічної думки ця проблема вперше була вирішена в III томі "Капіталу" К. Маркса.

При розробці теорії абсолютної ренти відправними моментами виступали наступні історичні факти:

а) органічна будова капіталу в сільському господарстві нижча, ніж у промисловості, а це значить, що кожна одиниця авансованого капіталу надає руху в сільському господарстві більше живої праці, ніж у промисловості. Внаслідок цього при рівній нормі додаткової вартості на кожну одиницю капіталу тут приходиться більша її маса, ніж у промисловості;

б) внаслідок більш низької органічної будови капіталу в сільському господарстві вартість сільгосппродукції вища, ніж ціна виробництва;

в) у деяких галузях промисловості також має місце більш низький органічний склад капіталу, ніж у середньому по промисловості, і внаслідок цього виникають розходження між вартістю продукту і його суспільною ціною виробництва. Однак у промисловості в умовах міжгалузевої конкуренції цей надлишок вартості над ціною виробництва перерозподіляється за законом середньої норми прибутку;

г) у сільському господарстві через існування монополії приватної власності можливість переливання капіталу виключена чи вкрай обмежена. Тому утворюється надлишок вартості над ціною виробництва, який залишається в сільському господарстві і слугує джерелом абсолютної ренти. Ця плата і приймає форму абсолютної ренти.

Для ілюстрації механізму її утворення візьмемо чотири галузі виробництва, з яких три галузі промисловості, а четверта – сільське господарство. У кожну галузь промисловості вкладені однакові по величині капітали, але різної органічної будови: у харчову промисловість – 70с + 30v; у текстильну 80с + 20v; у машинобудування – 90с + 10v. При нормі додаткової вартості, рівній 100%, буде вироблено додаткової вартості в харчовій галузі – 30 дол., у текстильній – 20 дол., у машинобудівній – 10 дол. Відповідно, вартість товару дорівнюватиме 130, 120 і 110 дол. Галузева норма прибутку складе в харчовій промисловості – 30%, у текстильній – 20% і в машинобудівній – 10%. Далі під впливом міжгалузевої конкуренції і міжгалузевого переливання капіталів відбувається вирівнювання галузевих норм прибутку в середню норму прибутку:

60m x 100%

Р_ср = ---------------- = 20 %

240с+ 60v

У сільське господарство вкладений такий же за розміром капітал, але більш низької органічної будови 60с+40v. При тій же нормі додаткової вартості буде вироблено додаткової вартості 40 дол., а вартість сільськогосподарської продукції складе 140 дол.

Таблиця 13.2

Однак, існування приватної власності на землю перешкоджає вільному переливанню капіталів із промисловості в сільське господарство, а тому вироблена в сільському господарстві додаткова вартість не бере участі в утворенні середньої норми прибутку. Тому частина додаткової вартості, що є надлишком над середнім прибутком і утворююча різницю між вартістю сільськогосподарського продукту і його суспільною ціною виробництва (у нашому прикладі 20 дол.), перетворюється в абсолютну земельну ренту, яку власники всіх земельних ділянок одержують від підприємців-орендарів. Причому, власники кращих і середніх ділянок землі отримують і диференціальну, і абсолютну ренту, а власники гірших ділянок задовольняються тільки абсолютною рентою.

Таким чином, причиною існування абсолютної земельної ренти виступає монополія приватної власності на землю, умовою її існування є більш низька органічна будова капіталу в сільському господарстві, ніж у промисловості, а джерелом є праця найманих сільськогосподарських робітників.

Законом розвитку суспільного виробництва є прогрес в області продуктивних сил суспільства. Цей закон особливо чітко виявив себе в умовах капіталістичного способу виробництва порівняно з його історичними попередниками: рабовласницьким і феодальним способами виробництва. Особливо високі темпи в розвитку продуктивних сил були досягнуті в промисловості. Але цей закон чітко проявив свою дію й у капіталістичному сільському господарстві. Інтенсифікація сільського господарства, застосування все більш досконалих методів виробництва, заснованих на використанні досягнень сільськогосподарської науки, перехід сільського господарства на рейки індустріального розвитку призвели в цій галузі до істотної зміни структури витрат, у складі яких постійно виникають витрати на засоби виробництва й відносно скорочуються витрати на робочу силу. Це супроводжується тим, що в будові капіталу, застосовуваного в сільському господарстві, швидше росте постійний капітал у порівнянні зі змінним. Це призвело не тільки до того, що органічна будова капіталу в сільському господарстві зрівнялася з промисловістю, але й виникла тенденція до випередження. Це чітко виявлялося у XX столітті в аграрному секторі розвинутих країн. До яких же наслідків призвів цей процес? Оскільки ця форма ренти з боку свого джерела обумовлена різницею між вартістю сільськогосподарської продукції і суспільною ціною її виробництва, остільки зникнення цієї різниці означало одночасно і зникнення джерела абсолютної ренти, а тим самим і самої цієї форми ренти. Чи означає це, що в даний час власники землі здають її в оренду безоплатно? Ні, не значить. Власники земельних ділянок і в цих умовах отримують ренту. Але тільки тепер це не абсолютна, а монопольна рента, що і виступає економічною формою реалізації монопольної власності на землю.

