Організація соціального страхування та види соціальних ризиків та страхових випадків соціального страхування громадян України

Продовження таблиці 2

Готуючи сьоме питання зверніть увагу на особливості правового та фінансового забезпечення соціального страхування.

В більшості розвинутих країн світу визнано, що соціальне страхування є складовою соціального забезпечення і виступає як один із способів організації отримання громадянами соціальної допомоги. Це відповідає ст. 22 Загальної декларації прав людини і громадянина і ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 р. яка має такий зміст: “Держави, що беруть участь в даному пакті, визнають право кожної людини на соціальний захист, включаючи соціальне страхування”.

Право громадян України на соціальне забезпечення закріплено в ст. 1 Конституції України від 28 червня 1996 року, котра проголосила Україну соціальною державою, політика якої спрямована на створення таких умов. що забезпечували б гідне життя й вільний розвиток людини.

Стаття 3 Конституції визнає соціальну спрямованість політики України як пріоритетний напрям, проголошуючи людину, її життя, честь і гідність найвищою соціальною цінністю. Основним обов’язком держави є утвердження й забезпечення прав і свобод людини. Конкретизація цього положення знаходить своє відображення у статтях 46, 48, 49, у яких визнається право громадян на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім’ї, на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, а також право громадян на соціальний захист за віком, у випадку хвороби, інвалідності, втрати годувальника та в інших випадках, передбачених законом. Законом установлюються державні й соціальні пенсії.

Визнаючи право кожного громадянина на соціальне забезпечення, Конституція України водночас покладає на державу обов’язок створювати всі необхідні умови для реалізації цього права. Частина 1 статті 46 Конституції перелічує умови. настання яких є основою для
соціального забезпечення. Це можуть бути певні періоди життя людини, пов’язані з її віком (дитинство, старість), станом здоров’я, втратою працездатності чи втратою годувальника. Цей перелік не є
вичерпним, бо соціальне забезпечення може бути надане в інших випадках, установлених законом. Частина 2 статті 46 Конституції
закріплює важливе положення про те, що державні пенсії
й соціальні допомоги встановлюються законом. Наявність
відповідних законів – необхідна гарантія для реалізації громадянами
свого конституційного права на соціальне забезпечення та соціальне страхування.

Концепцією соціального забезпечення населення України, яка прийнята парламентом держави у 1993 р., передбачено кілька етапів впровадження соціального страхування в країні.

На першому етапі були прийняті “Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування” (14.01.1998 р.). Таким чином було створено можливість для розробки конкретних законів з усіх п’яти видів соціального страхування.

На другому етапі прийняті Закони України “Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на
виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності” (23.09.1999 р.); “Про загальнообов’язкове
державне соціальне страхування на випадок безробіття” (2.03.2000 р.),
“Про загальнообов’язкове державне соціально страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та втратами, зумовленими народженням та похованням (18.01.2001 р.). Цим самим
законодавчо закріплено умови становлення системи
загальнообов’язкового державного соціального страхування у відповідності з вимогами Європейського кодексу соціального забезпечення (1964 р.) та рекомендаціями Міжнародної Організації Праці (1944 р.).

Протягом третього етапу в 2001 – 2002 рр. зазначені види загальнообов’язкового державного соціального страхування запроваджувались, проводився аналіз їх ефективності.

Четвертий етап (з 2003 р.) характеризується прийняттям Законів України “про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” (09.07.2003 р.) та “Про недержавне пенсійне забезпечення” (09.07.2003 р.) і вдосконаленням законодавства з соціального страхування.

