Для виникнення відносин власності потрібно, щоб були контрагенти цих відносин, тобто люди, речі та послуги, з приводу яких можуть виникати відносини між людьми щодо їх привласнення. Отже, відносини власності повинні характеризуватись суб’єктами та об’єктами.
Об'єкти власності — це все те, що можна привласнити чи відчужити:
ü засоби виробництва в усіх галузях народного господарства;
ü нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об'єкти, багаторічні насадження тощо);
ü природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо);
ü предмети особистого споживання та домашнього вжитку;
ü гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них;
ü інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп'ютерні програми, технології тощо);
ü культурні та історичні цінності;
ü робоча сила.
Суб'єкти власності — це персоніфіковані носії відносин власності:
ü окрема особа (індивідуум) — людина як носій майнових і немайнових прав та обов'язків; — юридичні особи — організації, підприємства, установи, об'єднання осіб усіх організаційно-правових форм;
ü держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управління та самоврядування);
ü декілька держав або всі держави планети.
Відносини економічної власності на нижчій стадії розвитку капіталізму характеризуються такими основними ознаками:
ü монополізація незначною частиною суспільства переважної маси засобів виробництва та їх використання як знарядь привласнення чужої праці;
ü відсутність засобів виробництва у переважної більшості працівників, внаслідок чого вони змушені продавати свою робочу силу;
ü контроль за працею робітника і службовця з боку капіталіста, який водночас є й власником виробленого продукту;
ü відчуженість найманих працівників від процесу управління виробництвом;
ü привласнення власниками засобів виробництва всього додаткового і частини необхідного продукту;
ü обмеження споживання переважної частини населення мінімальними межами вартості робочої сили, здебільшого меншою частиною цієї вартості;
ü підтримання життєдіяльності як основна мета найманих працівників; мета власників засобів виробництва — збільшення багатства;
ü найвищий рівень товарного виробництва внаслідок перетворення робочої сили на товар;
ü становлення відносин конкуренції в межах окремих країн як рушійної сили економічного розвитку.
В інформаційній економіці до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), належать форми й методи організації праці передусім з часу впровадження у виробництво системи Тейлора [1]й наступної заміни її прогресивнішими, наука, інформація. Тому підприємства, фірми, компанії, держави, які стали власниками цих об'єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.
Однією з нових важливих властивостей названих об'єктів власності є те, що вони не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Їх носіями (не лише з техніко-економічного боку) певною мірою стають особи найманої праці. Зростає можливість і необхідність ширшої персоніфікації таких об'єктів, що зумовлює значне розширення й суб'єктів їх привласнення. Так, з розгортанням інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього є носіями нового об'єкта привласнення. Інформацію через її специфіку неможливо відокремити від найманих працівників і службовців, як це має місце із засобами виробництва. Тому навіть у неробочий час вони є носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії тощо, тобто певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення.
Це стосується й інтелектуальної власності, що формується на основі якісно нового елемента системи продуктивних сил — науки. Американські науковці розрізняють три основні види інтелектуальної власності на сучасному етапі:
1) приватна власність, що закріплюється у формі патента або ліцензії;
2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, знаходиться у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. За належного обміну інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства;
3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і є інноваційною науково-технічною інформацією, її неможливо закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації можна створити продукцію у зміненому вигляді.
Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципові зміни й у товарі робоча сила, оскільки носієм її все частіше є найкваліфікованіші робітники та службовці. Отже, робоча сила стає інтелектуально та інформаційно насиченою, її відчуження від власника відбувається в якісно новій формі, а традиційні форми такого відчуження певною мірою заперечуються.
Еволюція об'єктів власності зумовлює також глибокі зміни в суб'єктах власності. Вони полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетів тощо, паралельно займається підприємницькою та венчурною діяльністю. Крім того, ці фахівці можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб'єктність частково поширюється і на частину найманих працівників нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками певної кількості акцій фірми.
Якщо оцінювати зміни, що відбуваються у відносинах власності, з погляду їх об'єктів і визначити їхню соціально-економічну спрямованість, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: на рівні окремого підприємства фірми, корпорації; на рівні держави; на міжнаціональному рівні. З погляду формаційного підходу, тобто розвитку світової цивілізації від менш розвинутої суспільно-економічної формації до розвинутішої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напрямі її соціалізації. Це означає, що домінуючу роль з-поміж об'єктів власності починають відігравати ті, які повинні бути у власності або окремих трудових колективів, або у державній.
