Логіка викладу
Лекція № 2
Загальне поняття про порівняльні конструкції
У лінгвістиці мовний феномен, названий терміном „порівняння”, трактують як засіб, що реалізує акт мовлення, встановлюючи ознаки предметів і явищ шляхом асоціації за подібністю з іншими предметами та явищами; тут порівняння – не значення, а засіб вираження. Отже, ПК – це конструкція зі значенням, яке виражене через порівняння (інакше кажучи, це така конструкція, яка передає об’єкт образного порівняння).
Варто попередньо визначити обсяг поняття ПК. У мовознавстві ПК кваліфікують по-різному. За спостереженнями В. І. Кононенка, іноді ПК прирівнюють до звороту, тобто лише до порівняльної частини, не включаючи об’єкта порівняння. Іноді ПК визначають як сполучення, найчастіше присудка й порівняльного члена. Водночас предметом вивчення може бути й порівняльний зворот як синтаксична форма, і сполучення безприсудкової порівняльної частини з компонентом, що пояснюється, й об’ємніші, більш розгорнуті конструкції.
Ми під ПК розумітимемо лише лише порівняльний зворот (ПЗ) і підрядну порівняльну частину (ППЧ) без пояснюваних компонентів. Отже, у формальному плані ЛК можуть бути представлені ПЗ і ППЧ.
Під поняттям ПЗ ми розуміємо будь-який структурний компонент простого речення, що вносить відтінок порівняння (оскільки конструкції з імпліцитним показником порівняння не виявляють труднощів при їх кваліфікації, то обмежимося експліцитними ПЗ). Отже, ПЗ кваліфікуємо як:
а) безприсудковий порівняльний член, поширений чи непоширений, що вводиться порівняльним сполучником і виконує функцію відокремленого другорядного члена речення;
б) порівняльний предикативний зворот з модальною часткою, що виконує функцію іменної частини складеного іменного присудка, простого дієслівного ускладненого типу чи головного члена односкладного безособового речення.
Другою складовою поняття ПК є ППЧ, що охоплює різні за складом та семантикою структурні типи: повні й неповні формально прості речення із значенням порівняння, займенниково-співвідносні аналогічної семантики, компаративні тощо.
Тема 2. Методика лінгвістичного аналізу перехідних утворень
1. Етапи лінгвістичного аналізу. Метод запитань.
2. Прийом трансформацій.
3. Опозиційний аналіз конструкцій із синкретичними одиницями.
Надзвичайно важливим чинником, від якого залежить ефективність будь-яких наукових пошуків, є адекватність розробленої методики дослідження, вдалий вибір методів і прийомів. Методика дослідження – це загальна програма наукового пошуку, що охоплює систему процедур аналізу мовних явищ та / або перевірки отриманих результатів, своєрідний інструментарій дослідження. Оскільки явища синхронної перехідності в граматиці вивчені недостатньо, то й методика дослідження синкретичних утворень також потребує вдосконалення. Недостатньо, як зауважує В. В. Бабайцева, кваліфікувати мовні / мовленнєві факти лише на основі інтуїції, потрібні граматичні, лексико-граматичні, синтаксичні „розпізнавальні знаки” тих чи тих явищ, аналіз компонентів їхньої семантики, визначення міри вияву синтезованих диференційних ознак тощо.
З огляду на це, вважаємо за доцільне виокремити найбільш ефективні і специфічні для такого суперечливого об’єкта вивчення методи й прийоми, визначити основні етапи дослідження й опису явищ перехідності.
Одним із загальних методів лінгвістичних досліджень є структурний, основною метою якого є пізнати мову як цілісну функціональну структуру, елементи й частини якої пов’язані чіткою системою лінгвістичних відношень.
Структурний метод представлений різноманітними методиками синхронного аналізу мовних явищ, серед яких найбільш дієвими для дослідження явищ перехідності є такі:
1) методика опозиційного аналізу, що слугує для виокремлення різних класів мовних одиниць, визначення таксономії цих одиниць на підставі їхньої семантично релевантної розбіжності за однією диференційною ознакою при схожості інших, тобто опозиції;
2) трансформаційного аналізу, який виявляє схожість і відмінність між синтаксичними конструкціями шляхом установлення правил перетворення їхніх ядерних структур і набору трансформацій за умови збереження лексичного складу конструкцій і синтаксичних зв’язків їхніх елементів.
Як інструмент пізнання семантико-синтаксичної структури речення використовують і методику запитань, стосовно важливості якої для аналізу, зокрема другорядних членів речення, існують різні думки. Так, деякі мовознавці виступали проти запитань, вважаючи, що під час аналізу речення головне – зрозуміти відношення між компонентами, а з допомогою запитань це зробити не можна. Н. Л. Іваницька зазначає, що застереження стосовно використання запитань як практичного засобу розмежування членів речення певною мірою виправдані. В основі плутанини лежать складні процеси утворення різного роду словосполучень, які вимагають визначення допоміжних критеріїв розмежування синтаксичної ролі складної і досить розгалуженої різноманітності. Таким чином, кожен член речення відповідає на синтаксичне запитання, але не кожен може бути легко визначений за ним.
