Основні природні та природно-антропогенні небезпечні явища та процеси.
Землетруси. Основні сейсмічно активні райони в Україні – це гірській райони Криму і Карпат (області молодої альпійської складчастості). Тут можливі землетруси до 6-7 балів (за шкалою Ріхтера). Повторюються вони рідко, в середньому через 33 роки. Сейсмонебезпечна зона охоплює також частину Причорномор’я, зокрема, Одеської області, де ймовірні 7-бальні землетруси (за шкалою Ріхтера). Залежно від глибини осередку землетруси охоплюють різні площі однакової магнітуди. Для України найбільш небезпечними є землетруси, епіцентри яких розташовані в Румунських Карпатах, особливо в районі гір Вранча, де глибина осередків землетрусів становить 100-170 км. При землетрусах, які ініціюються у вказаних районах, площа зони з інтенсивністю коливань 5 і більше балів становить у межах України до 290 тис. км2. Це майже 48% території країни, там мешкає 23 млн. чол. Зона з інтенсивністю коливань 7 і більше балів займає 27 тис. км2 з населенням понад 2 млн. чол., а з 8 балами і більше – відповідно 1,5 тис. км2 і понад 1 млн. чол. (Одеська область, Крим, зокрема, м. Севастополь). Загальний рівень екологічної небезпеки у сейсмонебезпечних районах підвищується за рахунок розташування у них майже 300 хімічних і пожежонебезпечних об’єктів, а також мережі газо- і нафтопродуктів [3]. У місцевостях, де можливі зсуви, підтоплення, а також має місце карст, рівень сейсмічності підвищується на 1-3 бали. Процесами карста охоплено до 60% території України. Відкритий карст, який викликає особливу небезпеку, розвинутий у Волинській, Рівненській, Львівській і Хмельницькій областях, займає 27% площі країни [4]. Слід також відмітити, що існує ймовірність виникнення землетрусів природно-антропогенного походження, рушійною силою яких є спорудження водосховищ, висушення озер, закачка води у свердловини та ін. [5].
Зсувні процеси поширені в зонах тектонічнних порушень високих терас на схилах ярів, річок та водосховищ. У місцях промислової та житлової забудови внаслідок підйому рівнів ґрунтових вод (у результаті протікання водопроводів, каналізацій, зменшення випаровування з ґрунту внаслідок покритих бетоном та асфальтом значних площ, тощо) спостерігається інтенсифікація цих процесів. У Прикарпатті, Криму, Донбасі, Одеській, Дніпропетровській, Хмельницькій областях та в промислових міських агломераціях зафіксовано 140 тис. зсувів [3].
Просадки спостерігаються там, де лесові ґрунти перезволожуються, а це відбувається, як правило, при забудові території. У місцевостях, де лесові ґрунти залягають потужним шаром, земна поверхня являє собою чередування пологих безстічних впадин (западини, “блюдця”). Такі просадки лесових ґрунтів виникли природним шляхом внаслідок збільшення вологості ґрунтів.
Значні повені і паводки спостерігаються переважно в Карпатах та на Поліссі. Загроза катастрофічних паводків у Карпатах має природно-антропогенний характер і пов’язана з грубими порушеннями систем ведення лісового і водного господарства, а також внаслідок безсистемної забудови небезпечних місць, непомірного випасу худоби на гірських луках (полонинах). На Поліссі затоплення сільськогосподарських угідь має переважно природний характер. Раніше території, які зараз (після проведення осушення) затоплюються, були болотами за відсутності сільськогосподарських угідь, там були присутні тільки сіножаті. Після проведення широкомасштабної меліорації Полісся вони були осушені разом із заплавами, які апріорні повинні затоплюватись.
Селі, селеві потоки поширені в Криму і в Карпатах (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька і Львівська області), максимальні прояви спостерігаються в басейнах Черемоша, Дністра, Тиси, Пруту. Як правило, селенебезпечні водозбори виникають там, де лісове господарство ведеться з грубим порушенням науково обґрунтованих нормативів, характерних для певного регіону. Особливу специфіку мають карпатські ліси, де під тонким шаром пухких порід залягають щільні гірські породи, які не пропускають воду в глибину. Досить порушити установлену рівновагу, наприклад, зрізати ліс, – і після першого ж дощу може зійти сель, після чого частина схилу (переважно улоговина) може вкритися рослинністю лише через сотню років.
