Якщо вибрано основний рівень далі потрібно для кожного фактора вибрати два рівня на яких буде варіювати експеримент. Один з рівнів будемо вважати верхнім, а другий – нижнім. Як правило верхній рівень відповідає більшому значенню фактора, а нижній – меншому. Інтервалом варіювання фактору називається число своє для кожного рівня фактора, додавання якого до основного рівня дає верхній рівень, а віднімання нижній рівень фактора.
де D – інтервал варіювання,
Хосн – значення фактора на осн. рівні.
(1) корист. при вирішенні екстремальних задач.
(2) – інтерполяційних.
При виборі D наклад. обмеження: знизу він не повинен бути меншим, ніж похибка фіксування фактора; зверху – верхній та нижній рівні не повинні виходити за ділянку визначеного фактора. Перше обмеження приводить до того, що чим вище точність фіксування рівня фактора, тим меншим може бути інтервал варіювання. З іншого боку інтервал варіювання повинен бути достатньо малий, щоб отримати лінійну модель, але разом з тим достатньо великим, щоб не отримати випадкового висновку про незначний вплив якого-небудь фактора.
При вирішенні екстремальних задач: 1) вибирається основний рівень; 2) вибир. інтервал варіювання.
При вирішенні інтерполяційних задач: 1) встановл. рівні фактора; 2) вибир. основний рівень.
Планування ПФЕ (повного факторного експер.) складається з наступних обов’язкових етапів:
1. кодування факторів;
2. складання матриці планування експериментів.
