Покращання ефективності використання людських ресурсів є стратегічним завданням подальшого розвитку світової та національної економіки. Праця — це не тільки господарський ресурс, а й найважливіший соціальний інститут, оскільки як свідома, цілеспрямована та організована діяльність вона є основою і джерелом існування людини та суспільства, становить форму самовираження і самоствердження особи й громадянина. Праця здійснюється тільки через зайнятість як окремої особи, так і певної частини населення країни певною справою. Форми, види, обсяги та результати зайнятості економічно активної частини населення залежать від того, як і яку політику зайнятості здійснює держава.
Зайнятість — це суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, що, як правило, дає їм дохід у грошовій або іншій формі. В широкому розумінні сучасне поняття зайнятості є певною сукупністю соціально-трудових відносин між людьми з приводу:
по-перше, забезпечення населення робочими місцями;
по-друге, формування розподілу і перерозподілу трудових ресурсів (робочої сили) з метою участі у суспільно-корисній праці;
по-третє, забезпечення розширеного відтворення робочої сили.
Зайнятість є комплексним поняттям, що включає економічну, соціальну та демографічну сутність. Зайнятість перебуває у центрі всіх аспектів соціально-економічного розвитку. Багатство суспільства значною мірою залежить від маси праці, яка застосовується, та її продуктивності. Отже цілком виправданим, природним є прагнення держави до розширення масштабів зайнятості. За умов зниження зайнятості і зростання відповідно незайнятості та безробіття скорочуються можливості суспільства щодо збільшення національного доходу, зростає «навантаження» на працюючих, загострюються трудові відносини.
У ринковій економіці зайнятість населення є результатом взаємодії пропозиції робочої сили, попиту на неї, ціни і конкуренції. На пропозицію робочої сили, крім демографічного чинника, значний вплив справляють бажаний рівень доходів, пропозиція робочого часу та інтенсивності праці, бажання працювати за наймом чи займатись підприємництвом тощо. Попит на працю визначається обсягами залученого капіталу, обсягами виробництва і попитом на продукцію, ціною трудових послуг залежно від корисності (продуктивності) праці та конкуренції на ринку праці.
Повна зайнятість — це така зайнятість, за якої пропозиція робочої сили повністю покривається попитом на неї у суспільному виробництві. У макроекономічному розумінні вона може бути досягнута за будь-якого рівня залучення робочої сили, якщо цей рівень відповідає задоволенню потреб населення у робочих місцях за умов економічної доцільності пропонованих робочих місць. Повна зайнятість не може бути 100 %-ю, тому що завжди існує певний рівень (4—6 %) добровільного безробіття. Навіть за радянських часів, коли потреба у працівниках була найбільшою, максимальна зайнятість населення України не перевищувала 97,6 %. Це означає, що певна кількість працездатних громадян з різних причин не працює або не бажає працювати.
Раціональна зайнятість передбачає поєднання економічної та соціальної ефективності і передбачає соціально прийнятний для даного етапу розвитку суспільства рівень безробіття, урахування зростання соціальної напруги в суспільстві зі зростанням кількості вимушено безробітних, економічних можливостей суспільства щодо забезпечення для них мінімальних життєвих стандартів.
Під ефективною зайнятістю розуміється такий її рівень і структура, які в даний момент забезпечують максимальну економічну віддачу від використання кожної одиниці ресурсу праці.
Ефективна зайнятість розглядається з двох точок зору: економічної, як найбільш раціональне використання модельних ресурсів, і соціальної, як найбільш повна відповідність інтересам людини праці.
