Тема 20. Господарський механізм у системі регулювання суспільного виробництва

Основним завданням даної теми є аналіз зв'язків і залежнос­тей системи економічних законів, виявлення сутнісних характе­ристик механізму господарювання як способу функціонування економічних відносин. Механізм реалізації цих завдань розкри­вається в навчальній літературі [2, тема 15; 1, тема 20].

Господарському механізму належить важлива роль у функціо­нуванні та розвитку будь-якої економіки. У загальній формі він є не що інше, як управляюча або регулююча підсистема економіч­ної системи в цілому.

Господарський механізм — це система організаційно-еконо­мічних форм господарювання, методів управління та правових норм, за допомогою яких суспільство (держава) додержується об'єктивних вимог економічних законів з урахуванням конкрет­ної ситуації в народному господарстві.

Разом з тим, господарський механізм, як і економічні відноси­ни, невіддільний від продуктивних сил, з одного боку, і надбудо­ви — з іншого. Він виражає і втілює їх тісну взаємодію.

Отже, господарський механізм є найважливішим елементом економічної системи. Якщо уявити сучасну економічну систему як змішану, то вона має містити такі самостійні підсистеми гос­подарювання: планову підсистему; ринок як самостійну підси­стему господарювання; традиційне (натуральне) господарство як підсистему господарювання. Кожній з окремих підсистем відпові­дає адекватний господарський механізм — державний регулюючий механізм; ринковий механізм саморегулювання; господарський ме­ханізм, що відповідає традиційному натуральному господарству.

Вивчаючи сутність господарського механізму, студенти повин­ні усвідомити, що він виявляється через його функції. До основ­них з них у політико-економічному аспекті належать:

• реалізація відносин панівного типу власності;

• поєднання і взаємодія продуктивних сил і економічних відносин;

• узгодження й забезпечення руху економічних інтересів;

• створення умов для розв'язання суперечностей;

• формування «поля» взаємодії між механізмом дії і механізмом використання економічних законів.

Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на ґрунті таких основних принципів формування і функціонуван­ня господарського механізму, як системність, збалансованість, ефективність, соціальна спрямованість.

Характеристика механізму господарювання як структурно-функціональної системи не може обмежуватися лише загальним розумінням його сторін. Вона має бути доповнена конкретними формами (елементами), що становлять структуру механізму гос­подарювання у своїй взаємній обумовленості.

Для розуміння структури господарського механізму необхідно виокремлення деяких моментів, що пояснюють її природу та по­рядок руху. По-перше, механізм господарювання виражає поверх­неві форми виробничих відносин, що входять органічною час­тиною до їх структури. По-друге, ці поверхневі форми, наповнені суттєвим змістом. По-третє, діалектика механізму господарю­вання полягає в тому, щоб розкрити його суттєвий зміст і відпо­відно до цього вдосконалювати його форми прояву.

Механізм господарювання як система організаційно-економіч­них форм включає такі структурно-функціональні підсистеми: планування, стимулювання, організацію, регулювання. Кожна з

цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що вико­нують свої функції у власних взаємозв'язках, створюючи відпо­відні підсистеми механізму господарювання:

• підсистема планування — прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо;

• підсистема стимулювання — економічні важелі і стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно-фінансова система;

• підсистема організації — форми організації і управління виробництвом з відповідною регламентацією прав та обов'язків економічних суб'єктів.

За сучасних умов жодна країна з ринковою економікою не може вирішувати величезний набір соціально-економічних завдань, що стоять перед нею, без існування і взаємодії форм господарювання.

Економічна теорія довела, а практика підтвердила, що ринко­вий механізм повинен бути доповнений механізмом державного регулювання економіки. Він охоплює такі основні напрями:

• забезпечення правової основи і соціального клімату, що
сприяє ефективному функціонуванню економіки;

• компенсація негативних сторін ринку;

• проведення фіскальної політики — вилучення частки доходів господарюючих суб'єктів з метою формування держбюджету тощо.

Таблиця 20.1

ОСНОВНІ ВИДИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Вивчаючи зміст теми, слід з'ясувати сутність та значущість державного програмування економіки. Економічне програмування — це найбільш розвинуте, комплексне державне регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка і реалізація національних та цільових комплексних програм. Держав­на національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і має інформаційно-орієнтуючий характер, що дає змо­гу конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продук­ції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічної діяльності.

Держава активно використовує регулювання податкових ставок та їх диференціацію. Так, у період спаду і подальшої депресії держава істотно знижує прибутковий податок і податок на при­буток корпорацій, у результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з'являється стимул до розширення виробництва. Отже, в даному разі низькі податки відіграють роль «каталізаторів» економічного зростання.

Навпаки, наприкінці фази піднесення, коли настає «перегрів» економіки, виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що здатне викликати кризу, держава різко підвищує по­даткові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або принаймні послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між сукупним пропонуванням і су­купним попитом у країні. У такому разі високі податки відігра­ють роль «вбудованих стабілізаторів» економічного зростання.

У повоєнний період держава широко використовує у своїй ді­яльності регулювання грошової маси. Найважливішим органом регулювання ринкової економіки є центральний (національний) банк країни, незалежний від президента, парламенту та уряду. І головна функція центрального банку — регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримка тим самим твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є найважливішою умовою нормального функціонування ринкового механізму.

Фінансова політика центрального банку має циклічний характер. У період, коли в народному господарстві відчувається неста­ча грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує відсоткову ставку по кредитах, що надаються комерційним банкам (облікову ставку), в масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збіль­шуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх мож­ливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультиплікатор поточних рахунків), а отже, і здатність комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика дістала назву політики «дешевих грошей».

Навпаки, у період загострення інфляції центральний банк під­вищує резервну норму, відсотки по кредитах комерційним бан­кам, продає їм облігації державних позик. Тим самим вужчають можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежу­ється їх здатність надавати кредити, підвищуються відсоткові ставки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим рівня інфляції. Така політика дістала назву політики «дорогих грошей».

Слід також звернути увагу на значення регулювання відсотко­вих ставок кредитів комерційних банків. Зниження цих ставок у період спаду і депресії веде до збільшення підприємницького прибутку і зрештою чистого прибутку корпорацій, а тому стиму­лює зростання виробництва.

Навпаки, підвищення відсоткових ставок у період «перегріву» економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому обмежує, гальмує зростання виробництва. Зниження відсоткових ставок досягається шляхом помірної інфляції (до 6 % на рік), тобто шля­хом випуску в обіг зайвої маси грошей. У результаті пропозиція грошей перевищує попит на грошовий капітал, відсоток знижує­ться, чистий прибуток зростає. Отже, з'являється стимул до інве­стицій і розширення виробництва.