Ще однією важливою ознакою сучасних відносин власності в розвинутих країнах є, з одного боку, процес певної деперсоніфікації капіталістів-власників і перехід їх власності до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так, у 1998 р. інституціональні інвестори володіли у США 52% акцій, в Англії — 60%, в Німеччині — 68%. З іншого боку, відбувається процес зростання персоніфікації власності через механізм придбання акцій, частково — через пенсійні та страхові фонди. Наприкінці 90-х років переважну частину пенсійних фондів у країнах Західної Європи (від 51% в Італії до 100% в Австрії) було інвестовано в цінні папери.
Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами (скажімо, в американській компанії «IBM» наймані працівники мають право витрачати до 10% заробітної плати на придбання акцій за цінами, що становлять 85% їхньої ринкової вартості), дає їм змогу в обмежених масштабах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва. Крім того, поширення акціонерної власності сприяє за певних умов створенню профспілкової власності, власності трудового колективу на певну частину підприємств. Так, у США 11 тис. працюючих компанії «Евіс» викупили акціонерний капітал у колишнього власника. Необхідні для цього 750 млн. дол. зібрав спеціальний трест, позичивши більшу частину грошей у фінансових інститутів. Ці інститути надали фірмі позичку на 25 років, яка щорічно повинна погашатися з отриманого прибутку за пільговими податковими ставками. Після сплати боргу кожен працівник стане співвласником компанії залежно від отримуваної заробітної плати.
У ФРН прийнято закон про формування власності у трудящих, конституційно закріплено їх паритетну участь у наглядових радах на підприємствах з кількістю працюючих понад 1000 осіб.
У Швеції в 1985 р. прийнято закон, згідно з яким частина акцій приватних компаній переходить у власність працівників або до їхніх фондів. Це відбувається за рахунок спеціального податку на їх прибутки, а також додаткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати. У такий спосіб працівники набувають певних прав щодо управління компанією. Важливою особливістю функціонування цих фондів є те, що провідна участь в їх управлінні належить громадським організаціям, насамперед профспілкам.
Для Швеції також характерна специфічна практика придбання акцій, що дістала назву «конвертібл». Вона полягає в тому, що робітник або службовець надає позичку підприємству, на якому працює, а через певний час отримує взамін акції на пільгових умовах. До такої практики вдаються понад 50% усіх фірм, зареєстрованих на Стокгольмській фондовій біржі. Водночас фірм, повністю викуплених працівниками, порівняно мало і вони переважно невеликі — 26% від загальної кількості фірм, а середня кількість зайнятих на кожному підприємстві не перевищує 35 осіб.
В Англії акції між персоналом розподіляють залежно від розмірів отримуваної заробітної плати або стажу роботи у фірмі, що призвело до зростання чисельності акціонерів. Ця властивість розвитку акціонерної власності має негативний аспект: нерідко корпорації під загрозою звільнення працівників змушують їх викуповувати окремі збиткові заводи та філіали.
На початку 1991 р. у США на підприємствах, частково або повністю викуплених працівниками, нараховувалося приблизно 10 млн. робітників і службовців на 11 тис. фірм та компаній, що становило майже 10% сукупної робочої сили. Водночас, за даними деяких західних авторів, реальний контроль працівників поширювався лише на 304 компанії з кількістю зайнятих понад 100 тис. осіб. Перехід до такої форми власності автоматично зумовив зростання продуктивності праці на 10—15%. Прибуток працівників цих підприємств складається з двох частин: заробітної плати і дивідендів, що припадають на ту частку власності підприємства, яка належить окремому працівникові. Раніше цю частку прибутку отримували власники компаній. Характерно й те, що накопичені засоби працівники отримують лише при звільненні. Водночас вони не мають права претендувати на частку власності, що їм належить, а лише можуть отримати її вартісний еквівалент. Власність належить колективові й не дробиться. Це явище відображає суперечливе поєднання форм капіталістичного та соціалістичного способів виробництва, приватної та колективної капіталістичної й соціалістичної власності.
