Уперше про монополії згадував ще Арістотель. Англійський філософ Томас Гоббс (1588—1679) говорив про монополії у сфері зовнішньої торгівлі за феодалізму. Проте детально вивчати монополістичні тенденції в економіці стали лише наприкінці XIX — на початку XX ст.
К. Маркс у своїх працях передбачив діалектику взаємодії монополії і конкуренції, Ленін розглядав монополію як змову між великими підприємствами за поділ ринків збуту, сфер прикладання капіталу тощо. У такому самому контексті здебільшого розглядались монополії за часів СРСР.
У 90-ті роки XX ст. значно розширився спектр вивчення монополій, з'явилося багато суперечливих точок зору на їх природу, проте чітке категоріальне визначення монополії у працях вітчизняних та російських економістів відсутнє.
Так, у "Великому економічному словнику" монополія характеризується як "1) виключне право, що надається державі, підприємству, організації або фізичній особі на здійснення певної діяльності; 2) великі компанії (фірми, корпорації) і (або) їх об'єднання (картелі, трести, концерни, консорціуми, конгломерати". В "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна монополія визначена як "1) виключне право однієї або групи осіб, держави на що-небудь (наприклад, на землю), на виробництво або придбання чого-небудь, торгівлю певними товарами; 2) підприємство (група підприємств), що займає домінуюче становище на галузевому, національному або світовому ринку. Монополіями є, як правило, великі господарські об'єднання (картелі, синдикати, концерни, консорціуми і т. д.), що знаходяться в приватній, індивідуальній, груповій або акціонерній власності і контролюють виробництво і збут продукції...; 8) форма ринку, що контролюється одним або кількома підприємствами; може виявлятися у формі монополії або олігополії". У "Сучасному економічному словнику" поняття "монополія" зведено лише до першого значення із трьох наведених вище з "Економічної енциклопедії", а монополії його автори розглядають як "великі корпорації, компанії, що об'єднують декілька фірм і досягають завдяки цьому монопольного положення на ринку певного товару або групи товарів".
Російський вчений А. Войтов стверджує, що у вузькому значенні монополія означає "єдиного продавця"; а в широкому — "...панування великих продавців і покупців на ринку, незалежно від їх числа". У підручнику за редакцією В. Камаєва монополія характеризується як "підприємство, або група підприємств, що займають домінуюче положення на ринку, що дозволяє їм контролювати ціни; форма ринку, що контролюється одним або декількома підприємствами". У підручнику за редакцією Г. Климка щодо монополії зазначено лише, що "практично за своєю економічною сутністю монополістична ситуація на ринку виникає тоді, коли в певній галузі домінують декілька корпорацій, оскільки вони мають можливість офіційної, а також неофіційної змови для панування на ринку і отримання монопольного прибутку".
Французький економіст Р. Барр, зазначаючи, що до недавнього часу поняття "монополія" не було достатньо чітко визначене, виокремлює чисту монополію, за якою монополіст отримує всі доходи споживача, і монополію в умовах конкуренції, коли "...монополістом є той, хто контролює пропозицію товару, який не має точної заміни". На думку американських вчених К. Макконнелла і С. Брю, монополія — це ситуація, за якою кількість продавців стає настільки малою, що кожен продавець уже не в змозі впливати на загальний обсяг виробництва, а значить і на ціну продукту, який продається. Ще один американський економіст Н. Менк'ю називає монополії фірмою, "єдиним постачальником продукту, який не має близьких товарів-замінників".
Основними недоліками більшості з цих визначень є: обмеження монополій лише сферою обігу (винятком з цього правила є трактування монополії в "Економічній енциклопедії" за редакцією Л. Абалкіна, яке, однак, виходить за межі економічного визначення); наголос у багатьох дефініціях на семантичному значенні, тобто ототожнення монополій з єдиним продавцем; акцентування на правовому аспекті (як виключне право держави та інших суб'єктів на певні види діяльності тощо); абстрагування від суспільної форми монополій.
Якщо усунути ці недоліки і врахувати вимоги діалектичного методу дослідження, то монополію можна визначити досить вичерпно.
Монополія (грец. mono — один і poleo — продаю) — домінуюча форма капіталістичної власності, що базується на монополізації найдосконаліших факторів виробництва, завдяки чому забезпечується панівне становище наймогутніших корпорацій (компаній) та їх об'єднань у всіх сферах суспільного відтворення і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків (як форми економічної реалізації монополістичної власності).
Причиною виникнення монополій згідно з вимогами принципу матеріалізму є передусім зміни в технологічному способі виробництва.
Монополістичні тенденції проявляються на всіх етапах розвитку ринкових процесів, але стають катівними лише в ХІХ ст.
Монополія - це окремі підприємства, об'єднання підприємств, господарські товариства, які виробляють значну кількість продукції певного виду і таким чином займають монопольне становище на ринку, впливають на процес цінотворення, і отримують більш високі (монопольні) прибутки.
Головною ознакою монополій є посідання монопольного становища. Воно є бажаним для кожного підприємства і підприємця, тому що:
1. Дозволяє уникнути їм цілого ряду проблем і небезпеки пов'язаних із конкуренцією.
