Тема 19. Зайнятість, відтворення робочої сили та їх державне регулювання

Починаючи вивчення змісту теми, насамперед потрібно зосе­редити увагу на розумінні сутності зайнятості. Людський чинник є головною продуктивною силою суспільства. Як уже зазначало­ся [див.: І, тема 2], значення людського чинника в системі основ­них чинників виробництва унікальне. Воно обумовлене тим, що всі чинники можуть взаємодіяти і здійснювати виробництво про­дукції завдяки трудовій діяльності людини. Тому у відтворенні продуктивних сил насамперед слід виокремити відтворення осо­бистого чинника — людини праці і підприємця.

Зайнятість — це складова відтворення працездатного насе­лення суспільства. Зайнятість передусім означає, що потенційний носій особистої продуктивної сили — робочої сили чи підприєм­ницького хисту — включений до складу продуктивних сил суспіль­ства і здійснює працю чи підприємницьку діяльність.

Відтворення робочої сили — це не тільки зайнятість і праця. У сучасних умовах воно повинно органічно поєднуватися із за­доволенням особистих потреб людини, в тому числі таких як: рі­вень оплати праці, характер праці, умови праці, тривалість робо­чого дня, охорона праці, компенсація за шкідливість, інтенсив­ність праці тощо. Людина працює не заради праці як такої: праця повинна піднести добробут людини, її соціальний статус у суспіль­стві, на підприємстві, у сім'ї, в особистому щасті.

Значну роль у суспільному виробництві відіграють і підприє­мці як продуктивна сила і душа ринкової економічної системи, але локомотивом продуктивних сил є творча діяльність науковців та освітян, які підносять продуктивну силу людського чинника щоразу на все вищий щабель.

Виходячи зі сказаного, можемо дати таке визначення зайнятості: це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і су­спільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій чи іншій формі.

Слід мати на увазі, що ринкові відносини передбачають віль­ний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до здіб­ностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають при­мусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передба­чених законодавством країни. При цьому економічна наука відріз­няє два види зайнятості громадян: повну і неповну.

Запам'ятаймо, що повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього ресурсів і характеризується достатністю ро­бочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто має бути забезпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати. Якщо економіка має недостатньо робочих місць, то формується неповна зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено за­лишається без роботи. Зазначимо, що не всі придатні для зайня­тості трудові ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родом економічної діяльності, яка приносить їм дохід.

Важливим показником ефективної зайнятості є раціональна за­йнятість: суспільно корисний характер трудової діяльності; опти­мальна структура народного господарства, що забезпечує суспіль­ний поділ праці згідно з існуючими потребами; використання сучас­них досягнень науки і техніки; професійно-кваліфікаційна струк­тура сукупної робочої сили та адекватна їй система робочих місць.

Повнота і раціональність у комплексі визначають ефектив­ність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат у певний час і за конкретних умов.

Зайнятість населення в сучасній економіці реалізується через конкретні форми включення працівника в економічну систему. Найпоширенішими серед них є: наймана праця за угодою (в Україні понад 72 % усіх працюючих); праця осіб — співвласни­ків кооперативних, колективних та акціонерних підприємств і ор­ганізацій; праця громадян, зайнятих в особистому підсобному сільському господарстві; праця громадян, зайнятих індивідуаль­ною трудовою діяльністю; праця осіб, зайнятих у фермерських господарствах; праця тих, що зайняті підприємництвом; праця тих, що зайняті громадською роботою.

Помітним сегментом є часткова зайнятість, до якого належать над­лишкові працівники, у зв'язку зі спадом чи застоєм виробництва.

Використовуючи матеріали навчального посібника [І, § 19.2], розгляньте неокласичну, кейнсіанську теорії зайнятості та при­хильників теорії раціональних сподівань.

Сучасна економічна система породжує таке явище, як безро­біття. Концепція повної зайнятості не означає відсутності без­робіття. Західні економісти обґрунтовують, що повна зайнятість досягається тоді, коли рівень безробіття не перевищує її природ­ного рівня. А нині вважається, що природний рівень безробіття дорівнює приблизно 5—6 % робочої сили. Отже, якщо 94—95 % робочої сили країни зайняті, то існує повна зайнятість.

