Методичні підходи до визначення економічної вартості проекту

В економічному аналізі для визначення економічної вартос­ті товарів необхідно використовувати повні витрати виробницт­ва. Для їх розрахунку ринкові компенсації віднімаються, а дотації додаються, оскільки суспільство реально має оплачувати ці повні витрати, щоб виробити те чи інше благо.

Для оцінки суспільної цінності ресурсу необхідно визначити ті­ньові ціни, які відображають суспільну вартість продукту у грошо­вих одиницях. Існує кілька підходів до визначення тіньових цін:

- на основі визначення витрат, необхідних для вилучення цьо­го ресурсу з інших галузей або збільшення виробництва;

- з огляду на імпортні аналоги, на основі світової ціни, вираженої в національній валюті;

- за величиною альтернативної вартості ресурсів, витрачених на виробництво даного продукту.

Перший підхід передбачає оцінку граничних (маржинальних) витрат виробництва необхідного ресурсу, які відображають не­обхідні видатки виробника при виробництві додаткової одиниці продукції. При недозавантажених потужностях граничні витрати менші, ніж собівартість одиниці продукції, що робить випуск до­даткових обсягів вигідним як для підприємств, так і для суспільс­тва в цілому. Якщо ж економічна система збалансована, то залу­чення до виробництва нових ресурсів вимагає великих витрат і граничні витрати починають перевищувати собівартість продук­ції. Наприклад, проект будівництва нової гілки метрополітену вимагає нових поставок залізобетонних блоків, вартість яких не­обхідно виміряти, виходячи з витрат на виробництво додаткової кількості однієї одиниці залізобетонного блока (граничної варто­сті). Якщо завод, який випускає блоки, працює в оптимальному режимі (виробнича потужність відповідає обсягам виробництва, що мінімізує витрати на одиницю продукції), то збільшення ви­робництва спричиняє зростанню собівартості одиниці продукції для всього обсягу продукції, вироблюваної на підприємстві.

Досить часто в практиці економічного аналізу використо­вують тіньові ціни світового ринку. Це пояснюється двома при­чинами. По-перше, більшість світових ринків вважаються віль­ними і конкурентними, тож ціна, яка на них встановлюється, є реальним відображенням вартості. По-друге, найкращим альтер­нативним використанням конкурентоспроможних товарів, мате­ріалів і продукції часто є поставки на зовнішній ринок, тобто експорт або обіг аналогічних товарів за вартістю імпорту. На перший погляд, визначення тіньової ціни на основі еквівалента світової, розрахованого в одиницях місцевої валюти, не створює проблем. Однак аналітик проекту повинен визначити:

- чи відображає існуючий валютний курс справжню цінність місцевої валюти;

- як встановити еквівалент світової ціни для експортних та імпортних товарів;

- чи можна оцінити всі компоненти проекту за світовими ці­нами, а якщо ні, то якою має бути методика обґрунтування їх економічної вартості.

Практика економічного аналізу свідчить, що значна кількість як промислово розвинених, так і країн, що розвиваються, мають завищену або занижену цінність національної валюти. Причина­ми таких викривлень можуть бути свідомі дії урядів цих країн: встановлення обмежень при продажу і купівлі валюти в країні, фіксованого обмінного курсу, валютних коридорів. У результаті реальна економічна вартість імпорту в місцевій валюті або екс­порту в доларовому еквіваленті не відображають фактичних сус­пільних витрат.

Не так давно офіційний валютний курс української гривні був встановлений у коридорі від 4,2 до 4,6 грн. за 1 дол. США. Вод­ночас котирування чорного ринку становило 5,2 : 1, що свідчило про завищення офіційного курсу гривні. Якщо виходити з при­пущення, що ціна чорного ринку занижувала тіньову ціну гривні на 20 коп. (премія за ризик), то різниця між максимальним офі­ційним і тіньовим курсами гривні становила 0,4 грн., або 8,7 % (0,4/4,6). Премія до офіційного курсу становила 0,87, або 8,7 % його офіційного котирування.

