Ключові терміни і поняття

Бібліографічний список до теми

[1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 14, 16, 18, 19, 20, 22, 23, 24, 25, 27]

Змістовий модуль 4. Соціальні позабюджетні фонди

Тема 11. Соціальні позабюджетні фонди

План вивчення теми

Необхідність, зміст і роль соціальних позабюджетних фондів.

Становлення та розвиток соціальних позабюджетних фондів

Загальна характеристика соціальних позабюджетних фондів

4. Історичний розвиток системи соціального захисту в Україні.

5. Організаційні форми соціального страхування.

6. Принципи та структура системи соціального страхування.

7. Правове та фінансове забезпечення соціального страхування.

8.Суть та значення пенсійного страхування.

9.Види пенсійного страхування.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Розглядаючи перше питання, необхідно визначитись із поняттям "позабюджетні фонди".

Позабюджетні фонди — важлива складова державних фінансів і самостійна ланка фінансової системи країни. їх виникнення та функціонування пов'язане з наявністю товарно-грошових відносин.

Державні фонди були запроваджені задовго до формування бюджету як єдиного централізованого грошового фонду й існували у вигляді спеціальних фондів та особливих рахунків. Із розширенням сфери діяльності держава потребувала все більших грошових коштів, що зосереджувалися в особливих фондах і мали спеціальне призначення. Таким фондам притаманний, як правило, тимчасовий характер. Після виконання запланованих заходів і припинення їх фінансування спеціальні фонди ліквідовувалися. Множинність таких фондів створювала певні фінансові незручності й потребувала додаткових коштів на управління.

Поняття "фонд" означає кошти, акумульовані на спеціальному рахунку і призначені на конкретні цілі. Фінансові ресурси можуть використовуватись у фондовій та нефондовій (потоковій) формах. Позабюджетні фонди належать до першої групи, а їх назва вказує на цільове призначення. У перспективі фінансова наука може запропоновувати нове поняття або використати іноземний досвід з визначенням їх як спеціальних фондів.

До спеціальних фондів у світовій практиці належать різноманітні автономні і приєднані бюджети, позабюджетні фонди, спеціальні кошториси і рахунки, які виконують, у першу чергу, економічну та соціальну функції. За рахунок коштів таких фондів держава надає соціальні послуги населенню, субсидії та кредити підприємствам, регулює національну економіку тощо.

Соціальні позабюджетні фонди доцільно розглядати як особливе явище товарно-грошових відносин. Вони є формою перерозподілу валового внутрішнього продукту у грошовому вираженні з метою формування централізованих фондів грошових коштів та їх використання на соціальні програми.

Всі види розподільних відносин, які здійснюються за допомогою соціальних позабюджетних фондів, можна виокремити в такі групи:

- між органами державної виконавчої влади та юридичними особами, які сплачують внески у фонди;

- між органами державної виконавчої влади і фізичними особами, які сплачують внески та отримують соціальні допомоги з цих фондів;

- між органами державної виконавчої влади, пов'язані з перерозподілом коштів державного бюджету, окремих соціальних фондів;

- між органами державної виконавчої влади та кредитними установами з приводу отримання та повернення кредитів, вкладення тимчасово вільних коштів на депозитні рахунки;

- між робочими органами фондів й установами, організаціями, які надають громадянам соціальні послуги.

Матеріальним вираженням цих відносин є централізовані фонди грошових коштів, які характеризуються такими ознаками:

- цільове призначення коштів;

- правове регулювання формування і використання коштів;

- перебування коштів у розпорядженні спеціальних органів державної виконавчої влади;

- перерозподіл коштів всередині кожного напряму соціальної політики;

- динамічність;

- мобільність;

- наявність резервних фондів у їх складі.

За формою бюджети соціальних позабюджетних фондів є фінансовими планами спеціальних органів державної виконавчої влади, які мають особливий склад і структуру доходів та видатків, характеризуються певним порядком складання, затвердження і виконання.

Організаційна структура позабюджетних фондів складається з правлінь та виконавчих дирекцій, що розпоряджаються коштами цільового призначення.

Основним призначенням соціальних позабюджетних фондів є забезпечення спеціальних органів державної виконавчої влади таким обсягом фінансових ресурсів, який був би достатнім для виконання ними своїх повноважень.