Рентні відносини існують також у видобувній промисловості, оскільки і там має місце монополія на землю як об’єкт господарства, і різні умови видобутку корисних копалин на різних ділянках землі. Аналогічне положення й у будівництві, де також позначається різне місцезнаходження земельних ділянок і їх придатність для забудови.

Необхідно відзначити, що існування диференціальної й абсолютної ренти, які є складовими елементами ціни сільськогосподарської продукції, призводить до її зростання і тим самим сприяє зниженню реальних у доходів населення. Крім цього, абсолютна рента не тільки стримує розвиток продуктивних сил суспільства, але й є економічним базисом існування класу великих землевласників, які отримують її незалежно від стану сільського господарства, оскільки орендну плату стягують при будь-яких умовах.

13.5. Монопольна рента та причини її виникнення. Монопольна ціна

Крім диференціальної і абсолютної ренти, типових для капіталістичного землеробства, існує монопольна рента. Вона утворюється на землях особливої якості чи в особливих кліматичних умовах. Серед великої різноманітності земель виділяються такі, що розташовані у винятково сприятливих ґрунтово-кліматичних умовах. Господарства, завдяки виключним умовам, мають можливість вирощувати рідкісні продукти з особливими якісними характеристиками (наприклад, особливих сортів винограду та вина із нього, чаю, цитрусових, екзотичні фрукти, овочі, прянощі тощо).

Попит на цю продукцію, як правило, вищий за пропозицію, що створює умови реалізації за цінами, які стабільно перевищують витрати по вирощуванню такої продукції. Такі ціни називаються монопольними.

У результаті виникає різниця між монопольною ціною, верхня межа якої визначається лише платоспроможним попитом, і вартістю рідкісного землеробського продукту у вигляді надприбутку. Додатковий прибуток, одержаний на основі монопольної ціни, є монопольним надприбутком. Цей надлишок і є монопольною рентою, яка привласнюється власником землі, що знаходиться у винятково сприятливих умовах. Джерелом існування такої ренти є доходи тієї частини населення, яка купує на ринку ці дефіцитні землеробські продукти. А джерелом зазначених доходів, як правило, є додаткова вартість, створена в інших галузях матеріального виробництва.

Джерело монопольної ренти перебуває поза межами сільського господарства. Це не означає, що власник землі обов'язково фізично відділений від землі як засобу виробництва. Рента у вигляді додаткового доходу привласнюється і тоді, коли і власник, і землекористувач об'єднані в одній особі.

Земельна власність не є джерелом виникнення монопольної ренти, її джерело міститься в монопольній ціні. Ніякого відношення до виникнення монопольної ренти не має і різниця в рівні витрат виробництва. Різниця між монопольною рентою і рентами диференціальною і абсолютною полягає в тому, що по-перше, існування диференціальної та абсолютної ренти не припускає в якості обов'язкової умови обмеженості масштабів виробництва сільськогосподарських продуктів; по-друге, неодмінною обов'язковою умовою виникнення монопольної ренти є обмеженість масштабів виробництва певного виду сільськогосподарських продуктів. Це специфічний вид монополії на природний фактор, який корінним чином відрізняється від двох раніше розглянутих видів монополії (монополії на землю як об'єкт господарювання та монополії приватної власності на землю).

Зазначена монополія є причиною утворення монопольної ціни, а монопольна ціна – причиною існування монопольної ренти. Монопольна рента не є результатом додаткових вкладень капіталу в землю. Це частина прибутку створена в інших галузях виробництва, яку отримає землевласник через монопольні ціни, тобто внаслідок перерозподілу доходів заможних покупців. Отже, джерело монопольної ренти міститься в нееквівалентному обміні між продавцями і покупцями відносно рідких коштовних продуктів.

