Ефективне ведення сільського господарства значною мірою залежить від рівня розвитку агропромислового комплексу (АПК).
Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність галузей народного господарства зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням та доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.
До складу АПК входять наступні основні сфери:
виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування;
безпосередньо сільське господарство;
збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.
Агропромисловий комплекс України не тільки найбільший, але і найважливіший сектор економіки. Тут зосереджено понад половини функціонуючих виробничих фондів, виробляється близько 50% ВВП, 2/3 товарів народного споживання, прямо або опосередковано формується 70% зведеного бюджету, працює близько 40% зайнятого населення.
За останні роки в ході аграрних реформ в Україні корінним чином змінилися відносини в сільському господарстві.
Аграрні реформи– це процес трансформації економічних відносин і, перш за все, відносин власності в сільському господарстві.
В Україні аграрна реформа має мету: усунути державну монополію на землю, формування дбайливого господаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності. Разом з тим помилковою є орієнтація на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень.
Оскільки складовими частинами економічних відносин є техніко-економічні відносини і відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи – це зміни в технологічному способі виробництва: впровадженні нової техніки, культури землеробства, нових форм організації виробництва і праці тощо.
Аграрні реформи включають також перетворення економічної і юридичної власності на селі, внаслідок чого змінюється соціальна структура. Трансформація економічної власності вимагає, перш за все, зміни суб’єктів власності. Це передбачало роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму (різноманітності) форм власності, в т. ч. відродження приватної власності.
Аграрні реформи в сфері економічної власності передбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто всю сукупність відносин власності у всіх сферах суспільного відтворення. Так, Закон України «Про фіксований сільськогосподарський податок» (1998 р.) передбачав єдиний податок, розмір якого прив’язаний до одного гектара землі (0,25% від оціночної вартості). Крім того, до 1 січня 2004 р. податок на додану вартість при реалізації сільськогосподарської продукції залишався у виробників для поповнення основних і оборотних засобів. На сьогоднішній день земельні відносини регулюються в Україні Земельним кодексом від 25.10.2001 р. № 2768-III, Господарським кодексом від 16.01.2003 р. № 436-IV та іншими нормативно-правовими актами в цій сфері.
Аграрні реформи в сфері юридичної власності означають зміни в землеволодінні, землекористуванні і землерозпорядженні. Проведення земельної реформи в Україні в цій сфері передбачає: визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства; можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно; затвердження права розпоряджатися землями, переданими в колективну власність, надання земельних ділянок членам колективу, які побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства; спрощення процедури передачі земельних ділянок в колективну власність і постійне користування.
В країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснювалися шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств, державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на роботі господаря та членів його сім’ї, а також на найманій праці), кооперативів тощо.
В Україні реформування відбулося в 11 тис. сільськогосподарських колективах[3]. В сільському господарстві формуються три форми власності: невеликі особисті підсобні господарства, середні фермерські і великі колективні господарства кооперативного типу. Нині в Україні працюють 17 тис. великих аграрних підприємств ринкового типу, 42 тис. середніх (фермерських) господарств, майже 500 тис. особистих селянських господарств.
Об’єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки і права на них, в т. ч. на земельні долі (паї).
Згідно Земельному кодексу України від 25.10.2001 р. № 2768-III суб’єктамиземельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування і органи державної влади.
В даний час в Україні офіційно визнані в АПК наступні форми господарювання:
- колективні сільськогосподарські підприємства;
- сільськогосподарські кооперативи;
- сільськогосподарські акціонерні товариства;
- державні сільськогосподарські підприємства;
- сільські (фермерські) господарства;
- особисті підсобні господарства.
На 1.01.2007 р. в Україні працювало 396 державних підприємств, 15634 суспільства з обмеженою відповідальністю, 2138 акціонерних товариств, 35552 кооперативів, 47605 фермерських господарств в сільському і лісовому господарстві.
Набувають поширення орендні відносини.
Проте неврегульованими залишаються майнові відносини, вільний продаж землі сільськогосподарського призначення тощо.
Про якісно нові відносини в АПК свідчить ліквідація негрошових форм розрахунків, значне поліпшення кредитування села, зростання його інвестиційної привабливості, держава змінила форми впливу на систему аграрного виробництва. Директивні, розподільні функції замінені стимулюючими. Створюється середовище, де головним принципом повинно бути заохочення працюючої людини, надання їй можливості вибирати способи господарювання, бізнесу, самореалізації.