2. Зайняти привілейовану позицію на ринку.
3. Можуть впливати на інших учасників ринку, нав'язувати їм свої умови.
Однак монополістична діяльність вкрай негативно може відбиватися як на світовому господарстві, так і на окремих національних економіках. Монополізм передбачає штучне завишування цін, негативний вплив на добросовісну конкуренцію і ряд інших негативних явищ, які не на руку іншим виробникам та споживачам.
Звідси випливає необхідність антимонопольного регулювання. Головні методи антимонопольного регулювання можуть бути здійснені в першу чергу через законодавство.
Ключовим способам такого регулювання є впровадження антимонопольного законодавства. Світова історія впровадження антимонопольного законодавства сягає кінця ХІХ століття, коли в 1890 р. був прийнятий закон Шермана. Даний закон характеризував любе об’єднання типу трест, чи іншого об’єднання на основі таємної угоди, вважалося незаконним. А люба особа, яка буде сприяти даному утворенню – буде нести кримінальну відповідальність. Пізніше дане законодавство поповнилося іншими законодавчими актами, зокрема законом Клейтона 1914 р., який посилював і доповнював закон Шермана, а саме: за законом була оголошена цінова дискримінація; заборона виключних чи “примусових” узгоджень у відповідності з якими виробники продавали б деякі товари покупцю тільки при умові, що останній придбає інші товари у того ж самого продавця, а не у його конкурентів; забороняє формування взаємопов’язаних директоратів – коли керівник однієї фірми є також членом правління конкуруючої фірми.
На сьогодні атнимонопольні закони діють майже у всіх розвинених країнах. Так, в Україні основним антимонопольним законом є Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” від 15.03.1992 року.
Одне з основних питань, що виникає при застосуванні антимонопольного законодавства – як ідентифікувати галузі, котрі є об’єктом цього законодавства – за структурою галузі чи за поведінкою фірм галузі?
“Структуристи” вважають, що галузь, яка має монополістичну структуру, і поводить себе як монополіст.
Оцінюючи поведінку фірм на ринку, слід брати до уваги такі аспекти їхньої діяльності:
- чи можуть фірми блокувати входження конкурентів на ринок;
- чи зустрічають вони конкуренцію з боку імпорту (а існуюча в світі тенденція зростання транснаціональної конкуренції веде до зменшення ризику витрат для споживачів від порушень національними монополістами антимонопольного законодавства);
- чи є конкуренція за цінами, чи існує змова щодо цін;
- чи існує конкуренція між фірмами у сфері інноваційної діяльності та інших нецінових сферах.
Також, важливим є питання щодо визначення частки ринку фірми-монополіста.
Ефективність антимонопольного законодавства визначається можливостями його застосування по відношенню до існуючих ринкових структур (1), злиття (2) і до фіксованих цін (3).
Перша із зазначених проблем розв’язується шляхом визначення відповідного ринку та ринкової концентрації. Сама по собі наявність монопольної влади не є приводом для застосування антимонопольного законодавства, воно застосовується лише при наявності дій, які обмежують свободу конкуренції, - це відомий у юридичній практиці принцип причини; конкретні підходи до визначення тих або інших дій антиконкурентними можуть визначатися в окремих країнах по-різному.
Як правило, достатньою умовою для підтримки конкуренції є наявність конкурсного (або змагального) ринку – такого ринку, на якому відсутні вхідні бар’єри, а вихід майже безкоштовний. На конкурсному ринку може діяти навіть одна фірма деякий час – чистий монополіст.
Щодо злиття, то розрізняють:
Горизонтальне злиття – це злиття фірм, які конкурують на одному й тому ж ринку.
Вертикальне злиття – це злиття фірм, які пов’язані стосунками “постачальник-покупець”.
Конгломератні злиття – це злиття фірм, які діють на різних ринках, що не перетинаються (тобто продукція на цих ринках не є замінниками).
Найчастіше обмежується горизонтальне злиття.
Фіксація цін – це спроба декількох фірм об’єднатися з метою встановлення певної ціни на товар або послугу. Як правило, фіксується та ціна, яка є завищеною, тобто монопольною, або така, що обмежує появу нових конкурентів (ціна, яка обмежує появу нових конкурентів (або виштовхує з галузі старі) також називається грабіжницькою ціною).
Дані принципи є загальними. Конкретна практика визнання дій антиконкурентними та застосування атнимонопольного законодавства має суттєві відмінності щодо різних монополістичних утворень.
Обговорюючи атнимонопольні закони та практику їх застосування не слід вважати, що урядова політика є послідовно про-конкурентною. Важливо відмітити, що 1) існують виключення із антимонопольного законодавства і 2) ряд мір державної політики послаблювати конкуренцію. Так, можуть створюватися легальні картелі - коли адміністративним рішенням розподіляється ринок і обмежується конкуренція; можуть прийматися закони на зразок патентних, які з певних міркувань обмежують конкуренцію.
Можна зробити висновок, що антимонопольна політика є предметом дискусій у багатьох країнах, а відповідна економічна теорія ще не набула завершального вигляду.