Таким чином, монополія приватної власності на землю особливої природної родючості, придатної для вирощування рідких, високоякісних продуктів створює можливість привласнення монопольної ренти. Джерелом її є частина додаткової праці сільськогосподарських робітників, а також частина необхідного продукту споживачів, що привласнюється в процесі нееквівалентного обміну між продавцями і покупцями коштовних високоякісних продуктів.

Ренти утворюються і вилучаються не лише в сільському господарстві а й у несільськогосподарських галузях. Особливості цих рент пов'язані зі специфікою використання землі у несільськогосподарських галузях – гірничодобувній промисловості, будівництві, організації зон відпочинку, туризмі тощо.

Тут також можуть утворюватися диференціальна і монопольна ренти. Закономірності їх виникнення такі самі, як і в сільському господарстві.

У видобувній промисловості неоднакове багатство покладів і нерівність інших природних умов на рудниках, шахтах, нафтових и газових свердловинах обумовлюють розходження продуктивності праці і собівартості виробленої продукції. Наприклад, диференціальна гірнича рента (у гірничодобувній промисловості) залежить від природних умов, корисних копалин, вмісту компонентів у руді, їх співвідношення, умов та відстані транспортування тощо.

Монопольна гірнича рента існує на земельних ділянках, з яких добувають рідкісні копалини (дорогоцінні метали, алмази, уранову руду тощо).

На величину будівельної ренти значно впливає місце знаходження земельної ділянки, її рельєф, наявність комунікацій тощо.

Екологічна рента – це ціна, яка сплачується власнику землі за право користування ліпшими екологічними умовами. На її величину впливають якість природного середовища, чистота повітря, рівень озеленення, наявність рекреаційних зон тощо.

Туристична рента – це дохід, який отримає власник туристичних ресурсів. Туристичні ресурси – це природні, історичні й соціально-культурні фактори, здатні задовольнити духовні потреби людей і сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил.

Зміна попиту на рідкі продукти, виснаження запасів корисних копалин, вплив НТР призводить до того, що ті або інші ділянки втрачають свою винятковість, а інші – здобувають її. Це веде до знищення монопольної ренти на одних ділянках і появі її на інших. У цілому ж зі зростанням обмеженості рідких ділянок спостерігається тенденція до росту монопольної ренти.

13.6. Ціна землі та її динаміка

У розвинутій економіці земля виступає товаром, об'єктом купівлі – продажу на ринку землі. Виникає питання: як же визначається ціна землі?

Незапліднена працею земля, як продукт природи, вартості не має, тому її ціна не може бути грошовим вираженням вартості. Вона є ірраціональною економічною формою. У дійсності ціна землі – це капіталізована рента, тобто така сума грошового капіталу, яка будучи розміщеною у банку, принесе її власнику у вигляді банківського відсотку прибуток, що дорівнюватиме земельній ренті.

Розраховується ціна землі за такою формулою:

, де

ЦЗ – ціна землі;

R – рента;

S – норма банківського процента.

Наприклад, якщо сума ренти (R ) дорівнює 15 тис. грн., а банківський процент (S ) – 5%, то згідно з формулою ціна буде:

Саме ця сума, будучи покладеною в банк, принесе її власнику у вигляді відсотка ті ж 15 тис. гривень, що він одержував раніше у формі ренти.

Ціна землі – це дисконтований потік її доходу (ренти).

Дисконтування – це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з урахуванням отримання майбутнього прибутку при існуючий ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капітальний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через певний час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування.

Яка ж динаміка ціни землі? Загальною тенденцією є зростання цін на землю. Це пов'язано з тим, що, по-перше, росте рента. Так, диференціальна рента росте тому, що втягуються в обробіток нові ділянки землі і підсилюється їх диференціація по родючості, розташуванню і продуктивності додаткових вкладень капіталу. По-друге, росте і монопольна рента, яка зайняла в розвинутих країнах місце абсолютної ренти (тому що органічний склад капіталу в сільському господарстві і промисловості зрівнялися). Крім того, в силу обмеженості земельних ділянок з розвитком великих міст попит на них перевищує пропозицію. Так, у США у 2005 р. ринкова вартість 1 гектара орної землі в середньому по країні становила майже 5 тис. дол., а в деяких країнах Європи вона вдвічі вища. Пропозиція землізалежить від багатьох факторів, які сумарно можна звести до двох: якість або родючість землі та місце знаходження ділянки. Пропозиція землі на ринку нееластична, тому що кількість землі, придатної для обробки, є фіксованою величиною. Навіть за умови підвищення ціни на землю, пропозиція землі не може бути збільшена.