Друге питання теми пов’язане із особливостями становлення та розвитком соціальних позабюджетних фондів.

Соціальні позабюджетні фонди постійно розвиваються й удосконалюються залежно від фінансової та соціальної політики держави, яка на кожному етапі розвитку суспільства застосовує певні форми, методи та важелі впливу на соціальні процеси. Держава забезпечує проведення єдиної політики у цій сфері, реалізацію прав громадян на соціальний захист, дотримання всіма учасниками законів і нормативно-правових актів, адаптацію вітчизняних соціальних стандартів до міжнародних. Регулювання у сфері соціальних позабюджетних фондів полягає у розробленні та прийнятті законів, що регламентують відносини учасників; перегляді страхових внесків, норм і порядку формування доходів з урахуванням поточної соціально-економічної ситуації; підвищенні розмірів соціальних виплат з метою покращення матеріального забезпечення громадян; контролі за рухом грошових коштів і діяльністю робочих органів фонду.

До 1991 р. система позабюджетних фондів у колишньому Союзі РСР не була достатньою мірою розвинутою. Адміністративно-командне управління передбачало концентрацію всіх фінансових ресурсів у єдиному централізованому фонді — бюджеті. У складі державного бюджету виокремлювався бюджет державного соціального страхування. Крім того, були доброчинні фонди (Дитячий фонд, Фонд миру тощо).

З проголошенням незалежності України почали запроваджуватися нові елементи фінансової системи, властиві для держав з ринковою економікою, у тому числі цільові фонди. Проте цей процес не мав достатніх теоретико-організаційних та правових засад. Органи законодавчої та виконавчої влади не визначили стратегії розвитку та місця позабюджетних фондів у системі держав­них фінансів. Численні зміни, які вносяться до порядку формування та використання фондів, їх співвідношення з бюджетом, не сприяють ефективно­му управлінню державними фінансовими ресурсами. Запровадження сучасної методики встановлення розміру страхових внесків та рівня соціальних виплат залежить від стану економіки, доходів суб'єктів господарювання та громадян, політики уряду тощо.

Найбільші зміни у складі соціальних позабюджетних фондів та їх взаємодії з державним бюджетом відбувалися з 1991 по 2001 р. У 1991—1992 рр. були сформовані: Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення. Останній постійно знаходився у складі державного бюджету.

Викликане науково-технічним прогресом не збігання інтересів різних соціальних груп суспільства, кількісне зростання безробіття, загальне старіння населення у багатьох країнах об'єктивно сприяли необхідності підвищення ролі соціальних фондів. Соціальні фонди часто створюються як фонди загальнообов'язкового державного соціального страхування. Такі фонди формуються в основному за рахунок страхових внесків юридичних і фізичних осіб та субсидій держави. Страхові внески громадян у більшості країн світу встановлені у відсотках до валового заробітку. При цьому передбачена річна максимальна сума внеску або максимальний дохід, до якого застосовується ставка. У зарубіжних країнах діє або один внесок з фізичних осіб за всіма видами страхування (США), або декілька (Німеччина, Франція), сплата яких дає право на відповідні види соціальних послуг. Підприємства сплачують обов'язкові внески у відсотках, але не до загального фонду заробітної плати працюючих, а до наперед встановленої максимальної валової заробітної плати. Тому чим більшими є кількість кваліфікованих працівників на фірмі та їхня заробітна плата, тим меншу частку становитимуть відрахування у соціальні фонди в загальній сумі фонду оплати праці.

В Україні функціонують чотири державні позабюджетні фонди та велика кількість недержавних і доброчинних фондів соціального призначення. Пріо­ритетний розвиток соціальних фондів пов'язаний з тривалим переходом до ринкової економіки, значним зниженням рівня матеріального забезпечення громадян, зростанням безробіття, демографічною ситуацією, дефіцитом бюджетних ресурсів. Такий соціально-економічний стан нашого суспільства вказав на необхідність виокремлення надзвичайно важливих соціальних видатків в особливу групу із забезпеченням їх самостійними джерелами доходів. Особливістю державних позабюджетних фондів соціального призначення є те, що вони вирішують завдання соціального захисту населення через механізм загальнообов'язкового державного соціального страхування. За рахунок бюджетних ресурсів забезпечуються утримання установ соціальної сфери та соціальний захист окремих категорій громадян, у тому числі незастрахованих осіб.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування — система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків, надання бюджетних коштів та інших джерел згідно з чинним законодавством України.

