На ранніх етапах розвитку сучасної форми господарювання велике поширення мала оплата найманої праці робітників натурою: працівник одержував притулок, мізерне харчування і трохи грошей. Оплата натурою до певної міри зберігалася і в машинний період капіталістичного підприємництва. Вона практикувалась, наприклад, в добувній і текстильній промисловості дореволюційної Росії, мала поширення в сільському господарстві при використанні праці батраків, в колоніальних і залежних країнах. Роботодавці ставили робітників у таке становище, коли вони змушені брати в борг продукти у фабричній крамниці, користуватися житлом при руднику або на плантації на важких для робітника умовах. При оплаті натурою власник засобів виробництва визискував найманого робітника не тільки як продавця робочої сили, але і як споживача.
Для розвинутого товарного виробництва характерною є грошова форма заробітної плати. Її рух виражається у номінальних та реальних величинах.
Номінальна заробітна плата – це сума грошей, яку робітник отримує за свою денну, тижневу, місячну працю. На її величину оказує вплив ряд факторів, і перш за все, зміни вартості робочої сили, інфляційне знецінення грошей, а також кон’юнктурні коливання на ринку робочої сили.
Номінальна заробітна плата не є показником життєвого рівня працівників, їхнього добробуту: нею неможна користатися для співставлення рівня заробітної плати у різних країнах, а також для аналізу динаміки руху заробітної плати всередині країни. Але, в той же час, без показника номінальної заробітної плати не може бути реального уявлення про фактичний рівень оплати праці, неможливе обчислення реальної заробітної плати.
Реальна заробітна плата – це та кількість товарів і послуг, які робітник може придбати на свій грошовий заробіток (при даному рівні цін та після відрахувань податків). Вона прямо пропорційна змінам номінальної заробітної плати і обернено пропорційна змінам рівня цін. Це означає, що при даному рівні цін на товари та послуги, реальна заробітна плата змінюється прямо пропорційно зміні номінальної заробітної плати. При постійному рівні номінальної заробітної плати, реальна заробітна плата змінюється обернено пропорційно змінам рівня цін.
Реальна заробітна плата визначається за допомогою індексів вартості життя і обчислюються шляхом порівняння за різні періоди часу тієї суми цін, яка повинна бути сплачена робітником за придбання необхідних йому засобів існування. Індекс реальної заробітної плати визначають діленням величини номінальної заробітної плати на індекс вартості життя. Розрив між номінальною та реальною заробітною платою є одним з показників рівня інфляції в країні.
Регулювання багатьох економічних процесів пов’язане з рухом заробітної плати. В 80-ті роки ХХ ст. динаміка реальної заробітної плати у більшості розвинених країн була досить нерівномірною, що пояснюється впливом на неї циклічних коливань, економічного зростання, рівнем зайнятості, безробіття, інфляції, а також характером державного регулювання економіки. При хронічній інфляції, яка в тій чи іншій мірі спостерігається практично у всіх країнах світу, відбувається зростання цін та падіння купівельної спроможності грошей. Це призводить до того, що хоча номінальна заробітна плата й зростає із року в рік , але ріст цін на товари та послуги, що купуються робітниками, зростання квартирної плати стримує підвищення реальної заробітної плати. Так, у США за останні 20 років номінальна заробітна плата зросла майже вдвічі, а реальна – навіть дещо скоротилась. В Україні середньомісячна заробітна плата за період з 2003 по 2012 роки зросла на 2563 гривні або на 554,8% (з 462грн. в 2003 році до 3025 грн. у 2012році) і становила на початку 2013 року 3116грн. Впродовж цього періоду темпи зростання реальної заробітної плати завжди були меншими темпів зростання зарплати номінальної.
Важливе значення має показник мінімальної заробітної плати. МОП вважає, що мінімальна заробітна плата – це заробітна плата некваліфікованого робітника, яка забезпечує розумні потреби, адекватні рівню життя робітника та його родини.
У 30-50 роках ХХ століття на Заході держава взяла на себе зобов’язання: стала у законодавчому порядку встановлювати мінімальний рівень заробітної плати, який зобов’язані виконувати всі, у тому числі і приватні фірми. Так, у США вперше в 1938 році мінімальна ставка заробітної плати була встановлена в розмірі 25 центів (1/4 долара) на годину. В 1993 році розмір погодинної оплати праці склав 7,5 долара (при 40-годинному робочому тижні); це склало 1200 доларів на місяць. Мінімальний же рівень погодинної заробітної плати, розроблений Європейською соціальною хартією, становить 3 долари.
В Україні мінімальна заробітна плата до початку ринкових перетворень становила 70 радянських карбованців, що дорівнювало 116 доларів США. У 1996 році вона була встановлена на рівні 15 грн., в той час як офіційно визнаний фізіологічний прожитковий мінімум становив понад 70 грн. Рівень заробітної плати того періоду, на думку відомого українського економіста А.К. Покритана, забезпечував не більше 20% відтворення робочої сили і вона не відшкодовувала витрати навіть на фізіологічному рівні виживання.
