Як відомо, у будь якому процесі виробництва незалежно від його суспільної форми беруть участь матеріальні й особисті фактори виробництва – засоби виробництва й люди. Ці фактори утворюють низову ланку суспільного виробництва – підприємство.
З матеріально-технічного боку виробничі фонди характеризуються певною структурою. Так, виробничі фонди поділяються на фонди продуктивні і фонди обігу, на основні й оборотні фонди, на грошову, продуктивну й товарну частини, а основні фонди – на активну й пасивну частини і т. д. Матеріально-технічна структура підприємства різна залежно від галузі, технічного прогресу і є важливим показником рівня розвитку продуктивних сил суспільства.
Соціально-економічна природа підприємства визначається формою власності на виробничі фонди. Власність може бути державною, комунальною, приватною, колективною, змішаною, акціонерною. Виходячи з цього, виробничими фондамислід вважати речові й особисті фактори виробництва, що перебувають у власності або розпорядженні підприємства і служать матеріальною основою його виробничої діяльності.
Виробничі фонди перебувають у постійному русі. Вони проходять три стадії, набирають три форми – грошову, продуктивну і товарну – й у кожній з них виконують відповідну функцію. Розглянемо три стадії і три форми виробничих фондів.
Перша стадія кругообороту полягає у перетворенні грошових фондів на продуктивні, тобто на засоби виробництва і виробничий персонал. Ця стадія полягає у купівлі засобів виробництва і найманні працівників; вона відбувається на ринку, у сфері обігу і позначається формулою:
На першій стадії кругообороту виробничі фонди функціонують як певна сума грошей. Щоб заснувати підприємство, необхідно придбати виробничі фонди, а для цього потрібні гроші. Джерела цих грошей різні.
Друга стадія кругообороту виробничих фондів полягає у перетворенні продуктивних фондів на готову продукцію, товар. Вона позначається формулою:
Крапки у цій формулі означають, що процес обороту перерваний процесом виробництва, і навпаки. Ця стадія відбувається у сфері виробництва.
На стадії кругообороту виробничі фонди функціонують у продуктивній формі, тобто у вигляді засобів виробництва і виробників. Ознаками продуктивного капіталу є, по-перше, те, що він функціонує у сфері виробництва, де створюються матеріальні блага, і, по-друге, те, що тут створюється нова вартість, надлишок вартості над вартістю факторів виробництва.
Т´ - Г´
Третя стадія кругообороту виробничих фондів полягає у перетворенні товару на гроші. Вона відбувається у сфері обігу й виражається формулою:
На третій стадії виробничі фонди набувають форми товару. Від товару, купленого на першій стадії, цей товар відрізняється як своєю натуральною формою, так і вартістю, бо він включає, крім вартості робочої сили й вартості затрачених засобів виробництва, ще й додаткову вартість. Сума грошей, одержана в результаті реалізації товарів, буде більшою від авансованих грошей на першій стадій Наприкінці третьої стадії кругообороту виробничі фонди повертаються до своєї вихідної грошової форми, описуючи круговий рух. Загальну форму кругообороту можна виразити так:
Кругооборотом виробничих фондів називається їхній рух, у процесі якого вони проходять три стадії, набувають три форми і у кожній з них виконують відповідну функцію.
Функцією грошей на першій стадії є забезпечення поєднання засобів виробництва і робочої сили. Кожний історичний спосіб виробництва має свій специфічний спосіб їх поєднання. Наприклад, за умов капіталізму процес виробництва може відбутися лише тоді, коли власник грошей – капіталіст купує робочу силу й засоби виробництва.
Особливий характер і спосіб, яким здійснюється поєднання факторів виробництва, зумовлює різні економічні епохи суспільного ладу (рабовласницький, феодальний. і капіталістичний лад) та їх різні перехідні форми.
Функція продуктивних фондів полягає у створенні споживних вартостей і додаткової вартості.
Функція товарних фондів полягає в їх зворотному перетворенні на гроші. Щоб дійти до споживача, товари обов'язково повинні бути реалізовані, перетворені на грот і.
Виробничі фонди постійно й одночасно перебувають у всіх трьох формах. Гроші перетворюються у засоби виробництва і робочу силу, останні перетворюються в товар, а товар – у гроші. Виконавши свою функцію, кожна з трьох форм переходить у наступну. Цим забезпечується безперервність процесу виробництва. Але у дійсності з різних причин безперервність процесу може порушуватися на певній стадії. Якщо, наприклад, товари не реалізовані (III стадія), тобто не продані, то порушується і перша стадія – неможливо придбати нові засоби виробництва і виплатити зарплату; або неможливо придбати матеріали через їх відсутність чи підвищення цін тощо.
Будь-який процес суспільного виробництва є нерозривною єдністю процесу виробництва і процесу обігу. Існує дві точки зору на їхнє співвідношення. З марксистського погляду вирішальну роль відіграє сфера виробництва, де діє продуктивний капітал. Ті соціально-економічні процеси, які відбуваються у сфері обігу, визначаються формою власності у сфері виробництва: яка форма виробництва, така й форма обігу.
Інша точка зору, яка одержала назву «мінової концепції», полягає в тому, що вирішальну роль відіграють сфера обігу, товарно-грошові, ринкові відносини. Нібито у процесі виробництва люди мають справу з природою, тут виникають технічні, а не економічні відносини. Економічні відносини починаються там, де речі обмінюються, тобто у сфері обігу, ринку. За допомогою цін, грошей відбувається обмін товарів, регулювання економіки. Отже, економічні відносини зводяться до мінових відносин, які нібито є основною сферою економіки. Найвідомішим теоретиком мінової (ринкової) економіки нині є П. Самуельсон. Його праця, що одержала назву «економікс», домінує у країнах Заходу і набула поширення в Україні.