Загальнообов'язкове державне соціальне страхування здійснюється поза­бюджетними страховими фондами, які є страховиками з окремих видів соціального страхування. Вони беруть на себе зобов'язання формувати доходи і надавати застрахованим особам матеріальне забезпечення та соціальні послуги у зв'язку з настанням страхових випадків.

Джерелами формування доходів бюджетів позабюджетних фондів можуть бути:

- обов'язкові внески та збори;

- добровільні внески і пожертвування;

- цільові надходження з бюджету;

- кредити;

- доходи від розміщення тимчасово вільних коштів;

- надходження з інших законодавчо визначених джерел.

Управління соціальними позабюджетними фондами здійснюється на паритетній основі державою, представниками роботодавців та застрахованих осіб. Самоврядування в системі цих фондів полягає у виділенні органів управління соціальним страхуванням із органів безпосереднього державного управління. Органи соціального страхування мають юридичну самостійність, але держава несе відповідальність за цю сферу суспільної діяльності — створює правову основу шляхом прийняття законодавчих та нормативних актів, здійснює нагляд і контроль, беручи участь на засадах партнерства в управлінні фондами.

Вивчаючи четверте питання слід звернути увагу на наступне. Зародження страхування на теренах України припадає на 90-ті роки XIX століття, коли у 1899 році почало діяти Одеське товариство взаємного страхування фабрикантів та ремісників від нещасних випадків. У 1903 році було прийнято Закон «Про відповідальність підприємців за нещасні випадки з працівниками», яким встановлювалася винагорода робітникам і службовцям, що потерпіли від нещасних випадків на виробництві. Цей закон заклав підвалини страхування працівників на випадок травм і захворювань. Ранні форми соціального страхування працівників часто розвивалися з ініціативи працедавців, які прагнули уникнути відповідальності у разі судового розгляду справи після нещасного випадку, поранення чи смерті людей на робочому місці. Соціальна програма, таким чином, заміняла судочинство і ставала способом розв'язання конфліктних ситуацій.

У 1912 році під тиском політичних страйків у зв'язку з розстрілом робітників на річці Лені царський уряд Росії прийняв закони про страхування від нещасних випадків та страхування на випадок хвороби, дія яких поширювалась і на територію українських губерній. Однак інші види страхових ризиків не були охоплені системою соціального страхування. Та навіть і страхування від нещасних випадків та на випадок хвороби не поширювалося на численні галузі економіки — залізничний та морський транспорт, будівництво, сільське гос­подарство тощо. Разом з тим, прогресивним моментом прийнятих законодавчих актів було те що вони замінили індивідуальну відповідальність підприємця за заподіяну шкоду, тобто цивільно-правову форму відповідальності – на принцип страхування. Цей вид страхування припинив своє існування у 1917 році у зв’язку із громадянською війною та зміною державного устрою і був відновлений лише у 1921 році. У березні 1917 року відбулася перша петроградська страхова конференція, яка прийняла ленінську страхову програму, що передбачала звільнення робітників від сплати внесків та інші заходи щодо розширення соціального страхування.

Вже 27 жовтня 1917 року рішенням другого Всеросійського з’їзду Рад створюється спеціальний державний орган – Народний комісаріат праці, покликаний здійснювати політику у сфері охорони праці і соціального забезпечення. Так, 11 листопада 1917 року чи не вперше у російській практиці затверджується Положення про страхування на випадок безробіття, а 22 грудня 1917 року – Декрет „ Про страхування на випадок хвороби ”.

Після проголошення більшовиками політики „воєнного комунізму” соціальне страхування було замінено соціальним забезпеченням на підставі Положення про соціальне забезпечення трудящих, затвердженого 31 жовтня 1918 року. Фінансування за рахунок страхових внесків поступово було замінено на пряме фінансування за рахунок державних асигнувань з бюджету.