Кого відносять до безробітних? Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають відповідної роботи, заробітку, зареєстрова­ні у державній службі зайнятості та отримують відповідну гро­шову допомогу, шукають роботу та здатні братися за неї.

Основними його видами є природне і циклічне безробіття. Природне безробіття є добровільним, фрикційним і структурним.

Звертаємо увагу на те, що добровільне безробіття виникає тоді, коли робітники не хочуть працювати за пропоновану їм за­робітну плату, але стали б до роботи, якби вона була вищою.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок постійного руху на­селення між видами праці, регіонами, а також на різних стадіях життєвого циклу. Через те що фрикційні безробітні часто шука­ють кращої роботи або змінюють місце роботи, вони теж вважа­ються добровільно безробітними.

Структурне безробіття означає невідповідність між пропонуван­ням і попитом на працівників. Ця невідповідність виникає тоді, коли попит на один різновид праці зростає, тоді як на інший зменшується.

Існує також вимушене безробіття, зумовлене перепадами рин­кової кон'юнктури, воно характеризується своєю тривалістю. Вимушене безробіття буває сезонне, технологічне і конверсійне.

Особливою складовою безробіття є циклічне безробіття, викли­кане спадом, тобто тією фазою циклу, коли виробництво і сукупний попит абсолютно скорочуються. Циклічне безробіття виходить за межі природного безробіття і є свідченням неповної зайнятості.

Отже, люди, що мають роботу, — зайняті, люди, які не мають роботи, але шукають її, — безробітні, а ті, що не мають роботи і не шукають її, — незайняті.

Таким чином, відтворення робочої сили в ринковій економі­ці — це безперервний процес відтворення зайнятої складової (головний елемент) і незайнятої (безробітних). Безробіття є

соціально-економічним лихом для суспільства. Втрата роботи істотно знижує життєвий рівень працівника, завдає йому морально-психо­логічної травми внаслідок відчуження від виробництва. За період безробіття знижується кваліфікація, втрачається самоповага, формується почуття самотності та непотрібності. Погіршується фізичний і психологічний стан людини.

Але головна «ціна» безробіття — невипущена продукція. Ко­ли економіка не спроможна створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенціальне вироб­ництво товарів і послуг втрачається назавжди. Відомий дослід­ник у галузі економіки Артур Оукен математично виразив від­ношення між рівнем безробіття і відставанням обсягу суспільно­го продукту. Це відношення, відоме науці як закон Оукена, пока­зує, якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рі­вень на 1 %, то відставання обсягу суспільного продукту стано­вить 2,5 % [3, с. 160].

Завершальним етапом вивчення теми є з'ясування чинників та показників розширеного відтворення робочої сили. Передусім слід пам'ятати, що відтворення робочої сили не збігається з відтворен­ням людського ресурсу. Це однопорядкові, але не тотожні процеси. Процес відтворення робочої сили є більш специфічним. До нього належить не тільки відтворення самого носія робочої сили, а й тих відносин, які виникають у процесі відтворення робочої сили (відно­сини наймання, ринку праці, зайнятості). Процес відтворення робо­чої сили — це, по-перше, виробництво робочої сили, тобто підтри­мання і відновлення фізичних і розумових здібностей людей праці, у тому числі заміна працівників, які вибувають з процесу виробниц­тва; по-друге, розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах¹ народного господарства; по-третє, споживання робочої сили, тобто її використання в процесі виробництва.

Ґрунтуючись на досягнутому рівні розв'язання даної пробле­ми, можна весь процес відтворення робочої сили поділити на такі чотири фази [1, с. 349]:

1) формування (виробництво)робочої сили;

2) розподіл і перерозподіл робочої сили за сферами зайнятості, галузями народного господарства, економічними регіонами;

3) обмін, який служить поєднанню робочої сили і засобів виробництва. При цьому учасниками обміну, з одного боку, є роботодавець, з другого — власник робочої сили;

4) споживання (використання) робочої сили, яке отримує матеріальне втілення в кінцевому продукті праці.

Продовжуючи вивчення теми, слід звернути увагу на значу­щість ринку праці у відтворенні робочої сили.

