Владні повноваження в ЄС, як і функції управління, розподіляються за принципом субсидіарності. А саме, кожному рівню ієрархії надаються тільки ті компетенції, які необхідні для вирішення проблем цього рівня. Центр втручається у вирішення питань локального характеру тільки тоді і тільки в такій мірі, коли вони не можуть бути вирішені на місцях.
До 1970 р. країни-члени ЄС за рахунок коштів своїх бюджетів робили внески в загальний бюджет. З квітня 1970 р. він має у своєму розпорядженні власні кошти незалежно від країн, що входять у нього. Цей факт надає адміністративним органам ЄС великий ступінь незалежності.
Всі надходження ЄС та його видатки вносять до бюджету Спільноти на основі щорічних прогнозів. Втім, винятком з цього правила є фінансування операційних витрат, пов’язаних з реалізацією положень розділів V та VI Договору про ЄС, яке може здійснюватися за рахунок країн-членів. В основу бюджету Спільноти покладено кілька принципів, зокрема:
1) принцип об’єднання (всі надходження та видатки зводяться разом у єдиному документі);
2) принцип річного періоду (операції бюджету стосуються бюджетного року);
3) принцип збалансованості (видатки не можуть перевищувати надходження).
Комісія готує проект бюджету і направляє його до Ради міністрів, яка розділяє бюджетні повноваження з Європейським Парламентом. Від класифікації витрат залежить, яка з цих двох інституцій визначатиме долю тієї чи іншої статті. Проте бюджет загалом затверджує або відхиляє Європейський Парламент; закон про бюджет набуває чинності після того, як його підписує президент Парламенту. Якщо Парламент не затверджує бюджет, Спільнота функціонує за місячним бюджетом, розрахованим на торішній базі, аж доки не буде ухвалений новий бюджет.
На 2003 рік (останній рік перед розширенням ЄС) бюджет Спільноти був визначений у розмірі 97,5 млрд. євро. Близько половини бюджетних коштів витрачається на виконання завдань спільної сільськогосподарської політики ЄС; ще третина спрямовується на структурні заходи – розвиток найбідніших регіонів, соціально-економічна перебудова проблемних регіонів та боротьба з безробіттям. Решта коштів (приблизно 20%) розподіляються між внутрішніми потребами (науково-дослідні програми, енергетика, ядерна безпека, охорона довкілля, освіта і професійна підготовка, молодіжні та культурні програми, захист споживачів, трансєвропейські мережі тощо) та зовнішньою діяльністю Союзу (зокрема, допомога країнам-кандидатам і третім країнам).
Спершу бюджет організації формувався з внесків країн-членів, але на початку 1970-х років була створена система власних ресурсів Спільноти. Власні ресурси -кошти, що перераховують держави-члени у бюджет ЄС для фінансування його витрат.
Бюджет ЄС, як будь-якої міжнародної організації, залежав від внесків країн-членів. Однак 21 квітня 1970 року було ухвалене рішення про створення власних ресурсів. З 1 січня 1978 року бюджет ЄС формується тільки з власних ресурсів.
Зазвичай виділяють чотири види власних ресурсів:
1) мито на імпорт з третіх країн сільськогосподарської продукції та збори в рамках спільної організації ринку цукру (зокрема, на виробництво і зберігання);
2) митні збори внаслідок застосування спільного митного тарифу на імпорт з третіх країн;
3) “ПДВ-джерело”: відрахування від надходжень податку на додану вартість до національних бюджетів за гармонізованою ставкою. Вона становила 1% до 1999 року, та після ухвалення у вересні 2000 року нового рішення про власні ресурси, зменшилась до 0,75% у 2002 та 2003, і 0,5% у 2004. База відрахувань не може перевищувати 50% ВНП країни;
4) так званий додатковий ресурс, оскільки його обсяг встановлюється залежно від трьох інших джерел наповнення бюджету. Він спирається на реальну платоспроможність держави-члена і полягає у відрахуванні певного відсотка від ВНП країни.
Перші два види надходжень називають традиційними власними ресурсами, з них починалося формування власного бюджету ЄС. ПДВ-джерело запровадили 1979 року, а “додатковий ресурс” – 1988 року.
Існують ще й інші, хоча й менш вагомі джерела наповнення бюджету ЄС, а саме: надлишок з попереднього року; податки на прибутки службовців Євросоюзу; штрафи, які стягує Комісія за порушення законів ЄС.
Починаючи з 1988 року, річний бюджет ЄС визначається згідно з середньо-терміновими фінансовими перспективами (перспективний фінансовий прогноз), які обмежують річні витрати. На Берлінському саміті в березні 1999 року глави держав та урядів ухвалили нову фінансову перспективу розвитку бюджету ЄС на період 2000-2006 рр.; 2003 року її поправили у зв’язку з розширенням ЄС. Наразі триває робота над новою фінансовою перспективою на період по 2013 рр.
ЄС має у своєму розпорядженні власні фінансові кошти незалежно від бюджетів вхідних у нього країн. Розмір бюджету ЄС визначається Радою і Європарламентом і затверджується останнім.
Дохідна частина бюджету складається, по-перше, з власних коштів, які складаються із ввізних мит, що компенсують різницю в цінах на сільськогосподарські продукти і на зовнішньому ринку; мит по загальному митному тарифі, крім мит ЕОУС; певної частини відрахуванні від податку на додану вартість і інші кошти. По-друге, у дохідну частину бюджету ЄС виділяється 1,2-1,3% ВВП всіх вхідних у ЄС держав.