Після закінчення громадянської війни і оголошення більшовиками нової економічної політики знову постало питання про зміни в політиці соціального страхування. 15 листопада 1921 року В.І. Ленін підписав Декрет Ради народних комісарів „ Про соціальне страхування осіб, зайнятих найманою працею ”. Цим декретом було відновлено соціальне страхування осіб найманої праці в державних, кооперативних, громадських, концесійних, орендних, приватних підприємствах, установах, господарствах. Сплата страхових внесків була повністю покладена на підприємства і установи, при чому на приватний сектор - у підвищеному розмірі. З 1924 року органи соціального страхування розпочали організацію санаторно-курортного лікування і будинків відпочинку, які до цього часу були у віданні органів охорони здоров’я та профспілок.

До жовтня 1917 року соціальне забезпечення людей похилого віку на території царської Росії будувалося не на основі врахування віку, а на підставі втрати працездатності та настання інвалідності. Тільки у 1928 році в СРСР було запроваджене соціальне страхування по старості. Законодавче встановлення пенсійного віку – 55 років для жінок і 60 років для чоловіків було здійснене в СРСР протягом 1928 – 1932 років. 23 червня 1931 року ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову „ Про соціальне страхування” , якою було затверджено низку заходів щодо поліпшення роботи страхових кас. Найважливішою новацією цього документа було те, що запроваджувався новий порядок соціального забезпечення з урахуванням важливості виробництва, стажу роботи та ставлення до праці.

Прийнята 5 грудня 1936 року Конституція СРСР проголосила право всіх громадян СРСР на матеріальне забезпечення в старості, а також у випадках хвороби чи втрати працездатності. Але пенсійне та інші види соціального забезпечення все ще регулювалися не законами, а через прийняття окремих постанов ЦК ВКП(б), Ради Народних комісарів СРСР та ВЦРПС. За Конституцією право на пенсійне забезпечення, крім робітників, набули і службовці, тоді як колгоспникам довелося чекати на призначення державних пенсій ще понад 30 років. У 1948 році перестала існувати монополія профспілок на призначення соціальної допомоги. На адміністрацію підприємств і установ було покладено обов’язок визначення працюючим стажу роботи при призначенні допомоги за державним соціальним страхуванням, а також перевірку правильності призначення, обчислення та виплати соціальної допомоги.

У 1953 році, після прийняття вересневим пленумом ЦК КПРС важливих рішень щодо розвитку сільського господарства в СРСР , систему соціального страхування було поширено на працівників машинно-тракторних і спеціалізованих станцій.

Великі зміни законодавства про соціальне страхування відбулися після затвердження 5 липня 1955 року Президією ВЦРПС Положення про порядок призначення і виплата допомоги по державному соціальному страхуванню. Численні юридичні акти, що регулювали порядок і розміри призначення і виплати допомоги, було кодифіковано в одному документі. З 1956 року знову було продовжено строки відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами: 56 днів до і після пологів, а у випадку ненормальних родів чи народження двійні післяпологова відпустка встановлювалася тривалістю до 70 днів. Право на допомогу у зв'язку з вагітністю та пологами відтепер не пов'язувалося з виробничим стажем.

У 1956 році було прийнято Закон СРСР «Про державні пенсії», який закріпив існуючу на той час нерівність у соціальному забезпеченні робітників і службовців, з одного боку, і колгоспників — з іншого. Крім того. цей Закон відокремив пенсійне забезпечення від державного соціального страхування, що можна відстежити за ознакою методів їх фінансування. Якщо соціальне страхування фінансувалось Із фонду, який створювався за рахунок страхових внесків, що сплачували всі підприємства і установи в обов'язковому порядку за працюючих у них робітників та службовців, то пенсії фінансувалися з Державного бюджету. І хоча фонд соціального страхування тоді також був складовою частиною Державного бюджету, наповнення його здійснювалося за рахунок не загальних податкових надходжень, а окремого страхового збору (нарахувань на фонд оплати праці).

Протягом перших 50 років існування радянської влади половину економічно активного населення України (а до початку 50-их років — його переважну більшість) взагалі було виключено з державної пенсійної системи. Наприклад, у 1960 році в Україні проживало 5,6 мільйо­на осіб пенсійного віку або 13,5% загальної чисельності населення країни, але загальна чисельність пенсіонерів становила пише 4,4 мільйони осіб, тобто на 21 відсоток менше. Та з усього числа пенсіонерів лише 844 тисячі або 19.2% були пенсіонерами за віком. Решту становили пенсіонери за Інвалідністю, за вислугу років, у разі втрати годувальника, колишні військові та члени їх сімей.