Розглянемо докладніше взаємозв'язок виробництва й обігу. Процес обігу має двоїстий характер. З одного боку, обіг є рухом споживних вартостей – засобів виробництва і предметів особистого вжитку – від виробника до споживача. Тут відбувається передача права власності від виробника до споживача. З другого боку, обіг є зміною форм вартості – перетворенням товарної форми у грошову (Т – Г) і грошової у товарну (Г – Т).
Обіг як передача права власності і як зміна форми вартості вимагає затрат уречевленої та живої праці, які утворюють затрати обігу. Розрізняють два види затрат обігу додаткові і чисті. Додаткові затрати обігу – це затрати, пов'язані з транспортуванням товарів, їх зберіганням, доробкою і т. д. За своїм характером ці операції с: виробничими, хоч і відбуваються у сфері обігу. Чисті затрати обігу – це затрати, пов'язані із зміною форми вартості, тобто купівлею-продажем. До них слід віднести затрати, пов'язані з утриманням магазинів, бухгалтерій, оплатою праці торговельних працівників, затрати на рекламу, випуск каталогів і довідників і т. д. До чистих затрат обігу включають також затрати, пов'язані із забезпеченням грошового обігу і карбуванням монет, випуском паперових знаків тощо.
Оборотомвиробничих фондів підприємства називається їх кругооборот, взятий не як окремий акт, а як процес, що постійно відновлюється.
Оборот фондів відбувається у часі. Час обороту фондів – це час від моменту авансування фондів у грошовій формі до моменту повернення їх у тій же формі. Якщо, наприклад, засновники підприємства авансували 10 млн. дол., то через деякий час, скажімо, три роки, ця сума повернеться до засновників. Це означає, що фонди підприємства зробили оборот. Швидкість обороту фондів (число обертів за рік) визначається за формулою:
,
де n – число обертів за рік; О—12 місяців; о – час обороту фондів.
Якщо один капітал обертається за 6 місяців, а другий – за 24 місяці, то , .
Швидкість обороту виробничих фондів підприємств різна і залежить від багатьох факторів. У легкій промисловості, наприклад, фонди обертаються швидше, ніж у важкій промисловості.
Продуктивна частина виробничих фондів, яка функціонує у сфері виробництва, ділиться на основні й оборотні виробничі фонди. До основнихвиробничих фондів належать засоби праці, тобто будівлі, машини, апаратура. До оборотнихвиробничих фондів належать предмети праці, тобто сировина, паливо, допоміжні матеріали, комплектуючі деталі.
В основі поділу виробничих фондів підприємства на основні і оборотні лежить різниця між засобами праці та предметами праці у способі перенесення їх вартості на продукт.
Засоби праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час в своєї натуральної форми не втрачають. Тому їх вартість переноситься на продукт не відразу, а частинами, протягом ряду періодів виробництва, в міру фізичного зношування. Внаслідок цього основними фондами називається чистина продуктивних виробничих фондів, яка переноситься на продукт не відразу, а протягом ряду циклів виробництва.
Предмети праці у процесі виробництва втрачають свою натуральну форму, а їхня вартість відразу переноситься на продукт і після його продажу повертається до підприємства протягом одного виробничого циклу. Тому оборотними фондами називається та частина продуктивних виробничих фондів, яка відразу переноситься на продукт і повертається до підприємства протягом одного циклу виробництва.
До оборотних фондів належить також вартість робочої сили, яка набирає конкретної форми – фонду заробітної плати. Це та частина продуктивних виробничих фондів, яка призначена для оплати робочої сили. Робоча сила свою вартість на продукт не переносить, вона створює нову вартість, що дорівнює вартості робочої сили і вартості додаткового продукту. Після реалізації продукту підприємство одержує у вигляді грошей еквівалент вартості робочої сили, яка сплачується робітникові як заробітна плата. Отже, спосіб обороту вартості робочої сили такий же, як і предметів праці. Тому робоча сила включається до складу оборотних виробничих фондів.
Слід підкреслити, що на основні й оборотні фонди ділиться лише продуктивна частина виробничих фондів. Грошова та товарна форми не діляться на основні й оборотні фонди, а є фондами обігу. Тому машина, яка встановлена на заводі, належить до основних фондів, а машина як продукт цього заводу – до фондів обігу. Бавовна, вирощена на фермі, належить до фондів обігу, а ця ж бавовна на прядильній фабриці – до оборотних фондів. Оборотні фонди та фонди обігу утворюють оборотні засоби(рис. 7.1.).
Рис. 7.1. Структура виробничих фондів на підприємстві.
До основних фондів належать виробничі споруди, устаткування, силові та робочі машини, транспортні засоби, вимірювальні та регулюючі прилади, лабораторне устаткування й інструменти, робоча та продуктивна худоба, багаторічні насадження.
До оборотних фондів слід віднести сировину, основні та допоміжні матеріали, паливо і пальне, куповані напівфабрикати, тару й тарні матеріали, запасні частини для поточного ремонту основних фондів, незавершене виробництво й затрати на освоєння нової продукції, напівфабрикати власного виробництва, фонд заробітної плати. До фондів обігу належать товари, відвантажені покупцям, але ними ще не оплачені, кошти у касі підприємства або на рахунку в банках, кошти у розрахунках (дебіторська заборгованість).