Доходи союзного бюджету складаються з ввізних мит,які компенсують різницю в цінах на сільськогосподарські продукти в країні-імпортері і на зовнішньому ринку, крім мита Європейського об'єднання вугілля і сталі, певної частини відрахувань від податку на доданувартість та інші кошти.
Починаючи з середини 80-х рр., ці доходи вже не могли покривати постійно зростаючі витрати, і після тривалих переговорів у лютому 1988 р. на нараді глав урядів країн-членів була прийнята нова система фінансування ЄС.
Відповідно до цієї системи на кошти бюджету ЄС виділяється 1,2-1,3%валового суспільного продукту всіх держав, що відповідає значному (майже 20%) збільшенню бюджету цієї організації.
Розділення витрат Союзу на два типи: обов’язкові (compulsory) та необов’язкові (non-compulsory).
Обов’язковими називають витрати, безпосередньо пов’язані з виконанням Спільнотою своїх обов’язків, визначених договорами, вторинним законодавством, міжнародними угодами та конвенціями тощо. Всі інші витрати – необов’язкові, їх обсяги визначають на свій розсуд бюджетні органи.
Через те, що Парламент має право на остаточне рішення тільки щодо необов’язкових витрат, питання, як класифікувати ті чи інші витрати, призводить до суперечок між двома гілками бюджетної влади – Радою ЄС та Європейським Парламентом. Оскільки витрати на сільське господарство належать до обов’язкових, близько половини бюджету Союзу Парламент не контролює.
Видатки ЄС розподіляються в останні роки приблизно в такий спосіб (%):
адміністративно-господарські 4,5
на проведення політики:
єдиної сільськогосподарської 66,5
регіональної 7,5
соціальної 6,6
енергетичної 0,3
промислової 0,1
науково-технічної 3,5
в області інформації й охорони навколишнього середовища 0,08
допомоги країнам, що розвиваються 2,1
на компенсаційні виплати державам-членам ЕС 8,4
Структурних фондів усього чотири:
Європейський фонд регіонального розвитку, найбільший зі структурних фондів, засновано 1975 року. Підтримує розвиток інфраструктури, інвестує в створення нових робочих місць, переважно в сфері підприємництва, та підтримує проекти, що сприяють місцевому розвитку;
Європейський соціальний фонд, найстаріший зі структурних фондів, заснований 1958 року згідно з Римським договором. Головний фінансовий інструмент ЄС в галузі зайнятості. Підтримує заходи, спрямовані на скорочення безробіття та розвиток людських ресурсів – перепідготовку кадрів, професійно-технічну виучку молоді тощо. Спрямовує допомогу через стратегічні довготермінові програми, які сприяють вдосконаленню й модернізації робочої сили в регіонах ЄС, зокрема, відсталих.
Європейський фонд управління та забезпечення в сільському господарстві засновано в 1958р. як фінансовий інструмент спільної сільськогосподарської політики. Фонд складається з двох секцій: “Управління”, що дбає про розвиток сільської місцевості та допомогу фермерам у малорозвинених районах, та “Забезпечення”, що фінансує установи спільного ринку та розвиток сільської місцевості в інших регіонах Спільноти;
Фінансовий інструмент управління в галузі риболовлістворений 1993 року. Його завданням є упорядкування та модернізація обладнання й матеріалів для галузі, а також диверсифікація економіки залежних від риболовлі регіонів.
Реформа структурних фондів за “Програмою 2000” спрямовує всю допомогу, передбачену регіональною політикою Спільноти, на розв’язання нагальних проблем розвитку. Сучасні правила розподілу допомоги виділяють три пріоритетні цілі (раніше їх було шість). А саме:
Перша (ціль №1) – розвиток регіонів з відсталою економікою. 70% фінансування зі структурних фондів спрямовується у регіони, де ВВП на душу населення менше 75% від середнього в ЄС (понад 60 регіонів у 25 країнах ЄС). Чотири пріоритетні напрямки: науково-дослідна й інноваційна діяльність; базова інфраструктура; розвиток людських ресурсів та інформаційне суспільство.
Друга (ціль №2) – економічні та соціальні перетворення у регіонах зі структурними проблемами (сільські місцевості, що занепадають; райони, де тривають фундаментальні зміни в промисловості та сфері послуг; області, які цілковито залежать від риболовлі тощо). Її бюджет становить 11,5% структурних фондів і розподілений між Європейським фондом регіонального розвитку та Європейським соціальним фондом.
Третя (ціль №3) – модернізація системи освіти, професійної виучки і працевлаштування. Будь-який регіон, якщо він не отримує допомоги в рамках цілі №1, прийнятний для підтримки в рамках цілі №3. Її бюджет становить 12,3% структурних фондів і фінансується тільки з Європейського соціального фонду.
Крім того, 5,35% бюджету структурних фондів призначені на фінансування чотирьох спеціальних ініціатив: транскордонна та міжрегіональна співпраця; соціально-економічне відродження міст і приміських зон у занепаді; розвиток села через місцеві ініціативи; боротьба проти дискримінації та нерівноправності у доступі до ринку праці.
Фонд гуртування створений 1993 року для подальшого зміцнення структурної політики Спільноти. Завдання Фонду гуртування полягає у фінансуванні розвитку транспортної інфраструктури та екологічних проектів. Він призначений тим країнам, де ВНП на душу населення становить менш ніж 90% від середнього в Союзі; до останнього розширення цьому критерію відповідали чотири країни: Греція, Іспанія, Ірландія та Португалія.