Отже, реальна вартість місцевої валюти, її купівельна спро­можність відображається тіньовим валютним курсом. Взаємо­зв'язок між офіційним і тіньовим курсами можна виразити спів­відношеннями:

= * * (1+премія)

- -

Для коригування офіційного курсу застосовують стандартний коефіцієнт перетворень, який відображає відношення офіційного валютного курсу до тіньового.

Проілюструємо розрахунок економічної вартості проекту на прикладі. Розглядається проект, що передбачає поставку імпорт­ної технологічної лінії, вартість якої, за оцінками експертів, ста­новитиме 500 тис. дол. Офіційний курс місцевої валюти завище­но на 20% і становить 10 : 1. Необхідно визначити економічну вартість проекту в місцевій валюті, якщо імпортні компоненти (технологічна лінія) дорівнюють ЗО % від вартості проекту. За­вищення обмінного курсу конвертації місцевої валюти в іноземну означає, що реальна купівельна спроможність одиниці місцевої валюти на 20 % менша від офіційно оголошеної. Тобто, офіційний обмінний курс у 1,2 раза вищий, ніж тіньова ціна іноземної валюти. Тіньовий валютний курс місцевої валюти дорівнює 12 гр. од. (12 = 10-(1+0,2)).

Розрахуємо вартість імпортної лінії в еквіваленті національної валюти за тіньовим валютним курсом: 500 * 12 = 6000 тис. гр. од. національної валюти.

Оскільки витрати на імпорт становлять лише 30 % вартості проек­ту, загальна економічна вартість проекту дорівнює 6000 / 30 • 100 = = 20 000 тис. гр. од. національної валюти.

Для визначення еквівалента світової ціни експортних та ім­портних товарів використовують паритетні ціни, які відобража­ють еквівалент ціни світового ринку, виражений у місцевій валюті. Розрізняють імпортний (порівняльні місцеві ціни за імпортні товари) та експортний паритет (порівняльні ціни, сплачені за екс­портні товари). Алгоритм їх розрахунку наведено на рис. 25 і 26.

При визначенні світових цін звичайно використовують умо­ви експортування франко-борт (free on board — FOB), які відо­бражають умови оплати з великого експортного порту, або умо­ви імпортування «вартість—страхування-—фрахт» (cost, insurance, freight — CIF) у великому імпортуючому порту традиційного ринку.

Рис. 12.4. Формування фінансової та економічної паритетної ціни експорту

Для оцінки економічної вартості імпортозаміщуваних товарів або товарів, які можуть імпортуватися, розраховується ціна ім­портного паритету. Економічна величина імпортного паритету роз­раховується переведенням валютної вартості імпорту в націо­нальний еквівалент за офіційним обмінним курсом, а потім пози­ції проекту, що не є імпортозаміщуваним (транспортування на території країни, витрати на маркетинг і збут), коригують на кое­фіцієнт переводу, який відображає викривлення економічної вар­тості цих послуг.

Коефіцієнт переводу (або коефіцієнт перерахунку) використовується також для визначення економічної вартості на І опари й послуги, якщо фінансові показники проекту розраховані. Цей кое­фіцієнт відображає ступінь викривлення суспільної цінності проду­кту шляхом державного регулювання економічних процесів.

Чим вищий цей показник, тим більш викривлені на даному ринку ціни порівняно з конкурентним ринком. Досить часто ана­літики для спрощення розрахунків вводять агрегований коефіці­єнт переводу для всіх товарів і послуг даної держави. Проте це може призвести до серйозних погрішностей, оскільки рівень дер­жавного регулювання різних галузей і секторів економіки значно коливається: в одних галузях стимулюється експорт, в інших об­межується або забороняється імпорт; деякі види діяльності суб­сидуються, з інших стягуються додаткові податки й мита. Тому коефіцієнт перерахунку слід визначати для окремих груп товарів або послуг.