Основні виробничі фонди фізично й морально зношуються. Елементи основних фондів – будівлі, споруди, машини, апаратура і т. д.— розраховані на ряд років залежно від технічних характеристик. У процесі виробничого використання ці елементи основних фондів поступово втрачають свою споживну вартість, а разом з тим і вартість, яка переноситься на готовий продукт. Отже, фізичне (матеріальне) зношуванняполягає у поступовій втраті основними виробничими фондами своєї вартості в міру втрати споживної вартості. Засоби праці фізично зношуються також під впливом сил природи.
Основні фонди вимагають додаткових затрат на їх зберігання – поточний і капітальний ремонт. Кошти, які витрачаються на поточний ремонт, належать до оборотних фондів. Кошти, які витрачаються на капітальний ремонт, відносять до основних фондів. При капітальному ремонті відновлюється яктехнічна придатність машини, так і її вартість.
Існує моральне зношування фондів першого і другого роду. Моральне зношування першого роду полягає у знеціненні основних фондів без втрати споживної вартості під впливом технічного прогресу. Моральне зношування другого роду полягає у повній втраті вартості і споживної вартості машин у результаті науково-технічного прогресу. Отже, моральне зношування основних фондів полягає в тому, що засоби праці в результаті технічного прогресу втрачають частково або повністю свою вартість ще до закінчення своєї фізичної придатності. Моральне зношування завдає підприємствам великих збитків, що змушує їх прагнути до прискорення обороту виробничих фондів.
Амортизацієюназивається процес перенесення вартості основних фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування. Утворюється амортизаційний фонд, який використовується для заміщення зношених фондів. Нормою амортизаціїназивається відношення щорічної суми амортизаційних відрахувань до величини основних виробничих фондів. Раніше норми амортизації обчислювалися, виходячи із строків фізичного зношування техніки. Якщо, наприклад, машина розрахована на 10 років, то щорічна норма амортизації становить 10 % величини основних фондів. Тепер у ряді галузей з метою прискорення технічного прогресу нерідко встановлюються вищі норми амортизації – до 20% і більше.
Суть прискореної амортизації полягає в тому, що підприємцю дозволяється списувати вартість устаткування за такими ставками, які перевищують норму рівномірних відрахувань. Так, якщо строк функціонування устаткування становить 10 років, то підприємець може списувати не 10%, а, наприклад, 20% залишкової вартості.
Швидкість обороту різних частин основних фондів неоднакова. Адже до складу основних фондів належать засоби праці з різною довговічністю. Щоб обчислити оборот основних виробничих фондів у цілому, слід підрахувати середню величину обертів його складових частин.
У практиці господарювання необхідно обчислювати загальний оборот усіх виробничих фондів – і основних і оборотних, їх загальний оборот є середній оборот різних його складових.
З технічним прогресом питома вага основних виробничих фондів зростає, що породжує тенденцію до уповільнення їх обороту і збільшення втрат від морального зношування. Щоб запобігти цим негативним явищам, необхідно інтенсифікувати використання техніки, запроваджувати багатозмінну роботу і т. д.
Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обігу.
Час виробництва – це час, протягом якого виробничі фонди перебувають у сфері виробництва. Це, по суті, тривалість виробничого циклу виробництва продукту, наприклад будівництво мосту, виготовлення машин, пошиття костюмів. Час виробництва складається з таких елементів: 1) робочого періоду; 2) часу, протягом якого предмети праці зазнають дії сил природи, фізичних, хімічних і біологічних процесів; 3) часу, протягом якого предмети праці перебувають у формі виробничого запасу; 4) періодичні перерви в роботі з різних причин.
Робочим періодом називається кількість тісно пов'язаних між собою робочих днів, необхідних для виготовлення продукту. Робочийперіод обчислюється шляхом нормування виробничих операцій. Виготовлення машин, наприклад, може тривати декілька тижнів, місяців, а будівництво корабля – місяці та роки, пошиття взуття – декілька днів. Щоб скоротити робочий період, необхідно збільшити чисельність працюючих, посилити інтенсивність праці, а головне – підвищити продуктивність праці на основі науково-технічного прогресу й поліпшення організації виробництва.
Час виробництва становить одну частину часу обороту виробничих фондів. Його другу частину становить час обігу, який істотно впливає на швидкість обороту фондів.
Час обігу – це час, протягом якого виробничі фонди у товарній та грошовій формі перебувають у сфері обігу. Час обігу включає час, необхідний для перетворення товару у гроші (час продажу), і час, необхідний для перетворення грошей у товари (час купівлі). Тривалість часу обігу залежить від умов реалізації, виробленої продукції, від розвитку засобів транспорту та зв'язку, від стану грошового обігу країни.
Швидкість обороту виробничих фондів істотно впливає на затрати виробництва і прибутковість підприємства. Чим більше обертів роблять виробничі фонди, тим нижчі затрати виробництва й вищі прибутки.
7.2. Витрати виробництва. Собівартість продукції.
Процес створення і доведення до споживачів необхідних життєвих благ одночасно являє собою процес споживання (засобів і предметів праці, робочої сили). Життєві блага, отже, виступають прямим результатом цілеспрямованих затрат минулої (уречевленої у засобах виробництва) і живої праці людей. За умов, коли люди у процесі господарської діяльності вступають у взаємовідносини через, купівлю-продаж товарів, затрати праці, природним вимірником яких є робочий час, набувають вартісної (грошової) форми і роздвоюються на затрати суспільства та затрати окремих підприємств, створюючи тим самим основу, на якій базується весь механізм відтворення планомірно-ринкової економіки.
