Фінансування деяких проектів у галузі водопостачання та каналізації окремих країн

Джерела кредитних ресурсів для фінансування інфраструктурних проектів можна розподілити на три групи:

1. Міжнародні фінансові організації. Залучення цієї групи кредиторів має на меті перерозподіл проектних ризиків і допомагає досягти фінансової завершеності проектів. Такі організації є одними з найбільш стабільних партнерів – їхня участь робить проект надійнішим та менш ризиковим для інших кредиторів та інвесторів.

У групі Світового банку найголовнішу роль у фінансуванні проектів відіграють такі організації: Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) – надає фінансову допомогу урядам країн на розвиток внутрішньої інфраструктури. В той же час ця організація закликає до посилення позицій приватного сектора в цій галузі. Під час участі у проектах також може взяти на себе деякі проектні ризики. Банк розгалужується на численні регіональні банки розвитку, наприклад, Європейський банк реконструкції і розвитку, Азійський Банк розвитку і т. ін. Світовий банк та ЄБРР вже кредитують об’єкти інфраструктури місцевого господарства в Україні (табл. 11).

Таблиця 11

Фінансування інфраструктури місцевого господарства України за участю іноземних кредитів

Показники представлені у табл. 1.5 демонструють, що кредити становлять приблизно 60% усього фінансування проекту.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) – надає підтримку приватному сектору у випадках відсутності гарантій приймаючої країни;

Міжнародна агенція інвестиційних гарантій – спеціалізується на захисті прямих іноземних інвестицій в країнах, що розвиваються, від політичних та валютних ризиків.

2. Державні установи. При проектному фінансуванні також можуть використовуватися й бюджетні кошти центральних та місцевих органів влади, але, як правило, вони не відіграють вирішальної ролі, а виконують переважно допоміжні функції. За звичай уряди країн надають не пряму фінансову допомогу, а опосередковану у вигляді державних гарантій, прийняття на себе частину ризиків, кредитної підтримки, податкових пільг і т. д. Бюджетні кошти спрямовуються на участь у проекті у випадках, коли проект має велике соціальне значення, або якщо без державної підтримки він не може бути комерційно виправданим.

Приклади шести проектів з водопостачання та каналізації, наведені в табл. 1.4, ілюструють ступінь залучення держави або третьої сторони (як правило, міжнародної організації). Майже всі проекти гарантувалися урядами приймаючих країн. Тільки проект в Джохорі (Малайзія) було профінансовано без підтримки уряду або третьої сторони для покриття ризиків неплатежів. Усі інші проекти було реалізовано за обмеженої участі державних установ. Гарантії держави полягали, головним чином, в оплаті частини продукції або послуг, які постачаються споживачам (закупка виробленої питної води або послуг водовідведення). Наприклад, в Ізмірі уряд країни гарантував закупку певного обсягу води місцевими органами влади. Для концесії в Буенос-Айресі уряд Аргентини гарантував виплату компенсації кредиторам навіть у тому випадку, якщо термін концесії буде скорочено, забезпечивши таким чином безпеку кредиторів. У Мексиці (Чиуауа ) місцевий банк розвитку "Банобрас" забезпечив кредитну підтримку муніципалітету міста. В Сіднеї уряд штату також здійснював підтримку у вигляді оплати послуг концесіонера місцевою водопостачальною компанією. Ці приклади доводять, що держава переважно бере участь у підтримці кредиторів і розподілу ризиків, а не в фінансуванні, але й така підтримка відіграє позитивну роль при складанні фінансового пакету концесійного консорціуму.

Більш суттєву роль у проектному фінансуванні інфраструктури місцевого господарства відіграють державні агентства експортних кредитів розвинених країн: Експортно-імпортний банк США, Міністерство міжнародної торгівлі і промисловості (Японія), Корпорація розвитку експорту (Канада), Департамент гарантій за експортними кредитами (Велика Британія ), "Гермес" (Німеччина) та ін. Кредити та гарантії цих агентств переважно є "пов’язаними", тобто передбачають закупівлі обладнання відповідної країни для реалізації інвестиційного проекту підтримки інфраструктури місцевого господарства.

3. Комерційні банки. Банки в проектному фінансуванні виконують багато функцій: безпосереднє кредитування, організація емісії і розміщення "проектних облігацій", організація кредитної угоди, оцінка проекту, консультування. Банки можуть формувати консорціум, синдикат для спільного кредитування (софінансування ), або укладати незалежні кредитні угоди з позичальником і фінансувати свою частку проекту розвитку господарства. Багато провідних банків розвинених країн одночасно виступають у ролі організатора фінансування за одними проектами (arranger) і "пересічних" учасників банківських консорціумів і синдикатів (underwriter) за іншими. Лідерами з фінансування та консультування для місцевого господарства західних країн є такі провідні торговельні і комерційні банки, як Citibank, Bank of America, Credit Lyonnais, Lehman Brothers, Merril Lynch, Morgan Stanly, Solomon Brothers та інші.