Рис. 12.5. Формування фінансової та економічної паритетної ціни імпорту

Визначити економічну вартість товарів і послуг, які мають ім­портні аналоги, можна лише тоді, коли вони залучені до зовніш­ньоторговельного обороту. До таких товарів належать ті, що ім­портуються або експортуються, а у разі реалізації проекту перед­бачається їх експорт чи імпорт, або вартість виробництва котрих у країні менша за ціну FOB та більша за ціну CIF. Ціни даних то­варів при експорті перевищують вартість виробництва в країні і є нижчими за ціни імпортних аналогів. Для цих товарів вірним бу­де рівняння:

Вартість

Ціна FOB > виробництва товару > Ціна CIF .

в країні

Економічна вартість таких компонентів проекту розраховує­ться на базі імпортних та експортних паритетів.

Разом з тим у проекті, що реалізується в країні, значна кількість ресурсів належить або до товарів, опосередковано залучених у зов­нішньоторговельні операції, або не залучених до торговельного обігу.

Деякі товари, що не беруть участі в зовнішньоторговельних операціях, але мають явні ознаки імпорту, залучені до зовніш­ньоторговельного обігу. Найкращим способом оцінки для таких товарів є віднесення вітчизняних товарів до таких, що не беруть участі у зовнішньоторговельному обігу, а імпортних — як залучених до зовнішньоторговельного обігу, на які встановлено пари­тетну ціну імпорту. До таких товарів у сільськогосподарських проектах можуть належати трактори вітчизняного складання або використання при будівництві матеріалів, значна частка яких ім­портується. В економічному аналізі слід «розкласти» такий товар на імпортний компонент і компонент вітчизняного виробництва і оцінити кожен з них окремо.

Товари, не залучені до зовнішньоторговельного обігу, — це ті товари, імпорт та експорт яких економічно недоцільний (через великі транспортні витрати або властивості, що мають схильність до швидкого псування) або для яких існують обмеження ввезення і вивозу з боку держави, а також вартість яких менша за ціну CІF і більша за ціну FOB. Наприклад, держава захищає вітчизняних виробників шляхом заборони імпорту насосів. Проте вітчизняні насоси можуть бути не тільки менш продуктивними й надійними, а й мати вищу собівартість виробництва. Зрозуміло, що вітчизняні насоси повинні бути віднесені до не залучених до зовнішньо торговельного обігу товарів, оскільки не є конкурентоспроможними на світовому ринку, а їхня економічна вартість повніше і оцінюватися за внутрішньою ринковою ціною, хоча вона й пере­вищує ціни імпортних аналогів.

Таким чином, якщо всі компоненти проекту належать до залу­чених до зовнішньоторговельного обігу товарів і державних об­межень чи квотування, коли рівень чистого імпорту товару не справляє негативного впливу на стан економіки, тоді всі витрати й вигоди від проекту слід виражати в цінах, які відображають їх світову ціну. Це можна зробити за допомогою перевідних коефі­цієнтів. У таких випадках не потрібна жодна поправка на ринко­вий валютний курс: світові ціни, виражені в одиницях іноземної валюти, по вхідних і вихідних позиціях проекту зіставляються і перетворюються на внутрішні ціни з використанням одного й то­го ж валютного курсу.

Якщо до аналізу вводяться товари, не залучені до зовнішньо­торговельного обігу, потрібне застосування тіньового валютного курсу для перетворення фінансової цінності товарів, залучених до зовнішньоторговельного обігу у цінах світового ринку, на еко­номічні величини через рівень не залучених до зовнішньоторго­вельного обігу товарів.

Усі вищезгадані методичні підходи для встановлення тіньових цін мали в основі при визначенні економічної вартості даних то­варів і ресурсів світові ціни на них або їх аналоги. Однак існують ресурси, для яких немає світової ціни, — земля, робоча сила, різноманітні послуги. До них застосовують третій спосіб визначен­ня тіньової ціни — визнання їх альтернативної вартості.

При проведенні економічного аналізу оцінку землі можна здійснити за такими методами:

- виходячи з витрат на придбання землі або прав на її викори­стання. Головна проблема оцінки цих витрат полягає у відсутно­сті ринку землі та її вільного продажу. У таких випадках аналітики використовують як орієнтир економічної вартості величину орендної плати на аналогічні земельні ділянки;

- з огляду на вартість сільськогосподарської продукції, яку можна було б виробити на цій земельній ділянці.

