Становлення національних фінансових систем у країнах, що розвиваються, протікає в складних і суперечливих умовах, що характеризуються такими рисами, як промислова і технологічна відсталість, багатоукладність економіки, нерівноправне положення у світовому господарстві. У той же час між окремими країнами існують великі розходження в географічному положенні, розмірах території, чисельності і складі населення, забезпеченості природними ресурсами, а також у соціальних структурах і політичних режимах.
Бюджетна система країн, що розвиваються, складається з центрального і місцевого бюджетів.
Слід зазначити, що бюджетна система у країнах з федеральним адміністративним устроєм має три ланки: центральний, федеральні і місцеві бюджети.
З поточних бюджетів кошти виділяються на:
- управління,
- оборону,
- охорону суспільного порядку,
- деякі види соціальних витрат.
У бюджетах розвитку концентруються фінансові ресурси, що мобілізуються з внутрішніх і зовнішніх джерел і використовуються для фінансування заходів щодо виконання річних програм у рамках національних планів соціально-економічного розвитку.
Що стосується автономних і приєднаних бюджетів, то темпи їх росту значно повільніші. Питома вага цих бюджетів у загальнодержавних ресурсах зазвичай не перевищує 5-10 %. Місцеві бюджети характеризуються слабким розвитком, особливо відносно доходної бази. У цілому для країн, що розвиваються, характерний високий ступінь централізації бюджетних ресурсів, пов'язаний із загальною обмеженістю джерел доходів і необхідністю концентрації всіх існуючих коштів.
Протягом останніх років зростання державних бюджетів випереджало зростання валового національного продукту. У результаті в більшості з них помітно розширився бюджетний перерозподіл національного доходу. Найнижчий рівень бюджетного перерозподілу (від 6 % до 12 %) національного доходу зберігають у даний час найменш розвинені країни: Бангладеш, Бутан, Непал, Сомалі, Гватемала. Розширення перерозподільчої функції державних фінансів стримується не тільки їх бідністю, але і перевагою в економіці натурального і напівнатурального господарства.
Структура витрат державних бюджетів найбільш реально характеризує позитивні, творчі функції фінансів країн, що розвиваються, їх першорядну роль у розвитку економіки, здійсненні соціально-культурних перетворень. На ці цілі витрачається від 40% до 60 % бюджетних коштів.
Слід відмітити, що державні бюджети здійснюють фінансування знову створених промислових виробництв, направляють ресурси на будівництво і модернізацію підприємств в обробній промисловості, розвідку корисних копалин і розширення їх видобутку і переробки, спорудження теплових і гідроелектростанцій, іригаційних і меліоративних систем, портів і аеродромів, на створення і зміцнення державного сектора в банківській сфері. Зазначені витрати відіграють вирішальну роль у формуванні національного господарчого комплексу, досягненні прогресивних структурних зрушень в економіці, розширенні робочих місць.
Витрати на соціальні потреби, як правило, недостатні, щоб забезпечити швидкі і вирішальні зрушення в цій сфері.
Обмеження бюджетних асигнувань на економічні і соціальні цілі багато в чому викликається не тільки нестачею ресурсів, але і зростанням непродуктивних витрат. Статистика показує, що витрати на економічні і соціальні потреби тим менші, чим більше країна витрачає коштів на військові і військово-політичні цілі.
У багатьох країнах, що звільнилися, також відбувається швидке збільшення адміністративно-управлінських витрат, що пов'язано з розширенням державного апарата, політичних і організаторських функцій держави, її міжнародних зв'язків і представництв.
Усе більш вагомою статтею бюджетних витрат стають останніми роками асигнування по обслуговуванню державного боргу.
Провідна роль держави в господарській діяльності в багатьох країнах, що розвиваються, знаходить прояв у виділенні з бюджетів значних коштів на капіталовкладення. Їх питома вага в загальних асигнуваннях коливається від 15 до 40 % і більше. Величина даного показника нерідко залежить від структурних особливостей бюджетної системи і масштабів державного підприємництва, принципів фінансування.
Кошти, які виділяються з державних бюджетів на капіталовкладення, разом з інвестиціями державного сектору досягають нерідко половини і більше усіх капіталовкладень в економіку країн, що розвиваються, і в такий спосіб є вирішальним фактором зростання загальнонаціонального нагромадження.
Звернемо увагу на те, що джерела бюджетних доходів поділяються на: звичайні (податки, збори, доходи від державного майна і підприємств) і залучені (у виді внутрішніх і зовнішніх позик).
Основним джерелом звичайних надходжень, що формують від 50 до 90% доходів державного бюджету, є податки.
Податкова політика країн, що розвиваються, спрямована на регулювання економічних і соціальних процесів. За допомогою податків уряди намагаються стимулювати і спрямовувати приватнокапіталістичне нагромадження, забезпечити більш рівномірний галузевий і територіальний розподіл капіталовкладень. Податковий режим у відношенні приватнокапіталістичного підприємництва, яке включає численні пільги, послаблення й звільнення в сполученні з іншими заходами державного втручання, покликаний залучити приватних інвесторів до участі у виконанні урядових планів і програм економічного розвитку, вкладення капіталів у провідні галузі промисловості, у підняття економіки відсталих регіонів, впровадження сучасної технології, створення додаткових робочих місць. У багатьох країнах, що розвиваються, податковими знижками і пільгами користуються товаровиробники в сільському господарстві, що повинно стимулювати розвиток цієї галузі економіки.
У період незалежного розвитку відбувається помітна зміна в податкових методах мобілізації бюджетних ресурсів, поступово зростають доходи від прямого оподатковування, хоча для більшості країн, що розвиваються, у даний час характерна значна перевага непрямих податків, якими забезпечується від 60 до 80 % усіх податкових надходжень до бюджету. У найбідніших країнах з великими масштабами натурального і напівнатурального господарства помітне місце серед бюджетних доходів зберігають майнові види податків: на землю, худобу, плодові дерева, за користування водою.
Основою податкових надходжень у бюджети країн, що розвиваються, як правило, залишаються непрямі податки, причому в багатьох країнах їх найважливішою складовою частиною є мита: як імпортні, так і експортні. Це ставить стан бюджетних доходів у пряму залежність від обсягу й умов зовнішньої торгівлі. У той же час ряд факторів веде до поступового зниження фіскальної ролі мита. Серед них: зниження або навіть скасування митного обкладання на імпорт засобів виробництва, заходи щодо стимулювання експорту – основного каналу надходжень іноземної валюти, зокрема, звільнення його значної частини або навіть цілком від мита.
Розширення непрямого оподатковування відбувається, головним чином, за рахунок товарів широкого вжитку, що є одним з основних факторів зростання цін та вартості життя.
Випереджальне зростання бюджетних видатків у порівнянні зі звичайними доходами приводить до збільшення дефіцитів, особливо в найменш розвинених країнах. Для покриття дефіцитів країн, що розвиваються, користуються як внутрішніми, так і зовнішніми джерелами.
