Необхідною умовою успішного функціонування будь-якого підприємства в ринковій економіці є ефективне використання його власних так званих нематеріальних ресурсів. Нематеріальні ресурси — це складова частина потенціалу підприємства, спроможна приносити економічну користь протягом тривалого періоду. Для цієї частини характерна відсутність матеріальної основи отримання майбутнього прибутку та непевність щодо їх використання. До них відносяться об'єкти промислової й інтелектуальної власності, а також інші ресурси нематеріального походження.
Промислова власність — це поняття, що застосовується для позначення виключного права на використання певних нематеріальних ресурсів. Відповідно до Парижськой конвенції з охорони промислової власності до об'єктів цієї власності належать винаходи, промислові зразки, корисні моделі, товарні знаки і знаки обслуговування.
Інтелектуальна власність — це юридичне поняття, що охоплює авторське право й інші права на продукти інтелектуальної діяльності. До об'єктів інтелектуальної власності, зокрема, відносяться наукові праці, твори літератури, мистецтва, програмні продукти й ін. Нематеріальні ресурси спроможні відігравати істотну роль у підвищенні конкурентоспроможності діючих підприємств. За умов насиченості ринку різноманітними товарами підприємство-виготовлювач може удосконалити пропозиції, просування і реалізації своїх товарів і послуг. Діючим інструментом конкуренції в цьому випадку може бути використання нематеріальних ресурсів. Наприклад, володіння ліцензією дає її власнику виключне право використання певного технічного досягнення і тому забезпечує йому певні конкурентні переваги. Зареєстроване найменування місця перебування товарів завжди гарантує споживачу особливі, елітарні, а іноді унікальні властивості товару, що також підвищує конкурентоспроможність товару та створює підвищений імідж його власника.
Інші нематеріальні ресурси. Серед цих ресурсів варто виділяти насамперед ноу-хау, під якими прийнято розуміти не захищені охоронними документами і не обнародувані цілком і/або частково знання або досвід науково-технічного, виробничого, управлінського, комерційного, фінансового або іншого характеру, що можуть бути практично використані в наукових дослідженнях і розробках, під час виготовлення, реалізації і експлуатації конкурентоспроможної продукції.
Термін «ноу-хау» походить від англійського виразу «знати як зробити». До ноу-хау відносяться також незапатентовані винаходи. Елементом ноу-хау можуть бути різноманітні посібники (довідники); специфікації, формули, рецепти, знання і досвід у сфері маркетингу, оформлене пакування продукції й ін.
Ноу-хау є власністю підприємства. Тому законодавством тієї або іншої країни передбачається сувора відповідальність, аж до кримінальної, за розголошення ноу-хау. Передача, обмін, поширення ноу-хау здійснюється на комерційній основі через укладення ліцензійних договорів. Таке використання ноу-хау може бути вигідним як для його продавців, так і покупців. Продавець має можливість збільшити свої прибутки, а покупець — прискорити освоєння предмета угоди.
Особливо варто звернути увагу на дуже специфічну, так би мовити, невідчутну на дотик характеристику основного капіталу фірми, якою є гудвілл. Вона формується під одночасним впливом декількох чинників, найважливішими з яких є:
- імідж;
- досвід ділових зв'язків;
- престиж товарних знаків;
- постійна клієнтура;
- доброзичливість і прихильність споживачів та ін.
Імідж як сформоване і постійно підтримуване «лице» товару, послуги або підприємства в цілому за інших рівних умов підвищує їх конкурентоспроможність. Основою іміджу є якість переваги даного товару стосовно відповідних виробів конкурентів.
Створення гарної репутації і сприятливого для підприємства соціального клімату здійснюється також за допомогою рекламної і доброчинної діяльності, періодичного висвітлення в засобах масової інформації й ін.
Зрештою гудвілл по суті відбиває розходження між налагодженим, розквітаючим бізнесом і бізнесом, якому ще належить стабілізуватися.
