Перелік питань для підсумкового контролю (залік)

Выд-ют 4 этапа ИМ:

1. Факторный подход – рассмотрение науки и техники как важнейших факторов развития экономического потенциала страны.

2. Функциональная концепция – рассмотрение ИМ как совокупности управленческих функций и процессов принятия управленческих решений. После установ-я функций созд-ся несколько альтер-х объектов для вып-я этих функций и выбир-ся тот из них, который требует минимум сов-х затрат за жизненный цикл объекта на ед-цу полез-го эффекта. Цепочка развития объ-та: потреб-ти – функц-и – показ-ли буд-го объекта – измен-е струк-ры системы.

3. Системный подход – рассмотрение инновац-го п/п как сложной организац-ой системы, состоящей из совокупности взаимообусловленных элементов, ориентированных на достижение определенных целей развития с учетом эндогенных (внутр) и экзогенных (внеш) факторов.

4. Ситуационный подход – синтез достижения предыдущих этапов для конкретных инновац-х ситуаций. Поскольку сущ-ет такое обилие факторов как в самой системе так и во внешн среде, не сущ-ет единого лучшего способа управ-ть объектом. Самым эффект методом в конкр ситуации яв-ся метод, который более всего соотв данной ситуации, макс адаптирован к ней.

Конечная цель ИМ состоит в обеспечении долговрем-го функционир-ия предприятия на основе эффективной организации инновац-х процессов и росте конкурентоспособности инновац-ой продукции.

Основная целевая задача ИМ – гармонизация развития инновационного предприятия, которая имеет эндо- и экзогенные аспекты.

Функции ИМ:

1. Основные (предметные) – наиболее общие для всех видов и любых условий осуществления инновации, отражают содержание основных стадий процесса управления инновац-ой деят-ью и выделяют предметные области на всех иерархических уровнях: а) формирование целей; б) планирование; в) организация; г) контроль.

2. Обеспечивающие – включают управленческие процессы и инструменты, способствующие эффективному осуществлению предметных функций: а)социально-психологические (делегирование, мотивация); б) технологические (решения, коммуникации).

Внедрение инноваций все больше рассматривается российскими компаниями как единственный способ повышения конкурентоспособности производимых товаров, поддержания высоких темпов развития и уровня доходности. Важным фактором, побуждающим руководство хозяйствующих субъектов к разработке инноваций является желание вести не только инновационную деятельность, но и осуществлять эффективный процесс разработки и реализации стратегии своего социально-экономического развития.

Вследствие этого повышается значимость наличия инновационного потенциала предприятия, который включает в себя совокупность следующих ресурсов: интеллектуальные, материальные, финансовые, кадровые, инфраструктурные, иные ресурсы, необходимые для осуществления инновационной деятельности.

Инновация - это не всякое новшество или нововведение, а только такое, которое серьезно повышает эффективность действующей системы.

Инновации оказывают существенное влияние на этапы совершенствования управления конкурентными преимуществами продукции и предприятия.

Для быстрого распространения инновации нужна развитая инфраструктура. Инновационный процесс имеет циклический характер, что демонстрирует хронологический порядок появления новшеств в различных областях техники. Нужно отметить, что инновация - это такой технико-экономический цикл, в котором использование результатов сферы исследований и разработок непосредственно вызывает технические и экономические изменения, которые оказывают обратное воздействие на деятельность этой сферы. Инновационный процесс состоит из взаимосвязанных и взаимозависимых этапов (стадий). Научно-техническая и инновационная деятельность является необходимым условием развития инновационных процессов и управления этой областью является одной из основных задач инновационного менеджера.

Внедрению эффективных управленческих технологий мешает отсутствие управленческой культуры. Разработанные методики позволяют реализовать управление проектами даже в небольших компаниях, снизив издержки неквалифицированного управления.

Инновационное развитие предприятия необходимо проектировать, как любую систему. Необходимо не только определить задачи, стоящие перед предприятием, но и создать систему, обеспечивающую переход предприятия в это состояние, определить необходимые ресурсы, разработать бизнес-процессы инновационной деятельности. Таким образом, роль инноваций является определяющим фактором в формировании системы управления предприятием с целью обеспечения его развития.

Перелік питань для підсумкового контролю (залік)

1. Фінансова система та її елементи. Фінансовий ринок.
2. Корпорація як тип організації підприємницької діяльності. Корпоративні утворення та їх роль в національній економіці.