Якщо йдеться про не використовувані землі, що виділяються, скажімо, під проект переселення, то «без проекту» земля взагалі не даватиме жодної економічної віддачі, чиста вартість «втраче­ної» продукції дорівнюватиме нулю, а в економічних характерис­тиках взагалі не зазначатиметься ціна землі.

В інших випадках необхідно безпосередньо розрахувати чисту вартість «втраченої» продукції при передачі землі в користування проекту. Найпростіший підхід — визначення можливого доходу, розрахованого з огляду на очікуваний урожай і з урахуванням рин­кових цін па нього за мінусом необхідних витрат на його виробниц­тво. Одержана величина — віддача землі при виробництві — може бути альтернативною вартістю у фінансовому виразі. Цей набір розрахунків потім можливо переводити в економічні величини, ви­користовуючи економічні значення для кожного витраченого ком­понента на вході проекту та кожного результату на його виході.

За відсутності вільного продажу земельних ділянок в Україні та ринкового визначення рентного процента треба знайти той найкращий з можливих способів використання землі, що прино­сила б найвищий дохід. Можливими варіантами використання земельних угідь є:

- сільськогосподарська діяльність;

- забудова промисловими спорудами та жилими будинками;

- готельне господарство.

Ці альтернативи порівнюються з погляду величини гранично­го продукту, який можуть одержати власники землі, вирощуючи на цій ділянці цукровий буряк, або величини орендної плати при здачі квартир, якщо цю ділянку передано під будівництво житла.

Визначаючи економічну вартість праці, треба з’ясувати упу­щену вигоду суспільства через невикористання даного працівни­ка у проекті. Повернемося до прикладу вирощування соняшнику. Фінансист оцінює вартість праці фермера та його родини, вихо­дячи з доходу, який вони нині одержують, а економіст виходить з припущення про можливість залучення працівників в інше, ефек­тивніше виробництво, наприклад вирощування цукрового буря­ку, на основі розрахунку граничного доходу їх праці (граничний продукт праці, помножений на ціну цукрового буряку).

Проблеми оцінки альтернативної вартості праці фокусуються на необхідності розрахунку граничної дохідності (вартість додат­кової одиниці продукції, створеної працівником). За умов доско­налої конкуренції вартість граничного продукту дорівнює заробі­тку працівника. Проте сучасні ринки праці не є досконалими. В Україні це значною мірою пов’язано з обмеженою ротацією на­селення — як географічною, так і професійно-кваліфікаційною.

Головною помилкою в оцінці економічної цінності робочої сили є орієнтація на існуючий рівень оплати праці. Наприклад, за існування дефіциту кваліфікованої робочої сили для здійснення проекту доведеться підвищити рівень оплати праці нових робітників, що збільшить витрати проекту порівняно з фактичним рівнем.

Розглянемо можливий підхід до визначення альтернативної вартості робочої сили при реалізації проекту, метою якого є будівництво іригаційної системи в районі культивації рису. Після здійснення проекту виникне можливість збору другого врожаю. До витрат проекту, крім витрат на будівництво іригаційної сис­теми, слід віднести втрачений заробіток сільськогосподарських працівників, який вони одержували як будівельники в період по­сухи в ситуації «будівельного проекту». Досвід проведення еко­номічного аналізу проекту показав, що альтернативну вартість робочої сили визначають за продуктивністю праці сільськогосподарських працівників. Цей підхід не викликає сумнівів при оцінці сільськогосподарських продуктів. Проте при відборі прое­ктів, що реалізуються в інших секторах, цей метод виходить зі створення додаткової вартості в результаті наймання додаткового працівника з сільськогосподарського району.

Таким чином, для оцінки в проекті економічної вартості таких ресурсів, як земля і робоча сила, виходять з можливого доходу, що очікується при використанні цього ресурсу найкращим з мо­жливих способів.