Засвоївши вищевикладені поняття, можна більш предметно розглянути нематеріальні активи. Нематеріальні активи — це права на використання об'єктів промислової й інтелектуальної власності, а також інші майнові права.
Специфічні особливості результатів інтелектуальної праці потребують аргументованого визначення характеру й змісту продукту інтелектуальної праці, визначення статусу власника, автора наукового продукту, захисту їхніх економічних інтересів.
Тим часом у загальній системі ринкових відносин дуже важливо чітко визначити роль інвестора наукової діяльності, розмежувати статус учасників створення наукового продукту, що є результатом у більшості випадків колективної праці. Крім захисних функцій законодавчо необхідно визначити систему стимулюючих імпульсів, що спонукують до заняття інтелектуальною діяльністю, збагачення її змісту і результативності.
Як вже зазначалося, інтелектуальна власність — юридичне поняття, яке охоплює авторське право й інші права, що відносяться до інтелектуальної діяльності в області виробництва, науки, літератури і мистецтва. Проте інтелектуальна власність — це не тільки поняття, що охоплює права, що відносяться до інтелектуальної діяльності у сфері науки, літератури і мистецтва, але й економічна категорія, що визначає систему економічних інтересів особистості та суспільства.
У широкому сенсі інтелектуальний потенціал суспільства являє собою сукупність його матеріальних, соціальних, правових, інформаційних та інших ресурсів, необхідних для здійснення інтелектуальної діяльності. Складові елементи інтелектуального потенціалу, його специфічні і загальні риси знайшли певне висвітлення в науковій літературі. У літературі і мистецтві ці проблеми в принципі пророблені досить глибоко й одержали необхідний захист у формі авторського права, удосконалюються відповідні управлінські структури. Так, наприклад, ще в 1992 р. у Росії створено Російське агентство інтелектуальної власності (РАІС), орієнтоване на міжнародні норми, у функції якого входить реалізація державної політики в галузі правової охорони результатів творчої діяльності в сфері науки, літератури, мистецтва. Аналогічне агентство створено в Україні, воно покликано на державному рівні здійснювати комплекс заходів, спрямованих на створення нормативної бази, що регулює правові відносини в сфері науки.
Проте творча інтелектуальна праця породжує особливу форму власності, що виступає, як правило, у проміжній формі в системі «наука — техніка — виробництво» і вже тому потребує виділення в особливий інститут у системі права і захисту специфічними методами і нормами.
Сфера науки, особливо фундаментальна, поставлена «один на один» у процесі створення інтелектуального продукту й у процесі його реалізації. Безперечне загально цивілізоване значення поняття «творчість» відноситься до діяльності, що породжує щось нове, якого ніколи раніше не було, у всіх сферах творчої діяльності.
Об'єктами інтелектуальної власності в науці є проміжні і кінцеві результати робіт, виражені в різноманітних формах: усній, письмовій, друкованій, графічній, кіно-звуко-відеозаписах і т.д., у тому числі:
- нові ідеї, відкриття, винаходи;
- наукові публікації, усна продукція (лекції, доповіді, повідомлення) або їхні фонограми;
- технології для проведення дослідницьких робіт і одержання нової продукції;
- біотехнологічні процеси;
- засоби одержання нових речовин, сортів рослин і порід тварин;
- архітектурні рішення;
- методики розрахунків і оцінки;
- проекти нових заводів, цехів, ділянок, виробництв;
- дослідні, лабораторні й експериментальні зразки виробів;
- промислові зразки;
- науково-технічні програми;
- науково-технічні переклади;
- науково-документальні фільми;
- методи виміру іспитів;
- прийоми оптимізації параметрів процесу виробництва продукції;
- методи організації праці і управління;
- алгоритми, схеми, системи збору, передача й опрацювання інформації;
- програми для ЕОМ, бази даних;
- експертні системи, слайди, фотографії, ескізи, схеми, макети;
- моделі;
- торгові знаки, фірмові найменування і знаки обслуговування, послуги (консультації) і т. д.
