Формування світового господарства охоплює фактично всю історію людства. Епізодично міжнародна торгівля існувала зі стародавніх часів. У результаті Великих географічних відкриттів міжнародна торгівля слідом за Європою й Азією охопила Америку, Африку та інші регіони земної кулі. Обмін товарами, удосконалювання товарно-грошових відносин привели до формування світового ринку, який визначають як сукупність національних ринків окремих країн, пов’язаних між собою торгово-економічними відносинами. Світовий ринок сформувався наприкінці XVIII ст. у результаті активізації торгівлі між країнами і залучення в міжнародний оборот нових держав і територій.
На початку XX ст. під впливом розвитку науково-технічного прогресу та еволюції світового ринку сформувалось світове господарство. Світове господарство – це, з одного боку, сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин, а з другого – єдиний взаємопов’язаний всеохоплюючий і взаємозалежний процес, який включає в себе країни, що перебувають на різних етапах соціально-економічного розвитку. В його становленні та еволюції вирішальну роль відіграють економічні фактори, але у певні історичні періоди великого значення набувають фактори неекономічного характеру – ідеологічні, політичні, воєнні тощо.
Імплантація національних економік у світову здійснюється на багатосторонній основі і з урахуванням різних рівнів участі в зовнішньоторговельному обороті, у русі капіталу, робочої сили тощо. Отже, саме існування світового господарства передбачає наявність постійних економічних та інших зв’язків між окремими країнами і регіонами, що ведуть до внутрішньої цілісності.
Вітчизняні та іноземні дослідники неоднозначно визначають поняття «світове господарство». Так, одна група дослідників трактує світове господарство як систему міжнародних відносин або як взаємодію національних господарств. При цьому ними не враховується матеріальна основа світового господарства – національно-організовані господарства в їхній сукупності.
У більш широкому трактуванні світового господарства, до нього включаються, крім міжнародних економічних відносин, також окремі галузі національних господарств, залучені в міжнародний обмін і залежні від нього. Але виділити з національного господарства його інтернаціональну частину досить важко, тому що в сучасній економіці всі сфери і галузі виробництва тісно взаємопов’язані і є частинами єдиного господарського комплексу. Крім того, світовий ринок прямо чи опосередковано впливає на все національне господарство.
На наш погляд, світове господарствоє історично сформованою сукупністю національних господарств усіх країн світу, пов’язаних між собою міжнародними економічними відносинами, заснованими на міжнародному поділі праці. Головним фактором формування світового ринку і світового господарства в цілому є міжнародний поділ праці, який можна визначити як спеціалізацію окремих країн на виробництві певних товарів, що обумовлює обмін ними на світовому ринку.
Історично існувала і існує певна сукупність факторів природного і суспільного характеру, які формують міжнародний поділ праці і визначають характер участі в ньому тих чи інших країн. Спочатку головними передумовами поділу праці між державами були природні фактори: корисні копалини, кліматичні умови, географічне положення, історичні традиції. В сучасних умовах головним фактором формування поділу праці стають науково-технічні досягнення. Міжнародний поділ праці – вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, який передбачає стійку концентрацію виробництва певних товарів в окремих країнах.
Світове господарство охоплює країни, які відрізняються за своїми природними умовами і ресурсами, економічним і науково-технічним потенціалом, трудовими ресурсами і рівнем їх кваліфікації. Для забезпечення обґрунтованості у поділі світового господарства на окремі підсистеми використовують наступні критерії: рівень економічного розвитку, соціальну структуру господарства, рівень і характер зовнішньоекономічних зв’язків, тип економічного росту. При цьому найбільш розповсюдженим критерієм визначення підсистеми виступає рівень господарського розвитку, який загалом характеризується обсягом виробництва валового продукту на душу населення. Розвиток окремої країни також визначається рівнем індустріалізації і структурою виробництва, які виступають важливими факторами росту національного доходу. Враховується також той факт, що продуктивні сили функціонують у певній системі виробничих відносин, які визначають загальний тип соціально-економічного розвитку. Тому одним із критеріїв виділення підсистем у світовому господарстві виступає соціальна структура економіки.
