Спочатку необхідно звернути увагу на назву науки, можливо вона скаже щось про її предмет. Грецьке слово економія походить від грецьких же слів ойкос – домогосподарство та номос – звичай, закон. Виходячи з цього, буквально воно означає мистецтво управління домашнім господарством. Історики запевнюють, що першим це слово став використовувати грецький історик та філософ Ксенофонт (430-355 рр. до н.е.). Інший грецький філософ – Аристотель (384-322 рр. до н.е.) – від слова поліс, тобто місто, держава, утворив термін політика, тобто державна діяльність. Та лише через майже два тисячоліття французький дослідник Антуан Монкретьєн сьєр де Ваттевіль (1575-1621) об’єднав ці два слова, назвавши свою книгу про проблеми державного управління господарством країни “Трактат про політичну економію” (1615). Таким чином, можна сказати, що термін політична економія, який став назвою особливої науки, означає мистецтво ведення господарства в масштабі держави, суспільства.
Люди ведуть господарство, займаються виробництвом тисячоліттями, природно, що вони накопичують та осмислюють виникаючі у зв’язку з цим процесом проблеми. Найважливішими з них є такі: як створюється та обмінюється багатство; як варто його справедливо розподіляти.
Виділившись із кінця XVI і початку XVII ст. у самостійну сферу інтелектуальної діяльності, економічна думка займалася спочатку головним чином обговоренням першого колу проблем, а саме визначенням того, що повинен зробити уряд, які вжити заходи щодо забезпечення процвітання, росту багатства держави. У XVIII ст. збільшується потік публікацій, що обмірковують, поряд з першим колом названих проблем, ще й інші. До них належать розмірковування про суспільні блага, природний порядок, природну свободу, справедливу ціну, справедливу зарплату, недоторканість приватної власності, про суспільні класи та класові інтереси та ін.
Навіть з неповного переліку обговорюваних проблем видно, що можливі різні рівні їх постановки. Хтось може зацікавитися перспективами отримання прибутку від зовнішньої торгівлі, а хтось поставить питання про те, що таке прибуток, як він утворюється. Один може зацікавитися цінами на вироблену продукцію, а інший запитає про те, що таке ціна, що таке багатство, бідність. Звідси видно, що економічні проблеми можна сформулювати та обмірковувати як проблеми економічної теорії – що таке прибуток, як він утворюється, що таке ціна, багатство, бідність; та як проблеми економічної практики – які перспективи отримання прибутку від певних торгових операцій, які ціни на певну вироблену продукцію.
В українській мові термін економіка вживається в двох значеннях. По-перше, під економікою розуміється господарство тієї або іншої країни. По-друге, словом економіка позначають науку, що вивчає це господарство. Економіка як наука включає дві групи наукових дисциплін: теоретичні, такі як політична економія, мікроекономіка, макроекономіка, і конкретні економічні дисципліни, такі як бухгалтерський облік, економіка промисловості, сільського господарства, інших галузей, аналіз господарської діяльності, управління виробництвом і т.д. Зі всієї сукупності теоретичних економічних дисциплін на даному етапі почати слід з вивчення політичної економії, а згодом звернутися до мікроекономіки і макроекономіки.
Історики економічної думки відзначають, що термін політична економія було сконструйовано А. Монкретьєном та винесено до назви книги для більш точного відображення його головної ідеї про те, що уряд повинен жорстко контролювати ринок з метою сприяння росту добробуту, багатства держави. Цей термін – політична економія – сконцентрував у собі розуміння принципів управління господарством країни з метою забезпечення її процвітання. Думку про те, що політика і економіка є самостійними сферами, одна є сферою діяльності уряду, інша – сферою діяльності промисловців і торговців, тобто діяльності приватних осіб, А. Монкретьен відкидав. Проте саме ця ідея поступово набирає силу і з другої половини XVIII століття стає пануючою.