Новизна досліджень і розробок несе в собі збільшення нових знань, нових підходів і засобів розв'язання теоретичних, технічних, виробничих, соціальних і економічних задач. Вона визначається перспективністю, патентною захищеністю, конкурентоспроможністю усередині країни і на світовому ринку.
На перший погляд, власність на інтелектуальний продукт має належати винятково її автору. Але перший погляд все ж не є вичерпним. У створенні інтелектуального продукту нерідко беруть ту або іншу участь й інші суб'єкти. Це очевидно на прикладі такої типової ситуації: продукт праці «зроблений» в академічному інституті в рамках державної власності на майно академії; у створенні власності на цей продукт бере участь конкретний учений, конкретний творчий колектив, увесь науковий колектив Академії, а через неї і держава. Проте головна ланка в цьому ланцюзі — конкретний учений (науковий колектив). Особливо це ясно тоді, коли інтелектуальний продукт виступає у вигляді ідеї, гіпотези, теорії і практично невід'ємний від його творця. І, природно, учений повинен заплатити за співробітництво іншим суб'єктам, поступаючись у якійсь частині правами власності на інтелектуальний продукт (у разі його реалізації, наприклад), або прибуток. Пріоритет у рішенні цих питань повинен належати вченому.
Як можна побачити з вищевикладеного, інтелектуальний продукт — це кінцевий результат інноваційної діяльності. Його напрямки умовно можна згрупувати за групами.
Основні ознаки, за якими визначені ці групи, такі: характер кінцевого споживання; можливості передбачення конкретного результату у процесі праці; характер відшкодування затрат на проведення робіт; права інтелектуальної власності; форми подачі продукту у виробництво; спосіб оцінювання науково-технічного рівня.
Перша група — нові знання, що мають загальнотеоретичне значення, але вони у такому вигляді не можуть бути застосовані для матеріалізації у конкретних продуктах та технологіях.
Друга група — нові знання, що у майбутньому можуть бути застосовані для створення нових продуктів і технологій, але потребують подальших розробок та формування суспільної необхідності в них.
Третя група — нові знання, що орієнтовані на відповідні галузі виробництва, проте не мають конкретної матеріальної форми.
Четверта група — нові знання, що втілені у нові продукти та технології.
Інтелектуальний продукт першої групи характерний тим, що його цінність визначається науковим співтовариством. Наукова праця має пошуковий характер. Ця група інновацій формує неринкову сферу у науці та техніці.
Інтелектуальний продукт другої групи — це начебто науково-технічний запас на майбутнє. Його подальше просування залежить від інвестицій. Власник продукту цієї групи визначається залежно від умов, заявлених у контракті. Оскільки продукт в даний момент не має конкретного споживача, можливості його купівлі-продажу обмежені.
Інтелектуальний продукт третьої групи має конкретного споживача і конкретного власника, отже входить у процес купівлі-продажу. Об'єктом цього продукту є результати наукових розробок, призначених для безпосереднього матеріального втілення у нову техніку. На ринок продукт цієї групи потрапляє у вигляді патентів на винаходи, моделі, авторського свідоцтва. Покупцями виступають як розробники винаходу, так і безпосередні виробники.
Інтелектуальний продукт четвертої групи уже матеріалізований. Його власник пропонує не ідею, а конкретні готові вироби (нововведення). Для того, щоб інтелектуальний продукт набрав форми товару на ринку, необхідно щоб:
- він мав споживчу вартість та можливість перетворення на матеріальний продукт, який можна практично використовувати;
- був власник цього продукту, котрий володів би правом його передачі іншим суб'єктам;
- передавання здійснювалось би на справедливій (еквівалентній) основі;
- був би покупець, який би мав потребу у такому товарі і можливості його придбати за справедливу (еквівалентну) ціну