Відсоткові ставки за банківськими позиками можуть бути фіксованими або гнучкими, які базуються на стандартних ставках. Для фінансування проектів місцевого господарства найчастіше застосовується метод диференціації відсоткової ставки залежно від стадії проектного циклу: підвищена ставка впроваджується протягом строку будівництва об’єкту, а більш низька – після його вводу в експлуатацію. Ще однією характерною рисою кредитування інфраструктурних проектів у західних країнах є існування так званого пільгового періоду, тобто звільнення концесіонера від сплати зобов’язань до моменту, коли об’єкт розпочне генерувати доходи. Пільговий період розповсюджується на основну частину боргу, а іноді й на відсотки. Пільговий термін може виключатися у випадках, коли концесіонер не займається будівництвом, а отримує від держави існуючі активи, які спроможні приносити доходи з самого початку концесії.

Іншим важливим елементом ціни позикового капіталу окрім відсотка є комісійні платежі. Вони стягуються банком за організацію фінансування, управління банківським консорціумом, за агентські послуги за розрахунково-касовими операціями, за гарантії розміщення боргових зобов’язань тощо.

Для впевненості у фінансовій "стійкості" проекту потенційні кредитори розраховують показники, серед яких найбільш важливими є:

1) коефіцієнт обслуговування боргу (DSCR – Debt Service Coverage Ra-tios), який розраховується як річний чистий грошовий потік від реалізації проекту, віднесений до суми платіжних зобов’язань за кредитом за той же рік;

2) коефіцієнт покриття (IC – Interest coverage) – результат ділення чистої теперішньої вартості проекту на загальну суму платіжних зобов’язань позичальника за кредитом.

Для масштабних проектів кількість інвесторів, як і кількість кредиторів, може бути різною. Наприклад, для згаданої вище концесії в Буенос-Айресі частку капіталу в проекті мали чотири іноземних інвестора, та чотири внутрішніх (в тому числі колектив водопостачального підприємства – 10%). Норма повернення капіталу для інвестора варіюється залежно від багатьох факторів, але вирішальним серед них є ризик проекту. За звичай інформація про норму прибутку не розповсюджується, але в роботі наводяться такі приклади: уряд Малайзії для концесійного проекту з водоочищення гарантував норму прибутку від 14 до 18%, але фактична норма прибутку становила 12% через проблеми зі збором платежів. Також норма прибутку залежить від регіону розміщення інвестицій та галузі. Так, для проектів в галузі енергетики, які реалізовуються в Азії та Південній Америці експерти визначають норму прибутку від 18 до 25%. В автошляховому будівництві приватні інвестори очікують прибуток на рівні 15–30%. В більшості випадків як для розвинених країн, так і для тих, що розвиваються, позиковий капітал "дешевше", ніж інвестиційний ресурс. Це ще одна причина, з якої концесійні проекти в середньому на 80% фінансуються за рахунок різноманітних кредитів.

Як правило, кредитування концесійних проектів здійснюється або без регресу на позичальника, або з обмеженим регресом.

У першому випадку кредитор не має ніяких гарантій від позичальника і приймає на себе майже всі ризики, пов’язані з реалізацією проекту. Ця форма фінансування має високу вартість для позичальника, оскільки кредитор сподівається отримати відповідну компенсацію за високий ступінь ризику.

У другому випадку в ході фінансування проекту оцінюються всі ризики, пов’язані з його реалізацією, які потім розподіляються між всіма учасниками проекту. Перевагою цієї форми проектного фінансування є помірна ціна фінансування і максимальний розподіл ризиків проекту для позичальника.

У світовій практиці достатньо чітко склалися дві схеми проектного фінансування, які умовно можна назвати:

1) з паралельним фінансуванням;

2) з послідовним фінансуванням.

Потреби вітчизняної місцевої інфраструктури надто великі і не можуть бути задоволені міжнародними фінансовими установами і закордонними кредиторами. Тому ми вважаємо, що кошти українських і закордонних приватних інвесторів можуть стати ефективним джерелом фінансування розвитку інфраструктури.

Отже, сучасний стан розвитку державно-приватного партнерства у сфері житлово-комунального господарства є незадовільним. Так, у 2012 р. для реалізації проектів підтримки розвитку інфраструктури місцевого господарства було залучено лише 501 приватних підприємств, з них найбільше у Донецькій (91), Сумській (42), Одеській (29), Житомирській (24) та Київській (25) областях. Водночас у Черкаській, Львівській, Волинській, Хмельницькій, Чернівецькій, Запорізькій, Закарпатській областях та м. Севастополі цьому питанню зовсім не приділяється належної уваги. У переважній більшості населених пунктів до теперішнього часу зберігається монополія місцевих органів влади (табл. 12).

Вітчизняні та західні фахівці вважають, що державно-приватне партнерство у сфері міського господарства є ефективним механізмом максимізації економічної та соціальної цінності муніципальних послуг для кінцевих споживачів.