Англійський економіст А. Сміт (1723-1790) вважав непотрібним державне втручання в економіку. На його думку, якщо надати можливість виробникам переслідувати їх власні інтереси, то вони, навіть і не розмірковуючи про суспільне благо, “невидимою рукою” або природним ходом подій, направляються до служіння суспільству і цим забезпечують процвітання, зростання багатства держави. Такої ж думки притримувалися й інші економісти того періоду – Ф. Кене (1694-1774), А. Тюрго (1727-1781) та ін.
Ідея про необхідність державного втручання в економіку була відкинута працями економістів і філософів XVIII століття, періоду становлення і розвитку ринкової економіки вільної конкуренції. Проте термін «політична економія» не був забутий. І якщо автори ХVIII століття частіше за все виносять у назви своїх творів ключове слово «багатство», то автори XIX століття у назви своїх творів частіше виносять ключові слова «політична економія».
Один із засновників політичної економії А. Сміт вважав, що ця наука має дві сторони:
•по-перше, вона вивчає об’єктивні закони виробництва, обміну, розподілу та споживання матеріальних благ у даному суспільстві. Це – позитивний, аналітичний підхід до вивчення економічної структури суспільства, який визначає пізнавальну функцію політичної економії. В цьому аспекті політекономія повинна розглядати причини зростання продуктивності суспільної праці, порядок розподілу продукту між класами і соціальними групами, природу капіталу і способи його накопичення;
•по-друге, на основі аналізу соціальних проблем політекономія повинна вирішувати практичні задачі: обґрунтовувати та рекомендувати таку економічну політику, яка змогла б «забезпечити народу добрий доход». Це – нормативний, практичний підхід, який визначає практичну функцію політичної економії. Економіст при такому підході намагається відповісти на питання, що і як робити для «зростання багатства».
Обидва підходи тісно пов’язані між собою, але в історії науки переважає то один, то інший. Так, наприклад, Д. Рікардо (1772-1823) вважав головною задачею політичної економії визначити закони, що керують розподілом національного доходу між різними класами суспільства. Ж.-Б. Сей (1767-1832) вважав, що економічна наука повинна бути джерелом практичної мудрості для капіталіста-підприємця. У політичній економії, створеній К. Марксом (1818-1883) чітко переважає аналітичний підхід. Предметом його вивчення стали насамперед виробничі відносини. У центр теоретичного дослідження ставиться розподіл людей на класи за принципом їх відношення до власності на засоби виробництва, їхньої ролі в процесі виробництва та за способами одержання доходів.
Отже, об’єктом вивчення політичної економії в її історичному становленні було суспільне господарство, закони його розвитку. Що ж конкретно цікавило мислителів-економістів?
По-перше, джерело багатства: яке воно, звідки воно береться?
По-друге, закони обміну: що лежить в основі обміну товарами, як визначаються пропорції обміну?
По-третє, закони розподілу: як визначається частка класів у виробленому доході, які джерела конкретних видів доходів?
По-четверте, мотиви й стимули господарської діяльності людини: які головні фактори зростання виробництва й продуктивності праці. А. Сміт у своїй праці «Дослідження про природу й причини багатства народів» пише, що це – першорядне завдання економічної науки.
По-п'яте, економічна політика: що має робити уряд для процвітання господарства країни?
