Серед неокласичних теорій економічного зростання, розробка яких розпочалася у 50 – 60-ті роки ХХ ст., у відповідь на появу неокейнсіанських розробок, слід відзначити моделі Роберта Солоу (Нобел. пр. 1987) та Джеймса Міда (Нобел. пр. 1977). Загалом ці моделі спрямовані на пояснення характеру впливу факторів виробництва та інших чинників на створений продукт, визначення частки і значення кожного фактору у збільшенні продукту.
Американський вчений Р. Солоу виступив з критикою неокейнсіанської моделі Харрода-Домара в середині 50-х рр. Основи моделі зростання Солоу було викладено в праці „Внесок у теорію економічного зростання” (1956). Головним недоліком моделі Харрода-Домара, на думку вченого, є ігнорування нею можливих змін співвідношення капітальних благ і праці. Відповідно ж до принципів неокласичної теорії пропорції між капіталом і працею мають бути змінними і визначатися виробниками, які мінімізують витрати, залежно від цін на фактори виробництва.
В центрі уваги Солоу опиняється заміщення праці уречевленим капіталом. Модель, яку створив вчений, використовуючи апарат диференційних рівнянь, не вважається антикейнсіанською, оскільки виходить зі „схильності до заощадження”, яка в свою чергу визначає частку національного доходу, що йде на заощадження. Капітал, як фактор виробництва зростає у ціні, за умови невисокої норми заощаджень і навпаки, здешевлення капіталу відбувається за її підвищення.
У довготривалій перспективі за відсутності технічного прогресу, відбувається рівномірне зростання капіталу, праці та обсягу виробництва. Темпи економічного зростання при цьому залежать не від норми заощаджень (котра визначає капіталовкладення), а від пропозиції праці.
Основний висновок, до якого схиляється Р. Солоу, зводиться до того, що зниження трудомісткості сприятиме зниженню залежності зростання виробництва від зростання пропозиції праці. Саме тому, вирішальним фактором економічного зростання у довготривалий період є зростання, як втілення технічного прогресу, а не зростання капіталовкладень.
Можливість існування стійкої динамічної рівноваги доводиться у праці британського вченого Дж. Міда„Неокласична теорія економічного зростання” (1961).
Припускаючи, що темпи зростання праці і технічного прогресу незмінні, Дж. Мід робить висновок, що стійке зростання буде досягнуто, якщо темп зростання капіталу дорівнюватиме темпу зростання національного доходу.
В ситуації, коли збільшення капіталу перевищує темп зростання доходу відбувається зниження його нагромадження, а якщо темп зростання праці перевищує темп нагромадження капіталу, тоді внаслідок зниження граничної продуктивності праці відбудеться заміщення цього фактору (праці) капіталом. Нове сполучення факторів виробництва за умов збереження незмінної пропорції розподілу доходу між ними забезпечить їх повну зайнятість.
Отже, вчені виходили з граничного аналізу двох виробничих факторів — праці та капіталу, які виробляють однорідний продукт.
Бралося за умову також і те, що ціни факторів змінюються під впливом динаміки праці та капіталу, усі ресурси використовуються повністю, уся неспожита частина продукту інвестується, проблеми попиту не існує. Крім того, автори абстрагувались від впливу науково-технічного прогресу і вказували, що аналіз передбачає умови, коли зростання обсягів виробництва не впливає на ефективність виробництва, діє закон спадної віддачі.