Залучення приватного сектору спрямоване на поліпшення якості послуг, розширення сфери охоплення споживачів та можливого скорочення собівартості послуг.

Таблиця 12

Форми реалізації проектів державно-приватного партнерства

в Україні (1990-2012 рр.)

Потенційними формами застосування державно-приватного партнерства в Україні є, такі: контракт на виконання робіт, контракт на управління цілісним майном підприємства та (або) його частками (акціями), оренда, лізинг, концесія, приватизація, що узгоджується з нормами права.

Аналіз вищенаведених даних про реалізацію проектів державно-приватного партнерства у фінансовому забезпеченні інфраструктури місцевого господарства України свідчить про їх поширеність у секторі водопостачання та водовідведення, що в свою чергу підтверджується світовим досвідом реалізації проектів державно-приватного партнерства (табл. 13).

Таблиця 13

Світовий досвід застосування механізмів державно-приватного

партнерства (1990-2011 рр.)

Ми вважаємо, що на сучасному етапі господарювання для України є прийнятим застосування досвіду Франції щодо розвитку взаємовідносин між державою та приватним бізнесом у сфері фінансування інфраструктури місцевого господарства. Зокрема для державно-приватне партнерство у Франції реалізується за трьома основними формами:

1. У формі концесій, за якими концедент доручає концесіонерові будівництво об’єктів інфраструктури місцевого господарства або надання суспільних послуг, а концесіонер у свою чергу несе всі експлуатаційні ризики від використання об’єкту інфраструктури. У більшості випадків концесіонер одержує винагороду у вигляді платежів від споживачів послуги, при цьому є можливість застосовувати державне фінансування, у тому випадку якщо воно не перевищує встановленого коефіцієнта, що може істотно знизити ризик.

2. Другою формою державно-приватного партнерства у Франції є підписання договору оренди щодо надання суспільних послуг («affermage»). Ця форма використовується в тому випадку, якщо об'єкт, що підлягає експлуатації з метою надання суспільної послуги, уже існує. Тоді договір оренди регулює експлуатацію й обслуговування інфраструктурного об'єкта.

3. Третьою формою державно-приватного партнерства є так званий договір про партнерство. Цей вид договору визначений Постановою Уряду Франції № 2004-559 від 17 червня 2004 року й може ставитися до будь-якої сфери господарсько-економічної діяльності. Договір про партнерство передбачає поділ ризиків між органом державної влади й бізнесом в особі приватного партнера. Фінансове забезпечення приватного партнера й виплати йому з боку держави залежать від прописаних у договорі зобов'язань, також цим договором особливо прописується система штрафів за повне або часткове невиконання зобов'язань.

Зокрема прийнятним для України, з метою оптимального забезпечення фінансовими ресурсами місцевого господарства, на нашу думку, є перша форма, а саме використання концесії. На сучасному етапі регулювання відносин концесії державного майна та майна місцевої громади в Україні здійснюється Законами України «Про концесії», «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг», «Про особливості оренди чи концесії об’єктів паливно-енергетичного комплексу, що перебувають у державній власності»,«Про особливості здачі в оренду чи концесію об’єктів централізованого водо-, теплопостачання і водовідведення, що перебувають у комунальній власності».

Отже, державно-приватне партнерство у фінансовому забезпеченні інфраструктури місцевого господарства є ефективним механізмом максимізації економічної та соціальної цінності їх робіт та послуг для кінцевих споживачів. Залучення приватного сектору спрямоване на поліпшення якості послуг, розширення сфери охоплення споживачів та можливого скорочення собівартості послуг.

Потенційними формами застосування державно-приватного партнерства, на нашу думку, можна вважати: контракт на виконання робіт, контракт на управління цілісним майном підприємства та (або) його частками (акціями), оренда, лізинг, концесія, приватизація, тощо.

Отже, світовий досвід демонструє, що місцеве господарство дуже часто будуються та реконструюються за рахунок залучення приватного капіталу. При цьому застосовуються схеми кредитування, за яких частка позикових коштів сягає 80% загальної вартості проекту, а джерелами кредитування інфраструктурних проектів найчастіше виступають такі установи: міжнародні фінансово-кредитні інститути, комерційні банки, державні банки та агентства експортних кредитів. Участь держави переважно полягає у наданні гарантій інвесторам і кредиторам та прийнятті частини проектних ризиків .

Відтак, за результатами виконаного дослідження зарубіжної практики фінансового забезпечення інфраструктури місцевого господарства, ми вважаємо, що впровадження механізмів державно-приватного партнерства в управління місцевою інфраструктурою дозволить: підвищити ефективність операційної діяльності об’єктів інфраструктури місцевого господарства; запровадити техніко-технологічні, управлінські та фінансові інновації; залучити додаткові фінансові ресурси; збільшити інвестиційну привабливість об’єктів інфраструктури місцевого господарства тощо.