З переліку проблем, які були об'єктом вивчення політичної економії, можна зробити висновок, що наука цікавилася економікою. Що ж таке економіка? Очевидно, що економіка – атрибут людського суспільства, що вона пов'язана з трудовою діяльністю людей. Але таке визначення далеко недостатнє. Коли первісна людина вперше зробила кам'яну сокиру і лук, це ще не була економіка, хоча вона і працювала. Це була тільки техніка. Але, маючи сокиру і лук, група мисливців убила оленя. М'ясо було поділено (спочатку порівну, а потім?) Життя общини ускладнювалося, з'явився майстер, який виготовляв зброю і знаряддя праці та ін. Треба було виділити частку і йому. Спільна діяльність людей у виробництві характеризується поділом праці. Спочатку поділ праці виник як природне розділення трудових обов'язків між дорослими і дітьми, чоловіками і жінками. Поділ праці полягає в спеціалізації на виготовленні певних продуктів або виконанні певних функцій. Спеціалізація припускає обмін. Він виникає між общинами і всередині общин. Ось це вже була економіка. Бо це були вже не тільки відносини людей до речей – до лука, сокири, м'яса і т.п., але і відносини людей між собою. І не відносини взагалі, а матеріальні відносини, пов'язані з виробництвом, розподілом, обміном, споживанням необхідних для життя благ.
Тепер потрібно з'ясувати, яке місце займає економіка в житті людського суспільства і що саме в області економіки вивчає політична економія, тобто необхідно конкретизувати предмет політичної економії, логічно виокремити ту сферу життя людського суспільства, закони якої вивчає політична економія.
Людське суспільство – складне, багатобічне утворення. Різні сторони людського суспільства вивчають різні науки: історія, правознавство, філософія й ін. Політекономія – не єдина наука про суспільство. Тому, щоб визначити предмет політичної економії, необхідно, насамперед, з'ясувати, які взагалі сторони життя людського суспільства існують. Потім виділити ту сторону, що вивчає політекономія.
Уся діяльність людей поділяються на дві основні сфери:
1. Сферу матеріального виробництва.
2. Сферу духовної діяльності, яка являє собою процес відбиття й переробки матеріального світу у свідомості людини. До неї відноситься наука філософія, політика, юриспруденція, релігія, мистецтво й т.д.
Людська думка довго і по-різному вирішувала питання про те, яка з сфер є визначальною. Деякі вчені стверджують, що розвиток людського суспільства визначається розвитком ідей або діяльністю великих осіб.
Інші мислителі вважають, що визначальною сферою є сфера виробництва матеріальних благ. Нікуди не підеш від простого, тривіального факту, що матеріальне виробництво є основою життя людського суспільства, бо, щоб займатися політикою, мистецтвом і тому подібною діяльністю люди повинні, перш за все, їсти, пити, мати житло. Але необхідні для життя матеріальні блага природа не дає в готовому виді. Люди повинні виробляти їх.
Політична економія належить до числа наук, які вивчають сферу матеріального виробництва. Але вона вивчає в цій сфері не всі процеси й явища. Є й інші науки, для яких предметом є різні сторони матеріального виробництва. Тому потрібно ближче придивитися до цієї сфери, щоб визначити предмет політичної економії.
1.2. Матеріальневиробництво як умова існування та розвитку суспільства
Матеріальне виробництво вивчається політичною економією як суспільний процес, тобто не з боку природних факторів або техніки та технології, а з боку відносин між людьми, що складаються у цьому процесі. Клімат, родючість ґрунту, природні ресурси та багатства надр впливають на розвиток та добробут народу, але пояснити причини добробуту або бідності вони не можуть. Природні фактори досить стабільні, тоді як суспільні – динамічні. В схожих природних умовах різні суспільства мають різні рівні добробуту. І навпаки, в різних природних умовах деякі країні мають однаковий рівень добробуту. Це вказує на визначальну роль у забезпеченні багатства народу не природних, а суспільних факторів. Вивчати їх почнемо з характеристики матеріального виробництва та його ролі в існуванні та розвитку суспільства.
Матеріальне виробництво є головною умовою існування суспільства, якими б не були його конкретні соціально-економічні форми. Воно є фундаментом всіх інших видів людської діяльності, здійснення яких опосередковано споживанням матеріальних благ. Розглядати ж виробництво можна під різними кутами зору: 1) виділяючи найбільш загальні, абстрактні моменти, властиві будь-якому виробництву, або «виробництву взагалі»; 2) фіксуючи більш конкретні характеристики, риси, властивості виробництва, ставлячи метою виявити специфіку історичних суспільних форм його здійснення. Як абстрактне вивчення «виробництва взагалі», так і більше конкретне виявлення специфіки тієї або іншої суспільної форми виробництва здійснюється, проходячи ряд етапів, послідовних рівнів дослідження, переходячи від найбільш загальних, самих абстрактних характеристик до все більше й більше конкретних визначень. Саме таким чином вивчається в даній темі «виробництво взагалі», а в подальших – історично конкретна його суспільна форма.