З прийняттям 15 липня 1964 року Закону СРСР „Про пенсії і допомогу членам колгоспів” почала вирішуватися, нарешті, проблема пенсійного забезпечення і для цієї категорії зайнятого населення. Іншим проявом несправедливості держави у ставленні до пенсіонерів – колгоспників було гарантування їм значно нижчого рівня пенсійного забезпечення, ніж робітникам і службовцям . Упродовж 80-их років Раді Міністрів СРСР вдавалося забезпечувати виплату відносно пристойних пенсій, оскільки:

а) економічна система не перебувала в стані перманентної кризи;

б) демографічна ситуація була сприятливою для солідарної пенсійної системи;

в) існувала загальна трудова повинність для пра­цездатного населення;

г) масштаби неформальної зайнятості були незнач­ними і практично не існувало проблеми ухиляння від сплати податків.

Чинна українська пенсійна система спирається на принцип «негайної виплати» (рау-аs-уоu-gо), коли страхові внески до Пенсійного фонду негайно виплачуються пенсіонерам, тобто відбувається солідарний (горизонтальний) перерозподіл доходів сьогоднішніх працівників на користь сьогоднішніх же пенсіонерів. У солідарній системі щомісячний розмір пенсії обчислюється, виходячи з розміру заробітку і тривалості трудо­вого стажу, а призначена пенсія є довічною (у деяких випадках пенсія виплачується І після смерті пенсіоне­ра). Теоретично надходження від сплати страхових внесків повинні бути достатніми для виплати пенсій нинішнім пенсіонерам. Але на практиці з ряду причин солідарну систему можуть спіткати фінансові труднощі. За таких темпів спаду виробництва та інфляції, яких зазнала українська економіка у 90-их роках, неплатоспроможною стане будь-яка пенсійна система.

В 1990 році, після прийняття законів СРСР „Про пенсійне забезпечення військовослужбовців” та „Про пенсійне забезпечення громадян СРСР”, практично завершився процес створення єдиної всеохоплюючої системи пенсійного забезпечення, яка діяла за єдиними умовами та нормами. Звичайно, ця система не була побудована повністю на принципах страхування, - фактично це було поєднання принципів соціального страхування і соціальної допомоги, але вона закладала страхові основи, передбачивши відокремлення пенсійної системи від Державного бюджету. Джерелом коштів для фінансування пенсій став не Державний бюджет, як раніше, а Пенсійний фонд, який формувався за рахунок коштів, що відраховувалися підприємствами і організаціями з фонду оплати праці, а також страхових внесків громадян. Крім того, кожно­му працюючому за місцем роботи щорічно заповнюва­лася вкладка до трудової книжки з відміткою щодо сплаченої суми страхових внесків у розмірі одного від­сотка нарахованого заробітку. Це була своєрідна перехідна форма до запровадження персоніфікованого обліку страхового стажу та сплачених внесків до Пенсійного фонду, яка була розрахована на створення в майбутньому справедливішої пенсійної системи. На жаль, ця перехідна система не була пристосована до нових економічних умов і тому не мала успіху.

Працюючи над п’ятим питанням слід звернути на наступне.

В даний час в державах світу функціонують чотири основні моделі соціального захисту:

– соціально - демократична модель скандинавських країн, де держава бере на себе значну долю відповідальності за соціальний захист населення, а глобальним політичним завданням ставить повну зайнятість;

– модель неоліберальна (США) – проблеми соціального захисту переважно вирішуються між підприємцями і найманими працівниками в особі профспілок;

– модель неоконсервативна (Німеччина) – заснована на змішаному державно – приватному вирішенні соціальних проблем, де відповідальність окремого підприємця замінена системою їх обов’язкової колективної відповідальності під контролем держави;

– система Беверіджа (Англія, Ірландія) – головним завданням держави є захист мінімальних доходів громадян. План Беверіджа визначає три головних принципи, які лежать в основі організації системи соціального забезпечення: універсальність (забезпечення лише працюючих – і гарантія забезпечення на всі випадки соціального ризику для всього населення), єдність (адекватний характер внесків і виплат, єдиний характер організації системи) та інтеграція (інтеграція різних форм забезпечення: страхування, соціальну допомогу і ощадні каси).