Відповідно до міжнародних норм, регламентованих низкою конвенцій Міжнародної організації праці (№ 102 “Про мінімальні форми соціального забезпечення” (1952), № 118 “Про рівноправність щодо
соціального забезпечення” (1962), № 121 “Про допомоги на випадок виробничого травматизму та професійних захворювань” (1964), № 157 “Про збереження прав щодо соціального забезпечення” (1983) та інших), найголовнішими принципами соціального страхування проголошено:

– загальний та обов’язковий характер;

– широку доступність;

– поєднання обов’язкового та добровільного способів організації, рівноправність і розмаїття форм і видів;

– надання державної гарантії при обов’язковому соціальному страхуванні;

– обов’язковість фінансової участі у формуванні страхових фондів застрахованих осіб і працедавців, а в певних випадках – і держави (окрім страхування нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань);

– зацікавленість широкого кола застрахованих осіб у певному виді забезпечення на основі соціального страхування;

– рівність усіх застрахованих щодо обов’язків з фінансування видатків на соціальне страхування та набутих за ним прав і гарантій;

– створення правових та організаційних можливостей застрахованим та членам їхніх сімей від можливих соціальних ризиків;

– особливий порядок нагромадження страхових коштів, автономність стосовно державного бюджету, прозорість контролю за їх використанням.

На сучасному етапі в Україні у сфері соціального страхування нагромадилася низка проблем законодавчого характеру, а саме:

– відсутність єдиних принципів визначення критеріїв необхідності надання соціальних пільг;

– недостатня узгодженість соціальних виплат із іншими державними витратами;

– відсутність механізмів регулювання бюджетів соціальних фондів тощо.

Потребують удосконалення структура і порядок формування бюджетних видатків і бюджетів соціальних страхових фондів на соціальні потреби на основі використання системи державних мінімальних соціальних стандартів.

Для вирішення цих проблем необхідно завершити формування законодавчої бази, яка забезпечить проведення активної і дієвої
соціальної політики; підвищити фінансову стабільність і ефективність використання коштів державних позабюджетних соціальних
фондів і коштів недержавних фондів, які здійснюють соціальне
страхування.

Працюючи над восьмим питанням слід звернути увагу на наступне.

Пенсійне страхування в Україні побудоване на підставі поєднання принципів солідарності та субсидіарності, і являє собою трирівневу систему пенсійного забезпечення.

Пенсійне страхування - це механізм, за допомогою якого громадяни можуть відкласти кошти, зароблені у працездатному віці, для того, щоб отримувати достатній дохід у похилому непрацездатному віці.

Пенсійна система країни об’єднує в собі державний та недержавний сектори. До державного рівня пенсійного страхування відносяться перший та другий рівні: солідарна пенсійна система та державна обов’язкова накопичувальна пенсійна система.

Розкриваючи дев‘яте питання зверніть увагу на те, що першим рівнем системи пенсійного забезпечення є солідарна система, яка є обов'язковою та забезпечує гарантовану мінімальну пенсію для усіх громадян, які здійснюють внески, а також забезпечує пенсії соціально незахищеним верствам населення.

Функціонування першого рівня регулюється Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", який прийнятий Верховною Радою України 9 липня 2003 року та набув чинності з 1 січня 2004 року, він передбачає запровадження системи пенсійного страхування, яка базується на чіткому розподілі матеріального забезпечення в старості залежно від трудової участі громадян у здійсненні соціального внеску до системи пенсійного страхування.

Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачається надання застрахованим особам пенсійних виплат із першого (солідарного) та другого (накопичувального) рівнів. Складові розміру пенсії із загальнообов'язкової державної пенсійної системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування для всіх працюючих осіб, за виключенням військовослужбовців офіцерського складу, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців надстрокової служби та військової служби за контрактом збройних сил та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України.

Управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснює Пенсійний фонд який є самоврядною організацією та формуватиметься на принципах трипартизму (стаття 58 Закону).

Пенсійний фонд є органом, який здійснює керівництво та управління солідарною системою, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та підготовляє документи для її виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду, вирішує питання, пов'язані з веденням обліку пенсійних активів застрахованих осіб на накопичувальних пенсійних рахунках, здійснює адміністративне управління Накопичувальним фондом та інші функції, передбачені Законом і статутом Пенсійного фонду.

Другим рівнем системи пенсійного забезпечення є загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, тобто система обов'язкових накопичень громадян.

