1. Сутність і основні структурні елементи економічної системи.
Економічна система – являє сукупність закономірно пов‘язаних між собою явищ і процесів економічного життя. Вона характеризується багатогранністю, усі її елементи перебувають в органічному взаємозв‘язку один з одним і не існують поза її межами. Всі складові економічної системи вдосконалюються і видозмінюються відповідно до рівня економічного розвитку суспільства, а також функціонування економічної системи допускає появу нових складових елементів, необхідних вимогам сучасності.
Економічна система включає такі елементи: 1) провідний тип власності на ресурси; 2) основні групи суб‘єктів суспільного виробництва і відносини між ними; 3) економічна форма результатів виробництва; 4) принципи організації виробництва, розподілу, обміну і споживання; 5) загальні економічні закони.
Цілісність, рівень організованості та ефективність сучасних розвинених економічних систем, залежать від того, на скільки сильна їх гуманістична, демократична та екологічна спрямованість. Гуманістична спрямованість означає підпорядкованість розвитку економічних систем найвищим моральним, культурним, гуманістичним цінностям людей, розвитку їхніх творчих, організаційних, розумових і фізичних здібностей. Демократична спрямованість найбільше залежить від двох основних чинників: від ступеня демократизації економічних відносин (насамперед відносин економічної власності), а також від ступеня участі працівників в управлінні виробництвом і власністю, їхнього впливу на господарський механізм. Екологічна спрямованість економічної системи передбачає формування такої еколого-економічної сукупності, яка б зберігала природу, сприяла задоволенню зростаючих екологічних потреб суспільства, допомагала впровадженню у виробництво техніки і технології, яка б оберігала навколишнє середовище тощо.
2. Типи економічних систем та критерії їх класифікації.
Існують різні критерії класифікації економічних систем. Відповідно до критерію функціонального призначення виділяють такі види економічних систем:
1) виробничі економічні системи, що являють собою сукупність певних механізмів, способів і методів трансформації економічних ресурсів в економічні блага;
2) ринкові економічні системи, що являють собою сукупність механізмів та інститутів, за допомогою яких здійснюється обіг ресурсів, продуктів, капіталів, грошей у суспільній економіці;
3) цінові економічні системи, що є основним вимірювальним економічним інструментом і відображають механізми ціноутворення;
4) грошові економічні системи – сукупність інституцій, що забезпечують формування, рух і використання грошей і грошових потоків;
5) фінансові економічні системи – сукупність механізмів та установ по формуванню, руху і використанню грошових фондів суб‘єктів економіки: держави, корпорацій, домогосподарств;
6) фіскальні економічні системи – являють собою сукупність механізмів стягування державою податків у населення, приватного бізнесу, а також іноземних агентів національної економіки.
За критерієм пануючої форми власності розрізняють: 1) капіталістичні (ринкові) економічні системи, де пануючою є приватна власність на фактори виробництва, в свою чергу ці системи поділяються на конкурентні та монополістичні; 2) комуністичні (адміністративні) економічні системи, для яких притаманні державна власність та адміністративне регулювання економічних процесів; 3) змішані економічні системи, в яких відбувається поєднання приватної і державної власності з одночасним застосуванням елементів ринкового і адміністративного регулювання.
Згідно цивілізаційного підходу розрізняють аграрну (традиційну) економічну систему, де провідну роль відігравало с/г, індустріальну, в якій чільне місце посідала промисловість, та постіндустріальну, основу якої складає нематеріальне виробництво, інформація та знання.
3. Продуктивні сили як матеріальна основа економічної системи.
Продуктивні сили – є основою економічної системи і являють собою сукупність факторів виробництва, яка забезпечує перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні та духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. Рівень розвитку продуктивних сил характеризує ступінь оволодіння силами і явищами природи, стан суспільного виробництва та потенціал промислово-технічних досягнень. Структура продуктивних сил не обмежується виключно робочою силою і засобами виробництва, важливе місце серед її елементів належить формам і методам організації виробництва, науці, інформації тощо.
Основною умовою розвитку продуктивних сил є суспільний поділ праці. Він являє собою процес відокремлення різних видів виробничої діяльності, в наслідок якого окремі групи робітників закріплюються на тривалий період за певними видами виробничої діяльності.
Розрізняють загальний, частковий та одиничний поділ праці. Загальний – це поділ праці між матеріальним і нематеріальним виробництвом, між містом і селом, поділ на такі великі галузі як промисловість, транспорт тощо. Частковий – це поділ праці між окремими галузями і виробництвами (наприклад, поділ промисловості на важку, легку, харчову тощо). Одиничний – це поділ праці, що міститься в рамках окремого підприємства між цехами, структурними підрозділами та ін.
Поділ паці, що існує між окремими регіонами всередині країни, називається територіальним. Поділ праці між різними країнами називається міжнародним.
Наслідком поділу праці є спеціалізація, концентрація і комбінування виробництва. Спеціалізація виробництва– являє собою зосередження виробництва окремих видів продукції чи її частин в окремих самостійних галузях і на спеціальних підприємствах. Вона характеризується однорідністю технологічного процесу та продукції, спеціальним обладнанням і кадрами. Спеціалізація сприяє збільшенню виробництва продукції в одиницю часу і підвищує її якість. Концентрація виробництва – це зосередження вузько спеціалізованих підприємств, де створюються умови для підвищення ефективності виробництва. Комбінування виробництва – це функціонування на одному підприємстві різних виробництв, продукція яких є сировиною, напівфабрикатами, допоміжними матеріалами інших виробництв.
4. Головна продуктивна та соціальна сила.
Головною продуктивною та соціальною силою є людина. Без людини виробництво неможливе. Це зумовлено тим, що саме людина оживляє речові фактори виробництва, які без її праці не перетворяться на благо, людина є творцем усіх відтворювальних елементів продуктивних сил, а також потреби та інтереси людини спонукають її до організації виробництва благ і, таким чином, є основною рушійною силою соціально-економічного прогресу суспільства. В людині слід виділити дві сторони, що відображають відповідно її приналежність до продуктивних сил і відносин економічної власності. Такими сторонами є людина-працівник і людини-власник.
Людина-працівник займається свідомою, доцільною діяльністю, у процесі якої вона видозмінює зовнішню природу, поєднує і раціонально використовує об‘єктивні фактори виробництва, розвиває свої розумові і фізичні здібності, створює нові засоби виробництва, поліпшує їх техніко-економічні характеристики, послідовно вдосконалює організацію праці і виробництва тощо.
Основними рисами людини-власника у більшості розвинених країн світу є: 1) всебічно розвинена власність на свою робочу силу та можливість її реалізації у привласненні такої величини з/п, яка відповідає вартості робочої сили і враховує значною мірою результати праці; 2) часткова власність більшості найманих працівників на засоби виробництва у формі акцій, що дає можливість привласнювати частину прибутків у формі дивідендів; 3) зростаюча участь в управлінні власністю на підприємстві; 4) власність частини висококваліфікованих працівників на інформацію.
Ефективність, плідність праці людини як фактора виробництва, тобто як основної продуктивної сили суспільства, характеризує показник продуктивності праці. Продуктивність праці – це кількість продукції, виробленої одним зайнятим за певний період часу (годину, зміну, рік). Тобто це реальний виробіток одного зайнятого, що визначається як відношення кількості виробленої продукції до годин праці.