Снігові лавини спостерігаються в Карпатах – у гірських масивах Горгани, Полонинській, Чорногори. На Закарпатті в лавинонебезпечній зоні розташовано шість населених пунктів.
Лісові пожежі. У середньому за рік, залежно від кліматичних умов, виникає 3,5 тис. пожеж, які знищують понад 5 тис. га лісу. Наприклад, тільки в 1998 р. в Україні було 3906 лісових пожеж, під час яких знищено 4408 га лісу (збитки становили 4,56 млн. грн.) [3]. Лісові пожежі лише в 10% випадків є природними, інші 90% - антропогенного походження. Переважна більшість лісових пожеж (до 90%) припадає на приміські зони. Найбільш імовірне виникнення масових пожеж та значні масштаби збитків характерні для лісів ІІІ – V класів пожежонебезпеки. Їх найбільше в Житомирській (920), Рівненській (718), Закарпатській (629), Волинській (592), Чернігівській (575), Львівській (572), Івано-Франківській (555) та Київській (548 тис. га) областях (в дужках вказана площа в тис. га).
Пожежі на сільськогосподарських угіддях переважно виникають у пожежонебезпечний сезон (у липні-серпні). Території по зонах України, де існує ймовірність виникнення масових польових пожеж, розподіляються наступним чином (в дужках вказано відсоток від площі пожежонебезпечних угідь країни) [3]:
Степова зона – понад 6800 тис. га (47%);
Лісостепова зона – 5400 тис. га, (37%);
Полісся – 2020 тис. га, (14 %);
Карпати – 200 тис. га, (1,4%).
У розрізі областей площі, де найбільш ймовірне виникнення польових пожеж, розподіляються наступним чином (тис. га): Одеська – 919, Дніпропетровська – 909; Полтавська – 837; Вінницька – 827; Кіровоградська – 823; Запорізька – 813; Херсонська – 811.
Епідемії і епізоотії. В Україні існують природні осередки небезпечних інфекцій (аскаридоз, лептоспіроз, правець, сибірка, туляремія, туберкульоз). Ці інфекції можуть десятки років перебувати у природному середовищі, не проявляючись. Вони передаються людині через тварин, воду та ґрунт. У теперішній час спостерігається різке зростання ймовірності виникнення масових інфекційних захворювань внаслідок зменшення захисних функцій імунної системи у населення, значного погіршення соціально-економічних умов та зниження рівня санітарно-профілактичної роботи.
Природні осередки аскаридозу в Україні існують у межах 16 областей (загальною площею 265,1 тис. км2 з населенням понад 22,3 млн. чол.) [3]. Це становить від 80 до 100% території Вінницької, Волинської, Житомирської, Закарпатської, Івано-Франківської, Київської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Хмельницької, Черкаської та Чернівецької областей.
Площа зони високого ступеня ризику захворіти на правець охоплює понад 28 тис. км2 території з населенням до 16,6 млн. чол. [3]. У цю зону входять 17 областей, у тому числі: Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Тернопільська (до 100% території області); Вінницька, Київська, Полтавська (від 70 до 90%); Дніпропетровська, Кіровоградська, Львівська, Сумська, Чернігівська області (від 40 до 50%).
Природні осередки лептоспірозу і підвищений ризик захворювання на нього спостерігаються в країні на площі понад 115 тис. км2 з населенням близько 9,8 млн. чол. Найбільша кількість таких осередків присутня у наступних областях (в дужках вказано відсоток площі осередків від загальної площі території області): у Київській (до 50%), Чернігівській (до 35%), Волинській, Кіровоградській, Тернопільській (до 30%) та Миколаївській (до 25%).
Сибірка має природні осередки у всіх областях. Загальна площа частин областей, де є осередки можливих спалахів сибірки, становить 63 тис. км2 з населенням близько 4,5 млн. чол. Найбільш насичені природними осередками можливих спалахів вказаної хвороби Чернівецька (близько 60% території), Чернігівська (40%), Черкаська та Хмельницька (по 25%), Вінницька, Полтавська та Сумська (20% території) області.