Попит на землю,навпаки, еластичний і має тенденцію до зростання, що зумовлює підвищення ціни на землю, особливо в містах, оскільки зростають рента і попит на ділянки під забудову. В силу обмеженості земельних ділянок з розвитком великих міст попит на них перевищує пропозицію.

Ціна землі може залежати не тільки від маси ренти і банківського відсотка, а й від вартості освоєння і поліпшення землі, співвідношення попиту і пропозиції на продукцію сільського господарства, напрямків економічної політики щодо державного регулювання аграрного сектору економіки тощо.

Зростання цін на землю – одна з причин того, що, наприклад, у США, Японії та інших країнах стали зводитись хмарочоси, будуватись підземні і наземні залізничні колії тощо.

13.7. Шляхи формування капіталістичних відносин в аграрній сфері

Хоча сільське господарство, як уже відзначалося, являє собою специфічну галузь матеріального виробництва, проте основні закономірності розвинутої ринкової економіки діють і в цій галузі. До них відносяться, насамперед, концентрація і централізація капіталу і виробництва. Дія закону концентрації і централізації сільськогосподарського виробництва призводить до виділення з загальної маси сільськогосподарських виробників найбільш великих господарств, які мають більше переваг у порівнянні з дрібними. До числа цих переваг відносяться, по-перше, матеріальні умови виробництва; по-друге, технології виробництва; по-третє, організація праці і виробництва; по-четверте, впровадження досягнень науки; по-п'яте, економія витрат виробництва; по-шосте, кращі умови збуту продукції і застосування нових засобів виробництва; по-сьоме, більш сприятливі умови кредиту. Через зазначені обставини великі сільськогосподарські підприємства мають незаперечні переваги порівняно з дрібними фермами і селянськими господарствами. Ці переваги призводять до витіснення дрібних і навіть середніх господарств більш великими і розорення дрібних товаровиробників. От чому теорія про так звану стійкість дрібного виробництва в сільському господарстві, що, до речі, отримала певне поширення й у наш час, спростовується самим життям.

Економічній науці відомі два шляхи розвитку капіталізму в сільському господарстві: прусський і американський. Мова йде про способи й особливості переходу від феодальної системи аграрних відносин до розвинутої ринкової системи. Боротьба цих двох систем охопила цілу епоху переходу від феодалізму до капіталізму. Прусський шлях характеризується тривалим співіснуванням залишків феодалізму з елементами нової ринкової системи. Найбільш чітко ці риси переходу проявилися в Пруссії, але вони мали місце й в інших країнах, зокрема, у Росії. На території сучасного півдня України, де не існувало кріпосного права і було багато незайнятих земельних угідь, ринкові відносини формувалися по американському шляху розвитку капіталізму в сільському господарстві, для якого характерна відсутність докапіталістичних форм виробництва і наявність вільного фермера, як основного суб’єкта капіталістичного сільського господарства. У центральній Росії, де залишки старих кріпосницьких відносин збереглися аж до початку XX століття, панував прусський шлях капіталістичної еволюції, якийпролонгував збереження великого поміщицького господарства, наявність відробіткової системи, властивої феодальним аграрним відносинам, значні залишки особистої залежності безпосередніх виробників від великих поміщиків.

У процесі ринкової трансформації аграрної сфери економіки України був взятий курс на приватно-сімейні форми господарювання, у яких суб’єкт власності індивідуально реалізує свої права на землю та майно (земельні і майнові паї), а також на всю одержану продукцію чи весь одержаний прибуток. Дехто вважає, що у найбільшій мірі таку можливість мають фермерські господарства, особисті присадибні господарства та інші приватні власники. Така точка зору ґрунтувалась на тому, що ніби фермерство в країнах з ринковою економікою є пріоритетною організаційно-правовою формою господарювання в агросфері. Однак, необхідно зазначити, що статистика США, на основі якої аналізується світовий досвід, усіх сільгоспвиробників називає фермерами.