Під суспільними, або суспільно необхідними, затратами (СНЗТ) розуміють затрати абстрактної (безвідносно до фаху) минулої та живої праці, яка необхідна суспільству, для виготовлення одиниці певного виду товару потрібної якості при досягнутому рівні розвитку виробництва. Суспільне необхідні затрати становлять вартість товару , де с – вартість спожитих засобів виробництва; q – нова вартість, створена живою працею.
На певному історичному етапі еволюції виробництва знаряддя праці та технологія досягають розвитку, який дає змогу людині створювати за робочий день вартість більшу, ніж потрібно для її відтворення. Тому новостворена вартість містить у собі вартість необхідного і додаткового продукту: , де v – вартість необхідного продукту (вартісний еквівалент продукту, що йде на відтворення виробника); m – вартість додаткового продукту (приріст вартості над вартістю необхідного продукту).
Зміна вмісту новоствореної вартості видозмінює формулу вартості товару. Вона набуває такого вигляду:
Основою формування суспільних затрат (вартості виробництва товару) є індивідуальні затрати праці виробників, що функціонують у галузі. У дійсності товари виготовляються на окремих підприємствах, розміри та техніко-технологічне оснащення яких різні. Тому й затрати праці при виготовленні одиниці продукції у них будуть різними. Але на ринку всі ідентичні товари виступають єдиною масою і незалежно від затраченої кожним індивідуальним виробником праці продаються за єдиною ціною. Тобто ринок знеособлює затрати, усереднює їх і тим самим визначає, яку кількість праці коштує виробництво даного товару суспільству.
Суспільні затрати завжди тяжіють до індивідуальних затрат праці на тих підприємствах, які поставляють на ринок більшу масу продукції. Саме їх затрати точніше відображають типові або суспільно нормальні на даний конкретний час умови виробництва (якість і рівень технічної оснащеності, рівень інтенсивності та продуктивності праці, кваліфікації робітників тощо). Тому суспільні затрати визначатиме не середня арифметична, а середня зважена величина з різних індивідуальних затрат праці, яка враховує питому вагу продукції окремих виробників у загальному обсязі її виробництва. Така середня зважена матиме вигляд:
де W1, W2, … Wn —затрати минулої та живої праці окремих підприємств на виробництво одиниці даного виду товару; vi, v2, ..., vп —кількість вироблених підприємством одиниць даного товару за визначений проміжок часу; n – кількість підприємств, що виготовляють даний товар.
Формування середньої зваженої величини остаточно відбувається на ринку в процесі конкуренції виробників. І вирішальне значення у такому формуванні відіграють не стільки кількість підприємств або чисельність зайнятих на них робітників, скільки обсяги вироблюваної підприємствами продукції. Залежно від того, частка яких підприємств у загальному виробництві певного товару переважає на даний час, суспільні затрати праці наближатимуться до індивідуальних затрат праці групи кращих, середніх або гірших підприємств.
За умов ринкової економіки від суспільних затрат, що формує ринок, відокремлюються затрати на виробництво кожного підприємства. Затрати підприємства є дійсними матеріальними затратами на виготовлення товару, які складаються із затрат засобів і предметів праці, а також затрат на заробітну плату, науково-дослідні та проектно-конструкторські роботи тощо. Додатковий продукт виробляється на підприємствах завдяки винятковій властивості робочої сили створювати продукт більший, ніж потрібно для її відтворення. Тому підприємство не несе матеріальних затрат на виробництво додаткового продукту. Але його враховують затрати суспільства. Затрати суспільства кількісно перевищують. затрати підприємства на величину додаткового продукту. Ця різниця і створює для підприємства можливість перекривати затрати й одержувати прибуток.
Реалізація такої можливості вимагає від виробників зіставлення власних затрат із затратами суспільства. Таке зіставлення зумовлене економічною відокремленістю виробників. Як автономні виробничі одиниці підприємства відтворюються за рахунок коштів, виручених від реалізації виробленої продукції. Тому вони повинні обліковувати власні затрати, не допускати перевищення суспільне нормального рівня.
Облік підприємствами власних затрат, наступне їх зіставлення із затратами суспільства вимагають розв'язання проблеми зіставлюваності затрат. Справа в тому, що у натуральній формі затрати виробництва формуються з різних незіставлюваних видів затрат. Так затрати меблевої фабрики на виготовлення, наприклад, крісла включають затрати деревини, лаку, тканини, енергоносіїв, робочої сили тонн). Скласти такі затрати і визначити індивідуальні затрати фабрики на виготовлення крісла неможливо. Неможливим стає і порівняння із суспільними затратами, які виступають у вартісній формі.
Для зіставлення затрат потрібно різні види затрат підприємства і затрати суспільства, образно кажучи, привести до спільного знаменника, тобто зробити зіставлюваними. Для цього затрати підприємства повинні одержати вартісну (грошову) оцінку. Затрати підприємства у грошовій формі називають собівартістю продукції.
Залежно від функціонального призначення собівартість у господарській практиці поділяється на розрахункову, фабричну, виробничу, комерційну.
Розрахунковасобівартість відображає затрати, що очікуються у періоді, на який розробляється виробнича програма. При визначенні такої собівартості виходять з існуючого на час розрахунку рівня затрат і передбачених у програмі заходів щодо організаційно-технічного вдосконалення виробництва.
