Неолібералізм – напрям економічної теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи економічної свободи, саморегульованості економічної системи та вільної конкуренції. Сучасний неолібералізм визнає можливість коригування державою ринкового ладу.
Неолібералізм представлений багатьма школами. Найвідомішими з них єлондонська(Фрідріх фон Хайєк), чиказька (Мілтон Фрідмен), фрейбурзька (Вальтер Ойкен та Людвіг Ерхард), паризька (Моріс Алле).
Одним з основоположників і головних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка(1899—1992), лауреата Нобелівської премії (1974 рік) за праці з теорії грошей і кон’юнктурних коливань, а також взаємовпливу економічних, соціальних та інституціональних процесів.
Австрієць з походження, у 20-х рр. він навчається у Віденському університеті, після закінчення якого, отримавши дипломи юриста й економіста, обіймає посаду директора Австрійського центру економічних досліджень. 1931 р. виїжджає до Лондона, де засновує власну економічну школу, спрямовану проти ідей державництва, державного втручання.
Основні праці: «Дорога до рабства» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Прибуток, процент і інвестиції» (1949), «Конституція свободи» (1960), «Закон, законодавство і свобода» (1973—1979), «Роздержавлення грошей» (1976) та багато інших.
Основні економічні погляди:
1. Ідея «спонтанного порядку». Хайєк відмовляється від неокласичної доктрини економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує й вводить теорію «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Історія цивілізації — це спонтанне виникнення певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо керованих господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання добровільно взятих на себе зобов’язань.
2. Захищаєправо максимальної свободи людини як визначальну складову спонтанного економічного порядку. Поведінка окремої людини, підприємця, фірми визначається їхніми економічними інтересами з приводу конкретних економічних подій, що дають підстави сподіватися зиску.
3. Негативно ставиться до макроекономічного аналізу, визнаючи лише мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин.
4. Називає конкуренцію — багатогранним явищем, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і дає поштовх до пошуку нових форм економічної поведінки в межах ринку, породжує конкурентні інновації.
5. Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади. Боротьба держави з монопольними утвореннями — це не що інше, як зазіхання не лише на конкурентні форми організації підприємництва, а й на права власників.
6. Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через законотворчість, формування суспільних моральних норм, ідеологічне виховання, охорону усталених традицій.
7. Наполягає на обмеженні впливу держави на грошову сферу й пропонує скасувати приватну монополію держави на випуск грошей. Виходячи з класичного визначення функцій грошей, він обгрунтовує ідею випуску цього виду комерційного товару на конкурентних засадах, що, на його думку, уможливить регулювання співвідношення грошей і товарів, обмін яких ці гроші обслуговують.
8. Є автором теорії ділового циклу, яка ґрунтується на постулаті, що ціни на товари в період економічного піднесення зростають швидше, ніж заробітна плата, у зв’язку з чим реальна заробітна плата зменшується. Це створює умови для зростання зайнятості: підприємці віддають перевагу суб’єктивному фактору, замінюючи машини й механізми робочою силою. Попит на інвестиційні ресурси знижується, що призводить до спаду виробництва. Навпаки, за умов спаду рівень реальної заробітної плати зростає (номінальна заробітна плата скорочується повільніше, ніж зменшуються ціни), попит на робочу силу спадає, а відтак зростає інвестиційна активність. І хоч в основу ділового циклу Хайєк покладає інвестиції, він уважає, що саме грошовий фактор визначає інвестиційну політику підприємців.