Для кваліфікації типу семантико-синтаксичних відношень між лінгвоодиницями необхідний „спеціальний” технічний прийом, бо інакше довелося б кожного разу звертатися до логічного аналізу, що ускладнювало б вивчення граматики. Найкращим прийомом є застосування слів, що позначають відношення в найбільш чистому й узагальненому вигляді, – питальних займенників.
Пропонована для характеристики нетипових утворень методика лінгвістичного аналізу дає змогу виявити кількісні і якісні співвідношення диференційних ознак у синкретичних одиницях, визначити їхній функціональний статус у межах відповідного мовного рівня.
Зазвичай лінгвістичний аналіз здійснюють у два етапи:
1 – установлення можливих відтінків у значенні методом постановки запитань (цей етап прийнятний для характеристики не всіх синкретичних утворень, а лише тих, які перебувають у підрядній залежності від синтаксично головного компонента у межах словосполучення чи речення, тобто для аналізу семантико-синтаксичних відношень, членів речення, складнопідрядних речень);
2 – подальша обробка одержаних результатів методом рівнозначних трансформацій та шляхом опозиційного аналізу (у тих випадках, коли методика запитань недоцільна, цей етап аналізу є основним).
Метод запитань використовують насамперед для встановлення специфіки семантико-синтаксичних відношень та визначення часткових семантичних відтінків. Механізм його роботи включає два етапи. Суть першого полягає в переліку запитань. Завдяки використанню цього методу, на відміну від застосування запитань як методичного прийому навчання, важливим постає не одне, а весь набір запитань, які можна поставити, оскільки їхня наявність є показником особливої семантики компонента. Вибір питальних займенників здійснюють зі спеціальною цільовою настановою – виразити і тим самим установити синтаксичні відношення, що їх передає той чи той член речення. Питальні займенники, постаючи замінниками конкретних структурно-семантичних компонентів, зазнають упливу з боку цих компонентів, певною мірою визначені ними. Конкретна словоформа, яку заміщає займенник, упливає на його вибір, по-перше, своїм лексико-граматичним значенням, по-друге, своєю конкретною морфологічною формою і нарешті – і це головне в граматичному запитанні – значенням вираженого нею синтаксичного відношення. Усі ці фактори по-різному взаємодіють між собою.
У процесі аналізу синкретичних конструкцій синтаксичне значення заміщуваної словоформи виражається за рахунок її поєднання з іншими словами. У цьому випадку питальний займенник вибирають або під упливом лексико-граматичного значення й морфологічних особливостей, або з огляду на синтаксичне значення без урахування лексико-граматичного значення й морфологічних особливостей. Наприклад, у реченні Скарбне від браконьєрів стережу (О. Гончар) синтаксичне значення словоформи від браконьєрів виражається через її сполучуваність з іншими компонентами. Одне запитання (стережу від кого? від браконьєрів) вибираємо під впливом лексико-граматичного значення і морфологічних особливостей, друге – з огляду на синтаксичне значення без урахування семантики й морфологічної специфіки(стережу чому? від браконьєрів), тобто практично можливі обидва запитання, які для аналізованого компонента є уточнювальними, оскільки одне з них нечітко відтворює характер лінгвоодиниці, а тому потребує конкретизації й уточнення іншим або іншими.
Отже, можливість поставити два чи більше запитань до однієї словоформи зумовлена впливом різних показників цієї словоформи – лексико-граматичного і синтаксичного значень.
В основі другого етапу лежить аналіз специфіки поставлених запитань, тобто урахування характеру заміщення (повне чи неповне) і способу вираження семантико-синтаксичних відношень тим чи тим питальним займенником.
За способом вираження семантико-синтаксичних відношень питальні займенники розподіляють за двома групами: 1 – займенники, що своїм загальним лексичним значенням указують на характер семантико-синтаксичних відношень (чому? як? за якої умови? тощо), 2 – займенники, які лексично не визначають семантико-синтаксичних відношень, а передають їх шляхом поєднання з іншими словами (хто? що? у будь-якій відмінковій формі).
Отже, характер заміщення і спосіб вираження семантико-синтаксичних відношень становлять специфіку граматичного запитання, і тому в процесі аналізу слід ураховувати обидва ці фактори. Визначаючи доцільність запитань, обов’язково слід звертати увагу на лексико-граматичні особливості поєднуваних словоформ, що дає змогу кваліфікувати тип семантико-синтаксичних відношень.