Фактична собівартість відображає дійсний рівень, затрат, що склався за підсумковий період. Цей вид собівартості включає затрати, джерелом яких виступає додатковий продукт (штрафи, пеня, неустойки, збитки від стихійного лиха або скасування замовлень тощо) і використовується для пошуку шляхів зниження собівартості.
Виробнича собівартість складається із затрат на виготовлення товару і затрат на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів та ін.
Комерційна собівартість включає виробничу собівартість і затрати, пов'язані з реалізацією товару.
Перелічені види собівартості на різних підприємствах, які виготовлять однотипний товар, є різними. У цьому зв'язку «вділяють собівартість індивідуальну та суспільну.
Індивідуальна собівартість несе інформацію про умови виробництва, що склались у кожного конкретного товаровиробника. Індивідуальна собівартість – один із основних якісних показників у господарській діяльності, який відображає рівень ресурсного потенціалу та ефективність його використання на підприємстві. Суспільна собівартість є похідною від індивідуальної. Це узагальнена, усереднена (середня зважена) індивідуальна собівартість для даного виробу на різних підприємствах, яка визнана споживачами на ринку (суспільством) як прийнятна для них. Суспільна собівартість становить основу ринкової ціни товару.
Структура собівартості. Собівартість має досить складну внутрішню будову, або структуру. Розмежування різних елементів собівартості дає змогу здійснювати їх облік і на цій основі визначати загальний обсяг затрат, виявляти закономірності та тенденції їх динаміки, а з цим і шляхи зниження.
Структуру собівартості звичайно розглядають у двох площинах: за елементами затрат та за статтями калькуляції, під якою розуміють обчислення собівартості одиниці продукції. Наводимо основні складові собівартості продукції при її формуванні за різними ознаками:
За елементами затрат: сировина і основні матеріали; допоміжні матеріали, паливо, електроенергія, амортизація основних фондів; Заробітна плата (основна і додаткова), спеціальне страхування, інші затрати
За статтями калькуляції: сировина і матеріали; паливо і електроенергія на виробничі потреби; заробітна плата робітників: основна і додаткова; відрахування на соціальне страхування; затрати на підготовку й освоєння виробництва; затрати на утримання й експлуатацію устаткування; затрати на управління цехом, підприємством; затрати від браку; інші затрати: виробничого призначення, невиробничого призначення.
Структура собівартості за елементами затрат характеризує загальний економічний стан підприємства, висвітлює джерела перевитрат або економії, а також виявляє загальні погреби підприємства у матеріальних, трудових, фінансових ресурсах для їх дальшого збалансування з усіма розділами виробничої програми. Структура собівартості за елементами затрат визначається у розрахунку на повний обсяг виробництва.
Формування структури собівартості за статтями калькуляції має іншу мету. За її допомогою визначають вплив на величину собівартості перевищення строків освоєння випуску нової продукції, зміни обсягів виробництва, втрат від простоїв, браку, рекламацій тощо. Тому у цій структурі собівартості затрати уособлюються, групуються залежно від призначення та суб'єкта їх здійснення.
Дещо незвичним за назвою і принципом групування для вітчизняної практики є поділ затрат на постійні і змінювані, що поширений у країнах з розвинутою соціальне орієнтованою ринковою економікою. До постійних належать затрати, на загальну величину яких не впливають обсяги виробництва. Вони залишаються незмінюваними для діючого підприємства. Це затрати на виплату оренди (якщо орендуються приміщення, споруди, земля, засоби виробництва), сплата процентів за кредит, заробітна плата службовців, затрати на освітлення, опалення тощо.
Змінювані затрати прямо залежать від обсягів виробництва, хоча у розрахунку на одиницю продукції вони за інших рівних умов залишаються незмінюваними. Це затрати на сировину, матеріали, тару, паливо, електроенергію, інші затрати чисто виробничого призначення. При будь-якому конкретному обсязі виробництва змінні затрати разом із постійними затратами становлять валові затрати підприємства.
Головне функціональне призначення поділу затрат на постійні і змінні затрати полягає у забезпеченні розрахункової основи для встановлення фірмою ціни, за якою вона пропонуватиме свою продукцію на ринку. Поділ, зокрема, дає змогу дослідити, як зростання обсягів реалізації впливатиме на загальні розміри затрат і грошові надходження фірми, визначити, з яких обсягів при бажаній для фірми ціні виробництво почне давати прибуток, у тому числі так званий цільовий (потрібний фірмі).
Безумовно, ринок може «не погодитися» з ціною, запропонованою фірмою, і скоригувати її у той чи інший бік. Якщо у фірми з'явиться можливість продавати продукцію за вищою ціною, то для одержання цільового прибутку необов'язково виробляти попередньо визначену кількість продукції. Розміри скорочення виробництва дають змогу з'ясувати залежність між масою товару та виручкою від її продажу; обчислити необхідний приріст виробництва і реалізації за умов, коли ринкова ціна виявиться меншою від встановленої фірмою.
Але при цьому не виключено, що у фірми просто не вистачить можливостей для нарощування виробництва до потрібного рівня, або збільшення товарної маси, навіть відносно невелике викличе обвальне падіння цін. Тут багато залежить від еластичності попиту та пропозиції. Можливі й інші випадки, коли єдиним надійним способом стабілізації економічного та фінансового стану підприємства буде зниження собівартості продукції.