Перш за все, слід зауважити, що розвиток аграрних відносин у капіталістичних країнах у ХХ ст. відбувався шляхом створення крупних капіталістичних ферм, колективних господарств, скорочення чисельності фермерських господарств, розширення орендних відносин.

Так, у США кількість фермерських господарств з початку ХХ ст. до початку нинішнього скоротилася з 5,8 млн. до близько 2 млн. На одне господарство припадає в середньому 180 га. землі. Близько 60% фермерів господарюють власними силами, не наймаючи робітників. З них 1,3 млн. дрібних фермерських господарств виробляють менше 9% сільськогосподарської продукції. У той же час 300 тис. крупних капіталістичних господарств (13,8%) виробляють нині понад 70% сільськогосподарської продукції, наймають близько 80% робочої сили. На кожну з цих капіталістичних компаній припадає в середньому 1400 га. землі.

Водночас у США налічується близько 5 тис. кооперативів, які переробляють і реалізовують до 30% фермерської продукції. У Швеції понад 100 тис. фермерських господарств, переважна більшість з яких є членами сільськогосподарських кооперативів.

Але типовим для цих країн є те, що основну масу сільськогосподарської продукції виробляють крупні капіталістичні ферми. Крім того, існування більшості фермерських господарств можливо лише тому, що частка різних державних субсидій, які одержує безпосередньо фермер, становить в країнах Європейського Союзу 50%, у США – 35%, в Японії – 75%. Без такої допомоги фермерські господарства не змогли б вижити.

Особливістю аграрних відносин у деяких розвинутих країнах світу є об’єднання сімейних ферм у сільськогосподарські корпорації. Наприклад, у США в такі корпорації об’єдналися близько 90% сімейних ферм, а 95% корпорацій об’єднують до 10 ферм. І це невипадково, бо у цій країні кількість фермерських господарств за останні 30 років скоротилася більш ніж удвічі. А якщо мати на увазі, що середній дохід на фермерське господарство від основної діяльності менший за середньорічний дохід американської сім'ї, причому він включає урядові субсидії, які згідно з Федеральним Законом про фермерські господарства 1995 року поступово зменшуватимуться і у перспективі повністю щезнуть, то не тяжко передбачити, що більшість дрібних ферм кануть в Лєту. Більше того, як констатує досить авторитетний американський економіст В. В. Леонтьев, «головні виробники у нас – величезні корпорації, а не окремі фермери», а «малі ферми без найманої робочої сили виробляють не більше 2 процентів усієї сільськогосподарської продукції». І не тільки в США. Традиційні фермерські господарства дають західним країнам лише декілька процентів виробництва сільгосппродукції, тоді як більшу його частину забезпечують саме гігантські сільгоспкомпанії. Більше того, в країнах ЄС до половини ціни сільгосппродуктів, що виробляються, фінансово дотуються із державного бюджету.

Враховуючи зазначене вище, в багатьох розвинених країнах діють системи державного регулювання аграрного сектора, що містять у собі традиційне регулювання цін і фермерських доходів, цільові програми субсидування, пільгове кредитування й оподатковування, стабілізацію (квотування) ринку сільгосппродукції. Державний вплив на економічні процеси характерний для всіх країн, але масштаби і границі його різні. При цьому використовуються різні методи і джерела фінансування аграрної сфери. Так, у США бюджетні асигнування в сільське господарство в 6 разів перевищують капіталовкладення фермерів. Уряди 24 розвинених країн виділяють на дотації сільському господарству до 75% суми від загального обсягу виробництва цієї галузі у формі субвенцій. У Швейцарії дотується з бюджету 75 % витрат, у Норвегії – 72%. Разом з тим сільське господарство перебуває в загальній системі ринкових відносин цих країн.

Головне місце в механізмі державного впливу на аграрний сектор належить створенню мінімально достатніх загальних умов для його розвитку на принципах ринкового господарювання. За об'єктивною оцінкою економістів, що досліджують сучасні проблеми аграрного сектора України, основні причини як кризового стану сільського господарства, так і можливого його подолання, лежать за межами галузі – у сфері макроекономічного регулювання. Сьогодні українське сільськогосподарське виробництво значно відстає за своїми показниками від європейських країн. Так, в Україні врожайність пшениці останні роки становить в середньому 30 ц. з га., у той час як у Франції і Данії – 120 ц. з га. Навіть рекордний за роки незалежності України урожай 2011 р. не призвів до поліпшення економічного стану сільгоспвиробників. Значно знизились закупівельні ціни, а можливості зберігання продукції вкрай обмежені через недостатність сховищ для сільгосппродукції. Але деякі великі підприємства, наприклад «Нібулон», працюють достатньо ефективно, мають розвинуту інфраструктуру і навіть підтримують соціальну сферу, що свідчить про значний потенціал саме великих підприємств.