Розгляд «виробництва взагалі», тобто у відриві від його специфічної суспільної форми, або, що одне і те ж саме, абстрагуючись від його суспільної специфіки, є загальним і абстрактним у тому сенсі, що в реальній економічній дійсності виробництво поза певних соціальних форм не існує. Проте це абстракція розумна, оскільки, фіксуючи деякі загальні ознаки, загальні моменти, загальні визначення, позбавляє від повторень. Тому слід зупинитися на характеристиці моментів, загальних для будь-якої виробничої діяльності та її результатів.
У самому широкому значенні під виробництвом розуміють процес взаємодії між суспільством і природою, у ході якого люди видозмінюють речовину природи, роблять її придатною для задоволення своїх потреб. Разом із цим люди змінюють і свою власну природу, розвивають свою людську сутність. У цьому процесі люди витрачають свої фізичні й духовні, інтелектуальні й емоційні сили, тобто працюють. Головним змістом виробництва є процес праці, розглянутий у його абстрактних моментах, тобто як простий процес праці, поза його специфічними історичними формами. Абстрактно розглядаючи процес праці як простий процес праці, виділяють його наступні елементи, прості моменти або продуктивні сили простого процесу праці: праця, засоби праці, предмети праці.
Праця є доцільною діяльністю, в якій людина видозмінює речовину природи й пристосовує її для задоволення своїх потреб. Праця є специфічною властивістю людини й людського суспільства. Але де та межа, яка відрізняє працю людини від інстинктивних трудових операцій птахів, комах, тварин, що створюють домівки, мурашники і таке інше? Насамперед – це доцільність діяльності. Цілеспрямованість є найважливішою рисою людської праці. Наприклад, бджоли будівлею своїх воскових осередків можуть посоромити деяких людей – архітекторів. Однак навіть найгірший архітектор від найкращої бджоли відрізняється тим, що перш ніж узятися за будівництво, він обмірковує, проектує, розраховує. Та обставина, що праця здійснюється обдумано й осмислено, а не інстинктивно, проявляється також у тому, що як сам процес праці, так і створювані продукти не залишаються вічно незмінними. Навпаки, у міру розвитку людини й суспільства, праця ускладнюється, її здійснення все в більшому й більшому ступені ґрунтується не на емпіричних спостереженнях, а на використанні досягнень науки.
Крім відзначеного, як інстинктивні трудові функції тварин, так і людська праця породжені зовнішньою необхідністю. Недолік матеріальних благ, необхідних для існування людини призводить до протистояння людини природі як ворожому середовищу. Саме таке до неї відношення і викликає до життя людську працю як обмін речовин з природою, підлеглий, проте, не природним, а суспільним законам.
Метою трудового процесу є створення зовнішнього продукту. Форма цього продукту може бути різною, головне в характеристиці продукту те, що він є благом, яке прямо або опосередковано задовольняє матеріальні потреби людей. Та обставина, що праця породжена зовнішньою необхідністю і її метою є створення зовнішнього продукту, означає, що в мотивацію праці не включається мотив саморозвитку й творчої реалізації людської особистості. Цим уточненням ми визначаємо межі процесу, який можна охарактеризувати поняттям «праця» і який в інших обставинах, в іншій системі відносин і взаємозв'язків характеризується поняттям «творчість».
Наступною характерною рисою людської праці є створення й використання засобів праці. Це також відрізняє працю людини від інстинктивних трудових дій тварин.