Товаровиробник повинен прагнути до скорочення собівартості постійно, а не лише тоді, коли потрапляє у складне фінансово-економічне становище. Низька індивідуальна собівартість забезпечуватиме йому додатковий прибуток. І розміри такого прибутку будуть тим більшими, чим меншою буде індивідуальна собівартість порівняно із суспільною. Джерелом додаткового прибутку виступатиме частина вартості, яку не зможуть реалізувати товаровиробники, що перевищили суспільне допустимий рівень, врахований ринковою ціною. Ціна «зріже» перевитрати й одночасно додасть до індивідуальних затрат, які не досягають суспільного рівня. Ринок, віддаючи більше грошей покупців виробникам, які ефективніше господарюють, ніби виносить їм матеріальну подяку від суспільства за низьку собівартість.
У зниженні собівартості суспільство зацікавлене не менше, ніж виробники. Адже низька собівартість означає, по-перше, що виробництво функціонує ефективно і завжди обмежені ресурси суспільства, у тому числі природні, використовуються раціонально. По-друге, вивільнені завдяки їх раціональному використанню ресурси підуть на покриття нестачі існуючих або створення нових життєвих благ. По-третє, зниження індивідуальної собівартості більшістю виробників створює передумови для зниження цін на товари. Отже, для суспільства зниження собівартості при відсутності монополізації виробництва означає підвищення його добробуту. Зниження собівартості виробництва передбачає скорочення затрат на кожний елемент її структури.
Стимулювання активності, підприємництва, ощадливості тісно пов'язане з ціноутворенням. Розуміння суті ціни, механізму її утворення має особливо важливе значення для розуміння багатьох процесів господарського життя суспільства, вибору товаровиробником правильної тактики поведінки у різних економічних ситуаціях.
У спеціальній літературі цінавизначається як грошовий вираз вартості товару. Це означає, що ціна є об'єктивною економічною категорією, що вона виражає вартість товару у грошах, а тому повинна змінюватися відповідно до зміни вартості, але при цьому залежить і від купівельної спроможності грошової одиниці.
За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін лежать не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:
,
де Цв – ціна виробництва, с- постійний капітал, v – змінний капітал, р – прибуток.
Загалом у процесі міжгалузевого переливу капіталу різниця у галузевих нормах прибутку, що виникають внаслідок відмінностей в органічній будові капіталу, значно згладжується шляхом відхилень цін від вартості. Середня норма прибутку, що утворюється при цьому, додається до витрат виробництва у різних галузях і точніше визначається за формулою:
,
де р´ – середня норма прибутку, с+ v – авансований капітал.
Якщо за простого товарного виробництва ціни визначались лише законом вартості, то за капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються ще й дією законів додаткової вартості, попиту і пропозиції. Тому найпростіше визначення ціни за нових історичних умов таке: ціна – це грошове вираження ціни виробництва, взаємодії законів вартості, додаткової вартості та закону попиту і пропозиції.
З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, виникають монопольно високі ціни та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою:
,
де М – монопольна ціна виробництва, С – постійний капітал, V – змінний капітал, р – середній прибуток, p¹ – монопольно високий прибуток.
Монопольно високий прибуток привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сфері виробництва та у сфері обігу. З урахуванням цього формулюється сучасне визначення ціни.
Ціна – грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, додаткової вартості, монополізації виробництва, попиту та пропозиції, панування групових монополій (олігополій).
Економічна роль ціни реалізується через виконувані нею функції: 1) облікову; 2) розподільну; 3) стимулюючу.
Облікова функція ціни полягає у тому, що вона виступає засобом обліку суспільне корисної праці, тобто величини, яка поряд із суспільне нормальними затратами на виробництво й реалізацію враховує комплекс інших факторів, що зумовлюють суспільну потребу у певному товарі. Праця, що перевищує такий суспільний норматив, є марно затраченою пращею. Ринок (споживачі) її не визнає.
Ціни виконують розподільну функцію, перерозподіляючи вартість додаткового продуктуміж виробниками в середині галузі у процесі утворення вартості виробництва або між галузями при формуванні ринкової вартості.
Розподіляти та перерозподіляти вартість між галузями, сферами, соціальними групами ціни будуть і у випадку їх штучного відриву від власної економічної основи. Протягом всієї історії існування державної системи цін за її допомогою здійснювався перерозподіл вартості із сільського господарства, легкої та харчової промисловості у галузі важкої індустрії та машинобудування.
Стимулюючу функціюздатні нормально виконувати лише економічно обґрунтовані ціни, що базуються на ринковій вартості. Вони забезпечують усім нормально працюючим підприємствам відшкодування затрат і прибуток, достатній для господарювання на комерційній основі.
3а таких цін додатковий прибуток може утворитись, якщо індивідуальна собівартість буде меншою від суспільної, що міститься у ціні. Прагнення одержати додатковий прибуток, а з ним і переваги у споживанні, соціальному розвитку спонукають виробників до зниження собівартості вироблюваної продукції, впровадження техніко-технологічних і організаційних нововведень, переходу до випуску нової продукції з більш високими споживчими властивостями. Так ціни стимулюють НТП, сприяють розвитку і вдосконаленню виробництва, зростанню його ефективності.
Поряд з економічними ринкова ціна виконує і повну соціальну функцію. Врівноважуючи купівельноспроможний попит з наявною масою товарів, ціна створює економічну ситуацію, за якої товар завжди є на полицях магазинів і у цьому розумінні стає рівнодоступним для кожного члена суспільства. Більше того, ринкова ціна дає змогу усунути таке соціальне шкідливе явище, як нерівність (часом кричущу) у споживанні життєвих благ, що спричинює постійну напруженість у суспільстві.
7.3. Прибуток, його норма і фактори підвищення.
