Посилення монополізації виробництва зміцнило політичну владу монополістичної буржуазії, яка й надалі прагнула провадити олігархічну політику.
Розкрити цю нову якість ринкової господарської системи, що входила в суперечність з панівною неокласичною доктриною, спробували майже одночасно і незалежно один від одного провідні економісти ХХ ст. Дж. В. Робінсон (1903—1983 )таЕдвард Чемберлін (1899—1967). Зокрема, Дж. Робінсон у праці «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933) спростовує існування вільної (досконалої) конкуренції як механізму, що забезпечує економічну рівновагу. Вона наголошувала, що категорія досконалої конкуренції є абстрактною моделлю, яка ідеалізує реальне становище на ринку, але має важливе значення для розуміння принципів ринкової поведінки фірми. Її увагу привертають інші ринкові ситуації:чиста монополія, монопсонія, олігополія та зв’язані з ними форми монополізації ринку.
Вона пропонує концепцію недосконалої конкуренції, аналізуючи такі її види:
1) монополіст-продавець — багато покупців (чиста монополія);
2) монополіст-покупець — багато продавців (останню ситуацію дослідниця характеризувала як явище «монопсонії», особливо притаманне ринку праці, коли фірма-монополіст купує послуги праці неорганізованих робітників).
Реальним для ринку є щось проміжне між чистою конкуренцією та чистою монополією. Це тип ринку, який контролюється кількома фірмами, — олігополія (фірми об’єднуються і перешкоджають вступу інших фірм на ринок).
Конкуренція як така за олігополії зберігається, але в особливих формах: її функції, зокрема стимулювання й врівноважування економіки, обмежуються, що призводить до часткової втрати конкурентного ефекту. Тому Робінсон називає її недосконалою конкуренцією.
Одним із найважливіших питань ринкової політики монополістичних компаній Дж. Робінсон вважає можливість використання ціни як інструменту впливу на попит і регулювання збуту через «дискримінацію в цінах». У результаті досліджень Дж. Робінсон доходить висновку, що можливість цінового маневрування підриває основні постулати класичної теорії: незалежність ціноутворення, ототожнення рівноваги попиту і пропонування з оптимальним використанням ресурсів тощо.
У цьому її позиція принципово відрізняється від позиції Е. Чемберліна, який уважав, що саме механізм монополістичної конкуренції найліпше забезпечує інтереси економічного добробуту підприємців, фірми та держави. Учений у своїй головній праці «Теорія монополістичної конкуренції» (1933) аналізував структуру ринку, в якій поєднані елементи конкуренції (вільний доступ на ринок, велика кількість фірм тощо) з елементами монополії (споживачі віддають переваги деяким продуктам, за які згодні платити навіть завищену ціну).
На думку Е. Чемберліна, монопольне становище на ринку досягається за рахунок диференціації продукту, під якою він розумів різні властивості товару, умови його реалізації та доведення продукту до споживача. Тобто ринок будь-якого виробника за умов монополістичної конкуренції визначається трьома чинниками:
- ціною продукту,
- особливості продукту,
- витрати по збуту.
У теорії Е. Чемберліна конкуренція й монополія існують поряд. На відміну від позиції Дж. Робінсон, яка аналізувала процес становлення монополій на основі високого рівня концентрації виробництва і капіталу, Е.Чемберлін серед причин виникнення монополій називав позавиробничі чинники, зокрема:
1) унікальні особливості підприємства;
2) репутацію фірми;
3) виготовлення товарів-субститутів;
4) рекламу тощо.
Учений визнавав, що утворення монополій супроводжується підвищенням цін, безробіттям, зменшенням випуску товарів та незавантаженими виробничими потужностями, але при цьому не вважав, що монополісти мають нести відповідальність за таку економічну ситуацію.
Дещо в іншій площині аналізувалася проблема співвідношення монополії і конкуренції Йозефом Алоїзом Шумпетером (1883-1950). Видатний вчений двадцятого сторіччя пов¢язав вивчення зазначених категорій з розвитком науково-технічних досягнень в економіці та суб¢єктивною діяльністю підприємця-новатора, зацікавленого у запровадженні інновацій у виробничий процес.
У праці “Капіталізм, соціалізм і демократія” Й.Шумпетер використав поняття “ефективної конкуренції” та “ефективної монополії”, вважаючи що ці поняття,
по-перше, характеризують динамічну ринкову економіку, засновану на нововведеннях і прогресивних зрушеннях,
по-друге, відображають ситуацію, коли конкуренція, мотивована бажанням отримати надприбуток, активізує процеси нововведень і веде до створення монополії нового типу.
Ефективнаконкуренція—це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не зв’язана з традиційним ціноутворенням, з досягненням верхньої межі рентабельності, а:
- означає змагання в усіх сферах діяльності,
- вона відкриває нові можливості для вдосконалювання умов виробництва,
- змінює структуру взаємовідносин між виробниками,
- структуру попиту і пропозиції,
- умови формування витрат виробництва й цін.
Ціноутворення більше не обмежується впливом самих тільки попиту і пропозиції.
Головним агентом ефективної конкуренції є підприємець-новатор, а її важливою умовою — монополізація виробництва, яка дає змогу нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. «Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-яка монополія сприяє інновації», — писав він.
З такою монополією несумісні застій і загнивання, вона носить тимчасовий характер і зникає в результаті новаторства і нововведень підприємців-суперників. Таким чином, неперервний процес нововведень виступає стрижнем нових конкурентних відносин і поступального розвитку економіки в цілому.