Перш за все, загальновідомо, що за допомогою міжнародного обміну забезпечується приплив відсутніх чи дешевших споживчих і капітальних товарів. Тому серед найважливіших показників, які характеризують роль зовнішньоекономічних зв’язків, слід насамперед виділити такі, як експортні й імпортні квоти товарів і послуг, товарна структура зовнішньої торгівлі, характер участі в міжнародній міграції капіталу, ступінь відкритості господарства, напрямок розвитку якого визначається тенденціями, що діють у світовому господарстві, а зовнішньоекономічні зв’язки підсилюються. При цьому зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати загальний економічний ріст. Вважається, що він починає здійснювати стимулюючий або гальмуючий вплив на господарство з того моменту, коли досягає рівня близько 25% до ВВП. Причому, відкритість економіки пов’язана із впливом участі країни в міжнародному поділі праці на формування структури її виробництва. Якщо у господарстві більш-менш замкнутого характеру структура виробництва залежить, головним чином, від наявних у країні ресурсів та структури внутрішнього попиту, то для відкритої економіки характерно, що міжнародний поділ праці впливає на прийняття рішень, які стосуються формування внутрішньої структури виробництва.
Важливою ознакою виділення підсистем виступає їх економічний потенціал, який залежить не тільки від рівня розвитку, а й від масштабу продуктивних сил, чисельності населення, розмірів території, природних ресурсів. Тому не випадково такі країни, як Бразилія, Росія, Індія, КНР (країни БРІК), небезпідставно виділяються рядом дослідників в окремі підсистеми.
Загалом на базі різноманітних критеріїв у сучасному світовому господарстві виділяється певна кількість підсистем. Найбільшими підсистемами є три групи національних економік: промислово розвинені країни, країни перехідного періоду (так звані колишні соціалістичні країни) і країни, що розвиваються. При цьому названі підсистеми, відповідно до перерахованих вище критеріїв, можуть підрозділятися також на ряд підсистем.
Достатньо поширеною є характеристика сучасної соціально-економічної структури світового господарства через поняття «центр», «периферія» і «напівпериферія». Центр світового господарства становлять розвинені країни. У порівнянні з іншими країнами вони вже вийшли на новий етап техніко-економічного розвитку, етап постіндустріальний або інформаційний. Рушійною силою постіндустріального суспільства є виробництво і споживання не стільки матеріальних благ, скільки різних інформаційних цінностей. Економіка розвинених країн усе більше орієнтується на створення і споживання послуг, розвиток наукомістких виробництв, а матеріало- і трудомісткі виробництва переміщуються на периферію і напівпериферію світового господарства в країни, що розвиваються. Слід зазначити і той факт, що за межі розвинених країн виносяться виробництва, які забруднюють навколишнє середовище, – металургійні, хімічні тощо.
Економічно розвинені країни, в яких проживає 15% населення світу, забезпечують 60% світового ВВП і майже 3/4 світового експорту. На їхню частку припадає понад 90% вартості прямих капіталовкладень за кордоном, у цих державах розташовані штаб-квартири понад 90% усіх ТНК. Провідну роль у цій групі відіграють сім держав: США, Японія, Німеччина, Франція, Італія, Велика Британія і Канада, на які припадає понад 2/3 прямих іноземних інвестицій. Незважаючи на тісні економічні, політичні та військові зв’язки, між цими країнами відсутня повна єдність і спостерігаються деякі суперечності. На їхній основі сформувалися три конкуруючих центри: північноамериканський, західноєвропейський і японський. Однією з основних сфер суперництва між ними є боротьба за науково-технічне лідерство. Технологічний потенціал країни, її здатність генерувати науково-технічний прогрес у всесвітньому масштабі нині є найважливішою складовою її міжнародного становища.
Формування постіндустріальної стадії розвитку в економічно розвинених країнах сприяло тому, що вони все більше замикаються на взаємних зв’язках. Так, на взаємну торгівлю цих країн припадає 55% світового товарообороту, основна частина світового експорту й імпорту, а прямі взаємні інвестиції становлять понад 80% щорічного світового інвестиційного потоку. Переважний ресурсо- й енергозберігаючий характер економіки розвинених країн знизив їхню зацікавленість у сировині країн, що розвиваються. Поступово втрачає своє значення в конкурентній боротьбі і такий фактор, як дешевизна робочої сили, що значно уповільнило експорт капіталу розвинених країн у країни, що розвиваються. У результаті поширення цих тенденцій економіка слаборозвинених країн виявляється ізольованою від економік розвинених країн.
До напівпериферії можна віднести більшість так званих постсоціалістичних країн. Вони, з одного боку, за багатьма економічними і соціальними показниками займають місце в ряді країн, що розвиваються, а з іншого – мають розвинені індустріальні економіки, значні науково-технічні та трудові потенціали.