Новацією Бісмарка стало положення про запровадження обов’язкового характеру системи соціального страхування. Наприкінці XIX століття рейхсканцлер Німеччини Отто фон Бісмарк заклав підвалини прогресивного соціального законодавства. Він проголошував: « …зцілення соціальних недуг варто шукати… на шляху позитивного сприяння зростанню благополуччя робітників».

Модель Бісмарка, визначається чотирма фундаментальними принципами:

– забезпечення засноване виключно на праці і тому обмежене лише тими особами, які зуміли завоювати це право своєю працею;

– обов’язкове забезпечення існує лише для тих найманих працівників, заробітна плата яких є нижчою за визначену мінімальну суму, тобто для тих, хто не може користуватись індивідуальним страхуванням;

– забезпечення побудовано на методології страхування, що встановлює паритетне співвідношення між внесками найманих працівників та працедавців, а також між виплатами та внесками;

– забезпеченням управляють самі працедавці та наймані працівники.

Для України в умовах обмежених фінансових ресурсів найбільш оптимальним є слідування принципам побудови системи соціального страхування згідно Беверіджської моделі – тобто спрямування зусиль в першу чергу на забезпечення мінімальних соціальних гарантій, ефективний захист доходів малозабезпечених верств населення; водночас доцільним є запозичення принципів неоконсервативної моделі Німеччини з точки зору введення в систему соціального захисту деяких страхових принципів – солідарності, залежності розміру отриманої допомоги від розмірів страхових внесків.

Шосте питання пов‘язане з принципами та структурою системи соціального страхування.

В даний час в Україні в основному створено законодавчі умови для становлення системи загальнообов’язкового державного страхування, яка базується на вимогах Європейського кодексу соціального забезпечення (1964 р.), на положеннях Європейської соціальної (переглянутої) хартії (1944 р.). Принципи та організаційні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян викладені в “Основах законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування”.

Система соціального страхування в Україні представлена такими видами загальнообов’язкового страхування:

- на випадок безробіття;

- у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

- від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;

- пенсійного соціального страхування;

- медичного соціального страхування.

Оскільки соціальне страхування трактується як особлива система правових, економічних та організаційних заходів, його суб’єктами виступають: страховики, страхувальники, застраховані та інші відповідні інституції.

Страховиками являються цільові страхові фонди по:

- пенсійному страхуванню;

- медичному страхуванню;

- страхуванню у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності і та витратами, зумовленими народженням і похованням;

- страхуванню від нещасних випадків на виробництві і професійного захворювання;

- страхуванню на випадок безробіття.

Страхувальниками по загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню являються роботодавці і застраховані особи, якщо інше не передбачено законами України.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої виконується загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

До відповідних інституцій в кожному з конкретних видів соціального страхування відносять: вищі і місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, заклади надання послуг, наприклад, медичні у випадку страхової медицини.

Об’єктом загальнообов’язкового державного соціального страхування являється страховий випадок, з настанням якого у застрахованої особи(члена його сім’ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення і соціальних послуг.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування громадян України здійснюється за принципами:

– законодавчого визначення умов і порядку здійснення загальнообов’язкового державного соціального страхування;

– обов’язковості страхування осіб, працюючих в умовах трудового договору і інших умовах, передбачених законодавством про працю, і осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих союзів, творчі робітники, які не являються членами творчих союзів), громадян – суб’єктів підприємницької діяльності;

– надання права на одержання виплат по загальнооб’язковому державному соціальному страхуванню особам, які зайняті підприємницькою, творчою діяльністю і т. п.;

– обов’язковості фінансування страховими фондами витрат, зв’язаних з наданням матеріального забезпечення і соціальних послуг, в обсязі, передбачених законами загальнообов’язкового соціального страхування;

– солідарності і субсидіювання;

– державних гарантій реалізації застрахованими громадянами своїх прав;

– забезпечення рівня життя, не нижче прожиткового мінімуму, встановленого законом, шляхом надання пенсій, інших видів соціальних виплат, які являються основним джерелом проживання;

– цільового використання засобів загальнообов’язкового державного соціального страхування;

– паритетності представників всіх суб’єктів загальнообов’язкового державного соціального страхування в управлінні загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням.

Таблиця 2