За таких підходів, жодна функція заробітної плати не виконувалась і тут діяв лише один принцип формування системи заробітної плати, який широко використовувався за часів «великого стрибка» Мао Цзедуна (та й не тільки його): «від кожного – за здібностями, кожному – що дадуть»
У розвинених країнах світу мінімальна заробітна плата сьогодні дорівнює 40-70% середньої заробітної плати (в Австрії, Німеччині, Фінляндії, Франції – 55-70%, в США, Бельгії, Японії – 40%). У цих країнах різниця між мінімальним та максимальним рівнями заробітної плати, як правило, не перевищує 7-8 разів, а подальше перевищення розцінюється як критичний поріг, який може призвести до соціального вибуху.
В Україні мінімальна заробітна плата зросла з 118грн. у 2000 році до 1218 грн. у 2013 році, тобто більше ніж у 10 разів. Однак, на думку фахівців, стратегічним курсом держави у цьому напрямку має бути не підвищення мінімальної заробітної плати, а зменшення частки населення, що її отримує.
Як було зазначено раніше, заробітна плата є перетвореною формою вартості і ціни робочої сили як специфічного товару. У процесі свого руху заробітна плата отримує відносну самостійність. А це означає, що вона окрім загальних законів вартості і ціни робочої сили, підпорядковується і специфічним законам, що регулюють її зміни. Величина вартості робочої сили не є величиною постійною, вона змінюється під впливом ряду чинників, що діють у протилежних напрямках. Це знаходить вираження і в зміні рівня заробітної плати. Коли тенденція до підвищення вартості товару робоча сила переважає над тенденцією її зниження, то заробітна плата зростає. І навпаки.
В бік зниження реальної заробітної плати діє підвищення роздрібних цін на товари народного споживання та послуги, подорожчання житла, ріст транспортних та комунальних платежів, зростання податків. Розвиток капіталістичного підприємництва супроводжується розвитком та поширенням промислової резервної армії праці, що обумовлює перевищення пропозиції робочої сили на ринку праці у порівнянні з попитом на неї і виникненням безробіття, яке стає важливим фактором зниження рівня заробітної плати робітників, зайнятих у виробництві. Зростання питомої ваги некваліфікованих робітників, підвищення питомої ваги жіночої праці також сприяє зниженню реальної заробітної плати.
Разом з тим, слід підкреслити, що тенденцію рівня реальної заробітної плати до зниження не слід розуміти як процес автоматичного та безперервного зменшення заробітної плати на всіх етапах економічного розвитку та в усіх країнах світу. В економічно розвинутих країнах (країнах «золотого мільярду») реальна заробітна плата мала тенденцію до зростання. В той же час в країнах «третього світу» або країнах слаборозвинених, спостерігалося її зниження.
Факторами, які ведуть до підвищення реальної заробітної плати є:
1) збільшення номінальної заробітної плати;
2) кількісний та якісний ріст потреб робітника з розвитком суспільства та науково-технічного прогресу;
3) боротьба робітників, профспілок за підвищення заробітної плати.
Таким чином, в умовах ринкової економіки існують дві протилежні тенденції руху реальної заробітної плати. В різні історичні періоди в тих чи інших країнах і сферах діяльності домінує то одна, то інша тенденція. Рівень та динаміка заробітної плати в різних країнах розрізняються. Національні відмінності в заробітній платі проявляються, перед усім, у різному об’ємі життєвих засобів, які робітники тих чи інших спеціальностей можуть придбати на свою номінальну заробітну плату. Це значить, що мова йде, перед усім, про розбіжності в реальній заробітній платі. Вони визначаються розбіжностями у вартості та ціні робочої сили, що обумовлюються економічними та історичними причинами, в яких відбувався розвиток та формування робочого класу в тих чи інших країнах.
При порівнянні рівнів заробітної плати різних країн необхідно враховувати ціну та обсяг природних та історично сформованих життєвих потреб, затрати на підготовку працівника, роль і значення жіночої і дитячої праці, продуктивність та інтенсивність праці, співвідношення попиту та пропозиції на ринку робочої сили.
В розвинених країнах світу рівень заробітної плати, як правило, вищий ніж у тих, що розвиваються. Середньомісячна заробітна плата робітників, зайнятих у промисловості таких країн як Бельгія, Нідерланди, Швеція, Данія та Німеччина становить понад 6 тис. доларів США. В Литві, Латвії та Естонії – близько 600-800 доларів. На підприємствах найкрупнішого американського концерну «Дженерал моторс», які розташовані в Аргентині та Бразилії, заробітна плата складає відповідно 16 і 15% ставок, що застосовуються на заводах того ж концерну на території США.
Впродовж багатьох років заробітна плата в Україні підтримувалася на соціально низькому рівні. Для більшості працівників вона перетворилася на невелику соціальну виплату. Погодинна заробітна плата є однією з найнижчих в Європі. Як наслідок, наша країна входить до числа трьох держав Європи з найменшими витратами на кінцеве споживання на душу населення. Фахівці стверджують, що головними негативними наслідками збереження в Україні практики низької оплати праці та бідності працюючих (у грудні 2012 року 55% працюючого населення України віднесло себе до груп з рівнем матеріального становища нижчим за середнє та низьким) може стати консервація екстенсивного типу економічного зростання, відхід від курсу суспільного прогресу і формування конкурентного середовища.
Тому в умовах становлення нового механізму господарювання виникає гостра необхідність в радикальній перебудові всієї системи оплати праці, створення ефективного мотиваційного механізму, який би ґрунтувався на поєднанні економічних стимулів і соціального партнерства.