Сюди ж входять і так звані нові індустріальні країни (НІК). До першого покоління НІК належать: Бразилія, Аргентина, Мексика, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг; до другого – Малайзія, Таїланд, Філіппіни, Індія, Пакистан, Туреччина, Єгипет, Марокко, Колумбія, Чилі. Ядром НІК є Тайвань, Сінгапур, Південна Корея, Гонконг. Головну роль в економічному ривку НІК зіграло формування в них, при широкій участі іноземного капіталу, експортно-орієнтованої економіки, залучення цих країн до міжнародного поділу праці на основі зростання експорту готової продукції, чому посприяли ТНК, для яких НІК виявилися привабливими насамперед дешевою робочою силою і можливістю більш інтенсивного її використання, ніж у розвинених країнах. У результаті нині в НІК налагоджений випуск найрізноманітнішої продукції – від товарів широкого вжитку до автомобілів і літаків.
Периферія світового господарства представлена країнами, що розвиваються (третій світ) – це близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії. Про їх питому вагу у світовому господарстві можна судити за такими показниками: вони займають близько 70% території, їхнє населення становить 80% населення Землі. Валовий продукт наближається до 20% загального світового обсягу, а його зростання становить приблизно 4% щорічно.
Враховуючи зазначені факти, виникає питання: які ж закони визначають розвиток сучасного світового господарства? У науковій літературі, присвяченій цій проблематиці, до них відносять: закон вартості, закон конкуренції, закон зростання продуктивності праці, закон попиту і пропозиції, закон інтернаціоналізації виробництва.
Перш за все, інтернаціоналізаціявиробництва – економічна форма розвитку міжнародного поділу праці та міжнародного усуспільнення виробництва. Міжнародний поділ праці та міжнародне усуспільнення виробництва знаходять конкретний вияв у міжнародній спеціалізації, кооперації, комбінуванні концентрації виробництва тощо. Ці процеси формують важливий елемент господарського механізму на інтернаціональному рівні. Інтернаціоналізація виробництва нерозривно пов’язана з переходом міжнародного поділу праці від часткового до одиничного. Загальний поділ праці, як уже зазначалося, базується на спеціалізації сфер суспільного виробництва, частковий – на предметній спеціалізації окремих галузей, а одиничний – на подетальній, поопераційній спеціалізації окремих виробничих одиниць. Причому, інтернаціоналізація виробництва сприяє підвищенню його ефективності в окремих країнах, прискореному розвитку науки і техніки, підвищенню життєвого рівня населення. Тому вона стала економічно необхідною для кожної країни, що свідчить про таку рису закону інтернаціоналізації виробництва, як необхідність і внутрішній характер таких зв’язків.
Закон інтернаціоналізації виробництва – закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між процесом переростання виробництвом меж національних країн, з одного боку, і поступовим формуванням механізму поєднання особистих і речових факторів виробництва, взаємодії людини з природою, відтворення самої людини на інтернаціональному рівні – з іншого. Дія закону інтернаціоналізації виробництва органічно пов’язана з процесами, що відбуваються на світовому ринку, зокрема, з інтернаціоналізацією ринку, якому теж властиві риси закону, а саме закону інтернаціоналізації обігу, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між процесом інтернаціоналізації безпосереднього виробництва, формуванням інтернаціональної вартості у цій сфері та її перетворення на інтернаціональну ціну виробництва в процесі конкуренції між підприємствами різних країн на основі випереджаючого зростання світової торгівлі на регіональному та глобальному рівнях. Таким чином, конкретизацією цього закону є дія закономірності випереджаючого зростання зовнішньої торгівлі порівняно зі зростанням виробництва.
Випереджаючі темпи зростання світової торгівлі – важливий фактор зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, розвитку науково-технічного прогресу, підвищення ефективності й якості виробництва, посилення конкурентної боротьби на міжнародній арені. Ця боротьба, у свою чергу, сприяє послабленню монополізму, зниженню цін на товари на національному ринку.
Інтернаціоналізація виробництва й обміну зумовлює дію закону вартості в його інтернаціональній формі, зокрема, формування інтернаціональної вартості, яка залежить: 1) з одного боку, від середньої інтенсивності праці у масштабі світового господарства, та інтенсивності національної праці в різних країнах світу – з іншого; 2) від середньої продуктивності праці в межах світового господарства, з одного боку, і продуктивності національної праці – з іншого. Між цими двома факторами існує органічний зв’язок. З цього приводу Маркс писав: середня інтенсивність праці змінюється від країни до країни, тут вона більша, там менша. Ці національні середні становлять, таким чином, шкалу, одиницею виміру якої є середня одиниця всього світу. Отже, більш інтенсивна національна праця порівняно з менш інтенсивною виробляє за однаковий час більшу вартість, яка виражається в більшій кількості грошей. Однак закон вартості в його інтернаціональному застосуванні зазнає ще більших змін завдяки тому, що на світовому ринку продуктивніша національна праця вважається також інтенсивнішою, якщо тільки конкуренція не змусить продуктивнішу працю знизити ціну продажу її товару до його вартості. Таким чином, різні кількості товарів одного й того самого виду, які виробляють у різних країнах за однаковий робочий час, мають неоднакові інтернаціональні вартості, що виражаються в різних цінах. Третім важливим фактором формування інтернаціональної вартості є ступінь складності праці, що залежить насамперед від рівня освіти та кваліфікації працівників.