Однак економічний аналіз показує наявність величезних резервів підвищення прибутковості і рентабельності сільськогосподарських підприємств, які можуть бути практично реалізовані тільки за рахунок відповідних зусиль з боку держави.

13.8. Агропромисловий комплекс

Сільське господарство, як галузь, розвивається не відокремлено, а в тісному зв'язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Отже, аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства. Найбільш чітко цей зв'язок проявляється в процесах агропромислової інтеграції.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції.

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на якому рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення міжгалузевих зв'язків сільського господарства, формування і розвиток галузевих та регіональних агропромислових комплексів.

На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція виявляється в утворенні різних агропромислових формувань – агропромислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, районних агропромислових об'єднань, виробничих і науково-виробничих систем.

В результаті агропромислової інтеграції формується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс – це організаційно-економічна форма інтеграції сільськогосподарських і промислових видів діяльності; сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом відповідних засобів виробництва. Виникнення агропромислового комплексу зумовлено розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство веде до скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу самого сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині ХУІІІ ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції становила близько 85%, то нині у США та Англії вона становить близько 3%, у Франції, Італії – близько 7%, в Японії – 11%. Це зумовлено переходом деяких процесів із сільського господарства до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.

До сфери виробництва засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування належать підприємства, які виготовляють сільськогосподарську техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних компаній, агропромислових об’єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об’єднуються у збутові, споживчі, кредитні союзи, в кооперативи із забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки тощо.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським корпораціям придбати всю необхідну техніку не під силу, а часто й економічно невигідно, широкого розповсюдження у розвинутих країнах світу набуло сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно та юридично незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм-виробників сільськогосподарської техніки.

Найбільш рентабельними у діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи щодо спільного використання сільськогосподарської техніки. В АПК розвинутих країн світу практикується продаж машинобудівельними фірмами техніки у кредит, постачання фермерами сільськогосподарської продукції в магазини тощо.

Організаційною формою АПК виступає агробізнес: це великі багатопрофільні агропромислові підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності по вирощуванню, переробці й подекуди реалізації сільськогосподарської продукції. Сучасний американський агробізнес заснований на агропромислово-науковій інтеграції. Її репрезентують корпорації, в структуру яких входять не тільки сільськогосподарські підприємства, але й фірми, що виробляють сільськогосподарську техніку, добрива тощо. Не менш важливу роль в їх структурі відіграють селекційні науково-дослідні фірми, а також підприємства по переробці і зберіганню продукції. З такими корпораціями сімейні ферми конкурувати аж ніяк не можуть, тому вони й банкрутують.

Структура АПКвизначається особливостями сільськогосподарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів – природно-біологічних і соціально-економічних. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють сфери (1,2,3,4).

В Україні склалася структура АПК, характерна для країни з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях 1 і 2 сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобів виробництва; у переробній сфері задіяно мало ресурсів, включаючи і торгівлю (оптову та роздрібну). Зокрема, в галузях першої сфери виробляється близько 15%, безпосередньо в галузях сільського господарства до 46%, а в галузях 3 сфери – не менше 39% валового продукту АПК. Недостатньо розвинута виробнича і соціальна інфраструктура – 4 сфера, в неї входять галузі, які забезпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, – шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тарне господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побутові об'єкти, заклади охорони здоров'я тощо.

Усе це зумовлює і недостатню загальну ефективність АПК, значні втрати продукції на шляху до споживача. В сучасних умовах неможливо розвивати сільське господарство інтенсивним шляхом без стійких виробничо-економічних зв'язків з партнерами АПК. Це, між іншим, стосується будь-якої форми господарювання.