На ринку праці відбувається досить жорсткий відбір найбільш здібних, підприємливих. Слабких і нездібних ринок праці не при­ймає. Разом з тим він стимулює висококваліфіковану працю, високу дисципліну, сприяє створенню жорсткого взаємозв'язку між внес­ком кожного (граничною продуктивністю праці) і оплатою праці.

Національний ринок праці охоплює все суспільне відтворення — через нього кожна галузь і кожне підприємство одержують необхід­ну їм кількість кадрів не тільки заданого професійно-кваліфікацій­ного складу, а й певних культурних і етичних властивостей, адекват­них вимогам демократичної і цивілізованої економіки.

Звертаємо увагу на те, що принциповою особливістю відтво­рення і розвитку людського ресурсу в розвинутих країнах є знач­не поширення підприємницької діяльності. Так, приблизно кожен десятий із працюючих у США, Франції, Великобританії, кожен сьомий в Японії, кожен п'ятий в Італії є підприємцем. Розширю­ються масштаби особистого володіння. Наприклад, близько 80 % зайнятих у західних країнах у тій чи іншій формі є власниками сімейної справи, дрібних, малих, середніх і великих підприємств, власниками акцій корпорацій.

Новим аспектом відтворення робочої сили є й те, що воно спирається на потужну інфраструктуру, а також на гігантські ор­ганізаційні структури, які охоплюють не тільки економіку, а й численні державні, громадські й приватні інститути, включаючи національну систему освіти, установи культури, охорони здо­ров'я, некомерційні соціальні організації, інститут сім'ї.

Важливо й те, що видатки на розвиток трудових ресурсів, які здійснюються за рахунок державного бюджету, підприємств, окремих підприємців, не оподатковуються і не ставлять трудящо­го у зв'язку з цим в юридичну чи фактичну залежність від під­приємств, держави, суспільства в цілому. Здійснюється, таким чином, свого роду безоплатне фінансування розвитку робочої си­ли до використання її як елемента продуктивних сил.

Завершуючи вивчення теми, слід розглянути проблеми полі­тики зайнятості в Україні [1, с. 353—356]. Крім того, рекоменду­ємо використати матеріали Закону України «Державна програма зайнятості населення на 2001—2004 роки» [6, с. 6—11]. Так, чи­сельність працівників, зайнятих економічною діяльністю, посту­пово дещо збільшиться — з 20,4 млн чол. у 2001 р. до 21,53 млн чол. у 2004 р. Чисельність працівників, зайнятих на державних підприємствах, буде перманентно знижуватися (на 5 % щорічно) і орієнтовано становитиме в 2004 р. 7 млн чол., тобто третину

зайнятого населення.

Також знизиться чисельність зайнятих за наймом і становитиме в 2004 р. 16,7 млн чол., а працюючих не за наймом збільшиться на 2,7—2,8 млн чол. і становитиме 4,8 млн чол. За період 2001—2004 рр. кількість новостворених робочих місць перевищить 1,6 млн оди­ниць. Очікується, що кількість випускників вищих навчальних закладів І—IV рівнів становитиме 370 тис. чол. щорічно. А профе­сіональне навчання персоналу на виробництві за новими професія­ми зросте з 300 тис. чол. у 2001 р. до 500—550 тис. чол. у 2004 р.

Ці планові дані свідчать, що в 200!—2004 рр. відбудеться де­яке зрушення у бік переходу України до розширеного відтворен­ня робочої сили в наступні періоди. З іншого боку, слід врахову­вати і те, що за розрахунками спеціалістів процес скорочення населення в Україні триватиме протягом усієї першої половини XXI ст. Тому, очевидно, для процесу відтворення робочої сили в Україні будуть характерні такі дві особливості: розширене відт­ворення за якісними показниками (рівень освіти, нові спеціаль­ності, якість праці, більш прогресивна структура робочої сили тощо) і звужене відтворення за кількісними показниками (скоро­чення абсолютної чисельності населення, скорочення чисельності населення працездатного віку і т. д.). Такі довгострокові негативні наслідки трансформаційної кризи в Україні в період 1991—1999 рр.