Реалізуючи виготовлений товар на ринку, підприємство одержує певну кількість грошей, які є ринковою вартістю продукції (с+v+Ро) дістали назву «суми продажів» або «валової виручки». Після заміщення з цієї виручки вартості спожитих засобів виробництва (с) залишаються кошти, що становлять вартість реалізованого чистого (створеного живою працею) продукту, або новостворену (добавлену) вартість v+Ро. Новостворена вартість є тією величиною, яка, власне, й забезпечує самостійну життєдіяльність підприємства, дає змогу вдосконалювати, розвивати його економічну і соціальну базу.
Частина коштів новоствореної вартості, що репрезентує необхідний продукт (v), спрямовується на формування фонду заробітної плати робітників і службовців. Інша е прибутком підприємства. Такий поділ новоствореної вартості повинна здійснювати й окрема особа (сім'я), якщо вона займається індивідуальною виробничою діяльністю власними засобами виробництва. Ні форма власності, ні форма господарювання не можуть скасувати об'єктивних потреб розширеного відтворення. Для підприємця як власника засобів виробництва (яким може бути і виробничий колектив) заробітна плата виступає прямими затратами на виробництво. У зв'язку з цим у господарській практиці її разом із затратами засобів виробництва відносять на собівартість (с+v), а прибуток розглядають як різницю між сумою продажів і собівартістю продукції: (с+v+Ро) – (с+v) = Ро, або, що у принципі те саме, як різницю між ціною продажу (оптовою ціною підприємства) і собівартістю.
Таке трактування прибутку є справедливим з позицій механізму його вилучення чи кількісного визначення, але далеко неповним, оскільки не розкриває джерела його утворення. Якщо прибуток розглядати як різницю між виручкою від реалізації та собівартістю продукції, то складається враження, що він народжується у сфері обігу. Насправді, поза обігом прибуток виникнути не може, бо неможливо його одержати, не продавши товар. Але це зовсім не свідчить про те, що джерелом прибутку є обіг.
З викладеного зрозуміло, що своїм корінням прибуток сягає у виробництво, де створюється додатковий продукт. Під час продажу товару втілена у ньому вартість додаткового продукту реалізується як надлишок грошей над їх затратами, що пішли на виготовлення товару, тобто як прибуток. І зовсім не обов'язково величина прибутку дорівнюватиме вартості додаткового продукту. За умов функціонування виробника на суспільне нормальному рівні все залежатиме від висоти ціни на його товар, а вона – від кон'юнктури ринку. Несприятлива кон'юнктура не дасть змоги через низьку ціну одержати у вигляді прибутку всю втілену у товарі вартість додаткового продукту. Недоодержану одним суб'єктом частину вартості додаткового продукту ринок перерозподілить іншому, на продукцію якого на даний час склався високий попит. Тому останній реалізує як прибуток і свою, і частину чужої вартості додаткового продукту.
Одержати у вигляді прибутку еквівалент вартості додаткового продукту, втіленого виробником у товарі, можна лише тоді, коли збігаються: 1) індивідуальні затрати праці виробника з галузевими середньозваженими; 2) органічна будова виробничих фондів галузі із середньосуспільною; 3) пропозиція певного товару з попитом на нього. В усіх інших випадках ціни перерозподілятимуть додатковий продукт. Такі об'єктивні закономірності ринкової економіки. Все це дає підстави стверджувати, що прибуток є похідною від вартості додаткового продукту або формою існування останнього за умов товарного виробництва, формою, яка утворюється під час продажу товару. Ці сутнісні (якісні) сторони прибутку у концентрованому вигляді відображає його визначення як реалізованої вартості додаткового продукту.Кількісно прибуток є різницею між сумою продажів і собівартістю продукції.
Прибуток завжди належить власнику засобів виробництва, оскільки привласнення прибутку є однією з основних форм економічної реалізації власності. Це стосується будь-якої форми власності. Власник має беззаперечне право розпоряджатися прибутком на свій розсуд. Але він не може дозволити собі весь або переважну частину прибутку використати на особисте споживання, тобто «проїсти». Практика західних країн свідчить, що власники (а серед них все більшого поширення набувають власники колективні, у тому числі за участю трудящих) використовують прибуток на розширення та технічну реконструкцію виробництва, підготовку та перепідготовку кадрів, соціальні потреби колективу фірми, його преміювання, на охорону праці, доброчинні фонди і т. д., не кажучи вже про сплату податків, процентів за кредит тощо. Отже, використати весь або переважну частину прибутку на власне споживання приватний власник просто не може.
Приблизно за такими напрямами розподіляється зараз прибуток підприємств в Україні. Після всіх необхідних відрахувань (розрахунки з державним бюджетом і вищими органами державного управління, відрахування на соціальне страхування, сплата процентів за кредит, а також штрафів, пені, неустойок, якщо у цьому виникає потреба, у підприємств залишається так званий чистий прибуток, з якого формуються: 1) фонд розвитку виробництва, науки й техніки; 2) фонд соціального розвитку колективу; 3) фонд матеріального заохочення.
Фонд розвитку виробництва, науки й техніки служить основним джерелом фінансування технічного переоснащення виробництва, наукових і дослідно-конструкторських розробок, перепідготовки кадрів і освоєння нових видів продукції. За рахунок цього фонду здійснюється зведення тимчасових будівель і споруд, утримуються під'їзні колії, купується реманент для підсобного господарства та ін. Частина фонду може бути передана іншому підприємству для розв'язання спільних виробничих проблем.