Аналіз правових форм підприємств дає змогу виділити їх основні види:

- одноосібне володіння - підприємство, власником якого є одна особа або сім'я, що самостійно веде справу з урахуванням своїх інтересів, одержуючи весь дохід і ризикуючи своїм майном і грошима;

- партнерство (товариство)— підприємство, організація або установа, заснована на засадах угоди двох чи більше осіб (у тому числі юридичних) шляхом об'єднання фінансових ресурсів і підприємницької діяльності, з метою одержання та розподілу прибутків, а також розподілу ризику і збитків. Партнерство створюється на основі договору, яким регулюються права й обов'язки партнерів (пайовиків), участь у спільних витратах, розподіл прибутку, поділ майна;

- акціонерне товариство (корпорація)— правова форма підприємницької діяльності, відокремлена від конкретних осіб, які володіють корпорацією, за якої функції власності та контролю поділені між акціонерами. Акціонерна корпорація — юридична особа, її власники — тримачі акцій.

Корпорація (акціонерне товариство) є зараз домінуючою формою підприємницької діяльності. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Весь прибуток корпорації належить її акціонерам. Виокремлюють дві його частини. Одна частина розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга — це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування. Функції власності та контролю поділені між акціонерами (власниками акцій) і менеджерами.

Нині акціонерні товариства є основною організаційно-правовою формою капіталістичних підприємств та монополій у всіх сферах економіки розвинених країн. На сучасному етапі розвитку капіталізму AT є не лише формою централізації вільних капіталів, а й засобом мобілізації збережень населення для перетворення їх у капітал. Цьому сприяє емісія дрібних акцій, а також розподіл акцій серед своїх робітників і службовців. Акціонерна власність набуває великої ваги і в українській економіці.

Інші американські економісти Ейсан Нікхбахт і Анжеліко Гропеллі вважають лише, що „...Корпорація - це форма організації бізнесу, за якою товариство є юридичною особою, а його власники мають обмежену відповідальність”.

Наприклад: на думку американських економістів Джеймса А.Ф.Стонера та Едвіна Г.Долана „...Корпорація -це фірма, що існує як незалежна юридична одиниця, власність якої поділено на акції (паї).

И.Ансофф: „Корпорація -це обширно розповсюджена в країнах з ринковою економікою форма організації підприємницької діяльності, передбачаюча дольову власність, юридичний статус і зосередження функцій управління в руках верхнього ешалону професійних управляючих, працюючих по найму ”.

корпорація— засноване на пайовій участі в капіталі об'єднання, юридичні права якого відособлені від прав і зобов'язань його учасників. Найпоширенішою формою корпоративних об’єднань є акціонерне товариство.

Згідно ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства» акціонерне товариство – господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.

Акціонерне товариство не відповідає за зобов'язаннями акціонерів. До товариства та його органів не можуть застосовуватися будь-які санкції, що обмежують їх права, у разі вчинення акціонерами протиправних дій.

Товариство створюється без обмеження строку діяльності, якщо інше не встановлено його статутом.

Повне найменування акціонерного товариства українською мовою повинне містити назву його типу (публічне чи приватне) і організаційно-правової форми (акціонерне товариство).

Товариство може мати скорочене найменування українською мовою, повне та скорочене найменування іноземною мовою (мовами).

Акціонерні товариства за типом поділяються на публічні акціонерні товариства та приватні акціонерні товариства. Кількісний склад акціонерів приватного акціонерного товариства не може перевищувати 100 акціонерів.

Публічне акціонерне товариство може здійснювати публічне та приватне розміщення акцій. Приватне акціонерне товариство може здійснювати тільки приватне розміщення акцій.

Акціонерне товариство може бути створене однією особою чи може складатися з однієї особи у разі придбання одним акціонером усіх акцій товариства. Відомості про це підлягають реєстрації і опублікуванню для загального відома в порядку, встановленому Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

1. Реорганізація акціонерних товариств. Заснування корпорацій.

Засновниками акціонерного товариства визнаються держава в особі органу, уповноваженого управляти державним майном, територіальна громада в особі органу, повноваженого управляти комунальним майном, а також фізичні та/або юридичні особи, що прийняли рішення про його заснування.

Засновниками акціонерного товариства можуть бути одна, дві чи більше осіб. Засновниками може укладатися засновницький договір, у якому визначаються порядок провадження спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, кількість, тип і клас акцій, що підлягають придбанню кожним засновником, номінальна вартість і вартість придбання цих акцій, строк і форма оплати вартості акцій, строк дії договору.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні провести закрите (приватне) розміщення його акцій, установчі збори та здійснити державну реєстрацію акціонерного товариства.