Рис. 13.1 Схематична структура АПК

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів народного господарства України. Тут зосереджено близько 30% основних виробничих фондів: працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих в народному господарстві, виробляється третина національного доходу, формується 70% роздрібного товарообороту. Продукція АПК є однією з основних статей експорту. Порівняльні переваги української економіки зосереджується головним чином у сільському господарстві. Основними складовими щодо потенціальних можливостей АПК є концентрація найродючіших у світі чорноземів, а це понад 65% ґрунтового покриття країни, достатньо висока кваліфікація та працелюбність українських селян.

Досвід розвинутих країн, система агробізнесу, яка тривалий час формувалася під впливом держави, засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості досягнути завдяки державному регулюванню.

Потребу й особливості державного регулювання АПК визначає низка об'єктивних чинників:

· різноманітність природно-кліматичних умов;

· специфіка обороту капіталу (в джерелах формування капіталу,

особливостях в обороті капіталу);

· створення значних страхових і резервних фондів;

· низька привабливість інвестування аграрного виробництва;

· нестабільність цін і доходів в агропромисловому виробництві;

· страхування сільськогосподарської діяльності;

· особливості формування соціальної інфраструктури села тощо. Політика держави відносно аграрного сектора не може бути раз і назавжди даною. Вона залежить від рівня економічного й соціального розвитку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграрних ринках.

Однак, як уже зазначалось, загальним правилом є той факт, що розвинуті країни щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції. Практично в усіх країнах світу сільське господарство знаходиться на державній дотації. На дотації знаходилось воно і в колишньому СРСР.

Як же ці закономірності проявляються в сучасних умовах в Україні?Через обмеженість коштів у державному бюджеті вітчизняне сільське господарство практично знято з державної дотації, хоча останнім часом спостерігаються деякі позитивні зрушення у цьому напрямку.

Комерційні банки фактично припинили довгострокове кредитування, штучно тримають плату за кредит на недосяжному для аграрного підприємця рівні. Це мотивується головним чином тим, що вітчизняні фермери не можуть запропонувати для отримання кредиту коштовні об’єкти під заставу, зокрема землю. Ця обставина є чи не найголовнішим аргументом адептів приватизації землі з правом купівлі-продажу. Дійсно, капіталістичний спосіб виробництва передбачає ті чи інші форми кредиту, який можна порівняти із системою кровопостачання підприємництва. Але, по-перше, нинішній лихварський рівень позичкового процента в Україні й ефективних господарів може довести до банкрутства, а, по-друге, якщо орієнтуватись на розвиток сільського господарства через агропромислову наукову інтеграцію і стимулювати акціонерну форму кооперативного господарювання (що й стимулюється лише останнім часом), то отримання кредиту не уявляється проблематичним. Необхідно стимулювати обмін (не купівлю-продаж) акціями між кооперативами (й іншими агрофірмами), з одного боку, і промисловими підприємствами-суміжниками, науковими організаціями й банками, з іншого, які зможуть не тільки контролювати фінансовий стан агропідприємств, але й уможливлять отримання кредиту (яскравий приклад – система кооперативів Мондрагона в Іспанії).

Поняття та категорії

Аграрні відносини. Суб'єкти аграрних відносин. Земельна рента. Феодальна земельна рента. Капіталістична земельна рента. Оренда землі. Орендна плата. Монополія на землю як об'єкт господарювання. Монополія приватної власності на землю. Диференціальна рента І. Диференціальна рента II. Абсолютна рента. Монопольна ціна. Монопольна рента. Ціна землі. Агропромисловий комплекс. Агробізнес.

Питання для самоконтролю

1. Які основні риси капіталістичних аграрних відносин?

2. Що таке земельна рента, які її форми?

3. Що таке феодальна земельна рента, її сутність, на чому базувалася та в яких формах існувала?

4. Що таке капіталістична земельна рента, які її основні форми?

5. У чому полягає різниця між земельною рентою та орендною платою?

6. Чому між землевласником та фермером-орендатором виникає боротьба за термін оренди?

7. Які існують види монополії на землю в сільському господарстві?

8. Чому ціна на продукти сільського господарства визначається гіршими умовами виробництва?

9. Які причини, умови, джерело диференціальної ренти І та II ?

10. Які спільні та відмінні риси диференціальної ренти І та II ?

11. Які причини, умови, джерело абсолютної ренти?

12. Що таке монопольна рента? Назвіть причини її виникнення.

13. Що таке ціна землі та чим пояснюється її зростання з розвитком капіталізму?

14. Що таке агропромисловий комплекс і яка його структура?