У процесі інтернаціоналізації виробництва й обігу категорія вартості наповнюється елементами нового змісту. За умов, коли для виробництва кінцевого продукту на поставки по кооперації в окремих галузях припадає до 60% вартості готової продукції, причому, значну частину її створюють зарубіжні фірми, вартість як суспільне відношення виражає виробничі зв’язки й відносини між промисловими компаніями з багатьох країн. Зокрема, у межах багатонаціональних монополій елементи виробництва втрачають своє національне походження, а товари, що виробляються, стають носіями інтернаціональної вартості. Крім того, оскільки у межах СОТ регулюється понад 4/5 світового товарообороту, то поняття інтернаціональна вартість частково відображає відносини між цією міжнародною організацією й тими національними країнами, які входять до неї.
Оскільки інтернаціональна вартість залежить від інтернаціональних витрат суспільно необхідної праці на виробництво товарів, то ці витрати визначаються національними втратами суспільно необхідної праці у тих країнах, які експортують на світовий ринок переважну кількість продукції. Тому, залежно від питомої ваги товарів окремих країн у загальному обсязі світової торгівлі, національна вартість впливає на інтернаціональну. Отже, у формуванні інтернаціональної вартості беруть участь лише ті товари, які надходять на світовий ринок. Якщо Україна експортує переважно продукцію паливно-сировинних галузей, то вона практично не може впливати на формування інтернаціональної вартості на товари й послуги, пов’язані з розгортанням НТР у галузях машинобудування та інших наукомістких сфер виробництва. Оскільки основні суб’єкти інтернаціоналізації виробництва – ТНК, то вони є й основною силою у міжнародній конкурентній боротьбі. Специфіка цієї боротьби насамперед залежить від особливостей їхньої внутрікорпораційної діяльності. Типова для такої діяльності ситуація, коли всередині гігантських міжнародних концернів відбувається конкуренція між їх внутрішніми філіалами, яка доповнюється боротьбою на світових ринках з філіалами інших концернів, з іншими концернами. Здійснюючи окремо свою виробничу діяльність, тобто маючи значну автономію у виробничій сфері, філіали міжнародних концернів об’єднані спільним фінансовим управлінням. Унаслідок інтернаціоналізації виробництва всередині гігантських ТНК обсяг їх зарубіжного виробництва майже втричі перевищує обсяг експорту, що зумовлює все більшу заміну зовнішньоторговельного обміну міжнародним виробництвом.
На сучасному етапі уконкурентній боротьбі між гігантськими монополістичними об’єднаннямиспостерігається дія двох суперечливих тенденцій: посилення конкурентної боротьби, з одного боку, і переплетіння інтересів багатьох ТНК, зростання кооперації між ними, особливо при проведенні науково-дослідних робіт – з іншого.Про першу з цих тенденцій свідчить активна політика “поглинань” усередині окремих країн і в межах світового господарства.Про другу тенденцію свідчить зростання кооперації міжнародних монополій у галузі автомобіле- та авіабудування. Наприклад, американська корпорація “Дженерал моторз” і японська “Тойота” створили спільне підприємство “Нью Юнайтед моторз” для складання малолітражних автомобілів у Каліфорнії (США), в якому обидві компанії мали по 50% капіталу.
Первинними, найпростішими формами нерівномірного розвитку економіки є нерівномірність і стрибкоподібність розвитку окремих підприємств, які переростають у нерівномірність розвитку окремих галузей, сфер економіки. Більш зріла форма дії цього закону – нерівномірний розвиток окремих країн. В останні десятиріччя серед первинних форм нерівномірного розвитку економіки на передній план виходить нерівномірний розвиток монополістичних об’єднань, і насамперед ТНК. Оскільки на частку, приблизно 2 тис. таких об’єднань, припадає 75% світового капіталістичного виробництва, 500 з них контролюють 80% усіх капіталовкладень за кордоном, а могутність деяких з них перевищує економічний потенціал окремих країн, то нерівномірність розвитку ТНК охоплює навіть окремі регіони світового господарства. Специфічний характер дії цього закону в умовах НТР виявляється у нерівномірності освоєння досягнень науки і техніки, нерівномірності розгортання самої науково-технічної революції.