Не дивлячись на те, що Закон України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р. № 2073-XII[4] і перший Земельний кодекс встановлювали приватну власність на землю і паювання колгоспних земель між селянами, в подальшому право власності громадян на землю було закріплене в ст. 14 Конституцій України, стан в АПК продовжував погіршуватися. Так, за обсягами виробництва валової продукції сільського господарства в 1996 р. Україна опинилася на рівні кінця 50-х років, а за товарною продукцією переробних галузей – початку 60-х. Рівень душового споживання основних продуктів харчування власного виробництва в порівнянні з 90-м роком скоротився в 2 рази. В 1999 р. майже 98% сільськогосподарських підприємств в Україні була збитковою[5]. Держава не в змозі надавати дотації на виробництво сільськогосподарської продукції, як це відбувалося ще в 80-і роки. В той період, перекриваючи обтяжливий витратний механізм, держава брала на себе відшкодування 55% витрат виробника. В найбільш розвинених країнах ЄС, США, Канаді цей показник становить близько 30%.
Об’єктивно не було можливості встановити еквівалентний обмін продукцією між сільським господарством і промисловістю. В 1990 р., щоб купити зернозбиральний комбайн «Дон», необхідно було продати 176 т пшениці ІІІ класу, а в 1996 р. – 926 т, тобто в 5 разів більше. Тонна бензину в 1990 р. за ціною була еквівалентна 300 кг молока, або 40 кг м’яса, а в 1996 р. зросла в 10 разів.
Започаткував позитивні зміни у вітчизняному АПК Указ Президента від 3 грудня 1999 р. щодо прискорення реформування аграрного сектора. Починаючи з 2000 р., колись примусово нав’язаний українському селу, колгоспний порядок змінений на нові ринкові форми господарювання. В результаті проведених реформ в сільському господарстві вже в 2000 р. збиткових підприємств стало в 10 разів менше, ніж в 1999 р. Валове виробництво в рослинництві зросло на 18%, зупинився спад виробництва в тваринництві, яке виробляє 60% валової продукції сільського господарства[6], в 2000 р. галузь вперше стала рентабельною. Почав вирівнюватися на користь селян ціновий паритет.
Створюється сприятливий інвестиційний клімат в сільському господарстві, відбувається лібералізація цін на сільськогосподарському ринку, формується вільна система ціноутворення.
Такі кардинальні зміни відбувалися напружено, конфліктно проходило розпаювання землі і майна колективних господарств. Немало непорозумінь навколо цих питань виникає до цих пір. На одного працюючого і пенсіонера в агропромисловій сфері припадає 47 тис. грн. земельного і майнового паю. Проте жителі села ні в юридичному, ні в економічному, ні в психологічному аспектах не відчувають себе власниками.
З 2002 р. сільське господарство вступило в період стабілізації.
Проте АПК має потребу в удосконаленні ринку, зокрема ринку ресурсів, ринку сільськогосподарської продукції, вирішенні проблем забезпечення кредитними ресурсами, які дадуть можливість відновити основні засоби виробництва.
Починаючи з 2007 р., можливо, почне працювати ідеологія технологічного удосконалення сільськогосподарського виробництва. Мова йде про екологізацію виробництва, відновлення природних ресурсів, максимальне використання генетичного потенціалу в рослинництві і тваринництві, продовольчу безпеку, зміну стратегії використання природних ресурсів.
Оскільки Україна лібералізує свою торгову політику згідно міжнародних вимог, все більше інтегрується в світовий продовольчий ринок, необхідна державна підтримка вітчизняного сільськогосподарського виробника. Проте обмежені можливості держбюджету не дозволяють забезпечити підтримку АПК на рівні розвинених країн, в яких вона коливається в межах 25-40% від вартості виготовленої продукції[7]. Така ситуація вимагає зміни пріоритетів державної підтримки, впровадження сучасних перевірених міжнародною практикою механізмів. Починаючи з 2003 р. в Україні почали відбуватися позитивні зміни в цьому напрямі, зокрема, кореспондування напрямів бюджетного фінансування згідно правил СОТ. Важливими напрямами державної підтримки АПК є також: пільгове оподаткування галузі, фіксований сільськогосподарський податок і спеціальний режим стягування податку на додану вартість, фінансування потреб виробництва за рахунок прямих витрат з державного бюджету.