Кошти фонду соціального розвитку колективу спрямовуються на житлове будівництво, будівництво й утримання об'єктів соціально-культурної сфери, спортивні, оздоровчі, культурно-масові заходи, інші соціальні потреби.
Фонд матеріального заохочення використовують для виплати премій за підсумками виробничої діяльності. Мета формування і використання такого фонду – тісніше ув'язати економічні інтереси робітників з кінцевими результатами діяльності підприємства. За рішенням колективу підприємства кошти фонду матеріального заохочення можуть бути перераховані у фонд соціального розвитку.
Певна однотипність основних напрямів використання прибутку західними фірмами і вітчизняними підприємствами зумовлена самою природою прибутку і потребами розширеного відтворення. Проте в його розподілі спостерігаються й істотні особливості. Зокрема, це значне обмеження підприємств України у розпорядженні чистим прибутком шляхом встановлення галузевими органами управління нормативів його розподілу.
В економіці, побудованій за ринковими принципами, інтерес до виробництва у підприємця збуджується саме прибутком, збільшення якого дає змогу збільшити рівень споживання. Проте сума прибутку залежить не лише від кількості вкладених у виробництво коштів, що зумовлюють обсяги випуску продукції, а й від того, скільки прибутку приносить кожна вкладена у виробництво грошова одиниця. При рівновеликих цінах і затратах коштів розмір прибутку завжди більший там, де одиниця вкладень прибутковіша. Ступінь прибутковості вкладень визначає норма прибутку (Р'), яка обчислюється як відношення маси прибутку (Р) до авансованих у виробництво коштів (с+v):
Господарюючий суб'єкт прагне спрямувати наявні в його розпорядженні кошти у виробництво з найбільшою нормою прибутку. Отже, підприємницький інтерес до виробництва певної продукції прямо пропорційно залежить від висоти норми прибутку. Саме тому норму прибутку ще називають показником доцільності капіталовкладень. Але рівень підприємницької діяльності визначається не лише здатністю прибутково вкласти кошти. Не менше значення має вміння підвищити прибутковість уже здійснених вкладень, використовуючи для цього всі фактори, що сприяють зростанню норми прибутку.
Одним із таких факторів є збільшення питомої ваги додаткового продукту у новоствореній вартості. Основними шляхами досягнення такої мети є: подовження робочого дня при збереженні незмінною заробітної плати; скорочення фонду заробітної плати при незмінній чисельності працюючих; підвищення інтенсивності праці при незмінній або відносно повільніше зростаючій заробітній платі. Однак у високорозвинутих країнах за існуючого там законодавства, стану і впливовості професійних спілок трудящих всі ці способи набувають у часі все більше історико-пізнавальної, чисто теоретичної цінності.
Висота норми прибутку значною мірою залежить від швидкості обороту виробничих фондів. Коли оборот прискорюється, авансована у виробництво вартість за визначений проміжок часу обертається більшу кількість разів.
Тоді при незмінній сумі коштів, що обертаються, збільшуються обсяги виробництва, реалізації продукції, а з ними розміри прибутку. У результаті підвищується його норма. Важливим фактором підвищення норми прибутку є зниження собівартості продукції, зокрема скорочення затрат на засоби праці. Способи такого скорочення з’ясовувались при розгляді шляхів зниження собівартості. Тому тут лише зазначимо, що зменшення індивідуальних затрат виробництва, з одного боку, і одночасне збільшення внаслідок цього прибутку – з другого, є дієвим засобом підвищення норми прибутку.
Ще одним фактором, який істотно впливає на висоту норми прибутку, виступає ринкова ціна. Максимально високою норма прибутку буває, коли ринкова ціна перебуває на рівні купівельної спроможності. Максимально низькою – на межі ціни із собівартістю. Якщо ціна зрівнюється із собівартістю, підприємство перестає одержувати прибуток. У проміжку між купівельною спроможністю і собівартістю можливий ряд цін, а отже, норм прибутку. Незважаючи на те, що ринкова ціна виступає значною мірою зовнішнім щодо підприємства фактором, воно має певну можливість через маркетингову діяльність сформувати більший попит на свою продукцію і тим підвищити прибутковість або, в разі потреби, утримати її від падіння (швидкого падіння).
Норма прибутку, як і розміри вкладень, прямо впливає на абсолютну величину, або масу прибутку. Взаємозв'язок маси прибутку з його нормою і величиною авансованих коштів характеризує формула:
.
3 формули видно, що одержання можливо більшого прибутку робить необхідним для підприємця піклування не лише про висоту норми прибутку, а й про збільшення величини активної частини функціонуючих на підприємстві фондів. Важливо пам’ятати, що норма прибутку і величина вартості виробів можуть рухатись у протилежних напрямках. Маса прибутку залежатиме від того, яка переважатиме. Тому при зростанні норми сума авансованих коштів для одержання цільового прибутку повинна бути відносно меншою. І навпаки, зниження норми прибутку можна компенсувати ефектом від більш швидкого нарощування капіталовкладень. Але при цьому потрібно зважати на те, що на кожному етапі розвитку науково-технічного прогресу є об'єктивна межа, за якою ефект від додаткових вкладень починає зменшуватись з їх нарощуванням.
,
, 
.
, де с – вартість спожитих засобів виробництва; q – нова вартість, створена живою працею.
, де v – вартість необхідного продукту (вартісний еквівалент продукту, що йде на відтворення виробника); m – вартість додаткового продукту (приріст вартості над вартістю необхідного продукту).
,
,
,
.