Осередки з підвищеним ризиком захворювання на туляремію спостерігаються на сумарній площі близько 80 тис. км2 з населенням понад 5,6 млн. чол., у тому числі у Рівненській (50% території), Волинській, Львівський (до 40%), Сумській (35%), Черкаській (25%), Київській (20%) та Тернопільській (15%) областях.
Туберкульоз. Щороку кількість хворих у країні зростає майже на 20%, умирає понад 8 тис. осіб. Причиною цього є зниження захисних функцій людського організму, його імунної системи внаслідок хіміко-токсикологічного, бактеріального та радіаційного забруднення води, повітря, ґрунту, а отже, харчового ланцюга, погіршення соціально-економічних умов життя людей. В теперішній час офіційно зареєстровано понад 650 тис. хворих на туберкульоз, з них 130 тис. – активною його формою [3]. Фактично ж кількість хворих, на думку лікарів-фтизіатрів, у 2-2,5 рази більше. На туберкульоз найчастіше хворіють у Донецькій, Херсонській, Миколаївській, Кіровоградській, Черкаській, Житомирській, Рівненській та Чернігівській областях.
Інфекційні захворювання тварин на території України найбільш поширені серед великої рогатої худоби. Зокрема, вона хворіє на туберкульоз, лейкоз, лептоспіроз, сальмонельоз, сибірку, сказ. Виявляють також класичну чуму свиней, хворобу Гамборо, хворобу Марека.
Посіви зернових культур в Україні потерпають від епіфітотії борошнистої роси, бурої листкової іржі, фузаріозу, сажкових та інших хвороб. У степовій зоні відмічався спалах розвитку найнебезпечнішого шкідника озимої пшениці – клопа-черепашки.
Основні антропогенні небезпечні явища та процеси.
Радіаційна небезпека. В Україні існує 5 атомних електростанцій (АЕС) з 16 енергетичними ядерними реакторами, 2 дослідних ядерних реактори та понад 3 тис підприємств і організацій, які використовують у виробництві, науково-дослідній роботі та медичній практиці різноманітні радіоактивні речовини [3]. Практично на всіх вказаних об’єктах утворюються радіоактивні відходи. Для України потенційну екологічну небезпеку становлять також АЕС , які розташовані у сусідніх державах: Курська і Смоленська АЕС (Російська Федерація), Ігналінська АЕС (Литва), а також, певною мірою АЕС, що розташовані у Болгарії, Словаччині, Угорщині.
Внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 р. були забруднені значні території: загальна площа забруднення території України цезієм-137 і цезієм-134 в інтервалі щільності забруднення 1-5 Кі/км2 перевищує 10 тис. км2 [3]. Поза 30-кілометровою зоною стронцій зустрічається лише на півночі Київської області. Особливо небезпечним є забруднення ізотопами плутонію, який є токсичним у всіх варіантах сполук.
Хімічна небезпека. В Україні функціонує близько 2000 хімічно небезпечних об’єктів, на яких зберігається або використовується у виробничій діяльності до 300 тис. т сильнодіючих отруйних речовин, у тому числі майже 10 тис. т хлору та близько 180 тис. т аміаку. В зонах можливого хімічного зараження проживає до 20 млн. чол. (38,5% населення країні) [3].
Вибухо- і пожежонебезпечні об’єкти представляють серйозну екологічну небезпеку. На території України існує понад 1200 таких об’єктів, де зосереджено понад 13,6 млн. т твердих і рідких вибухо- та пожежонебезпечних речовин. Ці об’єкти розташовані переважно в центральних, східних і південних областях. Це – хімічні, нафто- і газопереробні, коксохімічні та інші виробництва, а також мережі нафто-, газо-, аміако- і продуктопроводів. Довжина магістральних газопроводів становить понад 35 тис. км, магістральних нафтопроводів – близько 4 тис. км. До них належить більше 30 компресорних нафтоперекачувальних і 89 газоперекачувальних станцій [3]. Практично вся мережа трубопровідного транспорту вже виробила свій проектний ресурс і ймовірність аварійних ситуацій зростає.