Введення цієї системи передбачає акумулювання персоніфікованої частини пенсійних внесків громадян на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках, облік яких веде Пенсійний фонд України, та подальше їх інвестування з метою отримання інвестиційного доходу, який розподіляється між учасниками у порядку, визначеному пенсійними схемами та додається при досягненні пенсійного віку до пенсії, сформованої солідарною системою.

Фактично система обов'язкових накопичень громадян встановлює пряму залежність між пенсійними внесками та пенсійними виплатами, а також стимулює громадян в участі в пенсійній системі (і , відповідно, в сплаті податку з доходів фізичних осіб), що, значно, зменшує сегменти тіньової економіки.

Управління коштами Накопичувального фонду буде здійснюватись не менше ніж трьома компаніями з управління активами, визначеними Радою Накопичувального фонду за результатами тендера, та з якими Пенсійним фондом укладені договори.

Компанії з управління активами обиратимуться на п'ять років з можливістю продовження строку дії договору ще додатково до двох років шляхом щорічного продовження цього строку за рішенням Ради Накопичувального фонду (стаття 85 Закону).

Державний нагляд за діяльністю Пенсійного фонду та його органів здійснюють центральні органи виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, а також фінансів, порядок відносин між якими з цих питань визначається Кабінетом Міністрів України. Державний контроль за діяльністю Пенсійного фонду в частині здійснення адміністративного управління Накопичувальним фондом здійснює Державна інспекція з пенсійного страхування у межах повноважень, визначених законодавством. Нагляд та контроль за діяльністю компаній з управління активами Накопичувального фонду здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Нагляд та контроль за діяльністю страхових організацій щодо виконання ними функцій здійснює центральний орган виконавчої влади в сфері фінансів. Нагляд за діяльністю банківської установи-зберігача здійснюють Національний банк України та Державна комісія з цінних паперів та фондового. Рішення органів, які здійснюють державний нагляд у сфері пенсійного забезпечення, є обов'язковими для виконання Пенсійним фондом, компаніями з управління активами Накопичувального фонду, банківською установою-зберігачем, страховими організаціями. Дії органів державного нагляду та контролю можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Державна інспекція з пенсійного страхування є центральним органом виконавчої влади, який здійснює державний нагляд за функціонуванням державного пенсійного страхування. Основним завданням Державної інспекції з пенсійного страхування є захист інтересів застрахованих осіб - учасників Накопичувального фонду та учасників недержавних пенсійних фондів.

Основними завданнями Державної інспекції з пенсійного страхування є:

– формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування системи накопичувального пенсійного забезпечення, сприяння адаптації цієї системи до міжнародних стандартів;

– координація діяльності державних органів з питань функціонування системи накопичувального пенсійного забезпечення;

– здійснення державного регулювання діяльності суб'єктів системі накопичувального пенсійного забезпечення, контроль за дотриманням законодавства у цій сфері, стимулювання правомірної поведінки всіх суб'єктів системи накопичувального пенсійного забезпечення, у тему числі фізичних осіб, на користь яких здійснюється накопичування та інвестування коштів;

– захист прав фізичних осіб, на користь яких здійснюється накопичування та інвестування коштів, шляхом вжиття заходів щодо запобігання порушення законодавства у системі накопичувальною пенсійного забезпечення, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

– сприяння розвиткові та успішному функціонуванню системи накопичувального пенсійного забезпечення;

– узагальнення практики застосування законодавства з питань системи накопичувального пенсійного забезпечення, пропозицій щодо його вдосконалення.

Питання для самоконтролю

1. Дайте інтерпретацію принципам солідарності та субсидіарності.

2. Що являє собою пенсійне страхування?

3. Які сектори поєднує в собі Пенсійна система країни?

4. Охарактеризуйте перший та другий рівень системи пенсійного забезпечення (солідарну та накопичувальну системи).

5. Хто здійснює управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування?

6. Які функції виконує Пенсійний фонд України?

7. Хто здійснює управління коштами Накопичувального фонду?

8. Назвіть основні завдання Державної інспекції з пенсійного страхування.