Засновницький договір не є установчим документом товариства і діє до дати реєстрації Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій.

Засновницький договір укладається в письмовій формі. Якщо товариство створюється за участю фізичних осіб, їх підписи на засновницькому договорі підлягають нотаріальному засвідченню.

У разі заснування товариства однією особою засновницький договір не укладається. У разі заснування акціонерного товариства його акції підлягають розміщенню виключно серед його засновників шляхом приватного розміщення. Публічне розміщення акцій товариства може здійснюватися після отримання свідоцтва про реєстрацію першого випуску акцій. Особливості створення акціонерного товариства шляхом злиття, поділу, виділу чи перетворення підприємницького (підприємницьких) товариств, державного (державних) та комунального (комунальних) підприємств у акціонерне товариство визначаються Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку, а за участю державних та (чи) комунальних підприємств - Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Фондом державного майна України.

Створення акціонерного товариства здійснюється за такими етапами:

1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;

2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку;

3) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;

4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;

5) укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;

7) оплата засновниками повної вартості акцій;

8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;

9) реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;

10) подання Національній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

11) реєстрація Національною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;

12) отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;

13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.

У разі заснування акціонерного товариства однією особою рішення, які повинні прийматися зборами засновників, приймаються цією особою одноосібно і оформляються рішенням про намір заснувати товариство. Якщо єдиним засновником товариства є фізична особа, її підпис на рішенні про намір заснувати товариство підлягає нотаріальному засвідченню.

Протягом трьох місяців з дати повної оплати акцій засновниками мають бути проведені Установчі збори акціонерного товариства. Кількість голосів засновника на установчих зборах акціонерного товариства визначається кількістю акцій товариства, які підлягають придбанню цим засновником.

На установчих зборах акціонерного товариства вирішуються питання про:

1) заснування товариства;

2) затвердження оцінки майна, що вноситься засновниками в рахунок оплати акцій товариства;

3) затвердження статуту товариства;

4) утворення органів товариства;

5) уповноваження представника (представників) на здійснення подальшої діяльності щодо утворення товариства;

6) обрання членів наглядової ради, голови колегіального виконавчого органу товариства (особи, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу товариства), членів ревізійної комісії (ревізора);

7) затвердження результатів розміщення акцій;

8) обрання лічильної комісії;

9) вчинення інших дій, необхідних для створення товариства.

Припинення акціонерного товариства. Акціонерне товариство припиняється в результаті передання всього свого майна, прав та обов'язків іншим підприємницьким товариствам - правонаступникам (шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) або в результаті ліквідації.

Добровільне припинення акціонерного товариства здійснюється за рішенням загальних зборів. таке рішення має бути прийняте більшістю (3/4) голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Існує кілька видів реорганізації AT:

1) спрямована на укрупнення підприємства (злиття, приєднання, поглинання);

2) спрямована на розукрупнення підприємства (поділ, виділення);

3) без змін розмірів підприємства (перетворення).

1. Моделі корпоративного управління.

Відповідно до визначення Світового банку, корпоративне управління в широкому розумінні - це система обраних і призначених органів, що управляють діяльністю АТ, захищають інтереси власників і спрямовані на забезпечення максимально можливого прибутку від усіх видів діяльності АТ у межах чинного законодавства .

Американська система корпоративного управління. Характерною рисою корпоративної власності у США є відсутність домінантних інвесторів. Акції американських компаній дуже розпорошені, причому багато компаній взагалі не мають ні приватних, ні корпоративних акціонерів з більш як 1 % випущених в обіг кцій.

Тому жодна окрема група власників не може претендувати на переважне право представництва в компанії. До того ж неіндивідуальні володіння зосереджені в межах пенсійних та взаємних фондів. Ці інституційні інвестори переважно є тільки розпорядниками грошей; вони не домагаються, як правило, представництв у правлінні й уникають відповідальності за власність, яку несе великий власник акцій в якійсь окремій компанії.

Банкам США за законом заборонено володіти корпоративним капіталом чи об'єднуватися з інвестиційними банками, яким це властиво. Банківським холдинговим компаніям забороняється володіти контрольним пакетом акцій у компаніях, не пов'язаних з банківськими операціями.

Значне розпорошення власності, коли велика кількість інвесторів володіє мізерною часткою корпоративного капіталу, перешкоджає власникам контролювати управління, але надає їм можливість вибору, а саме "голосувати ногами", тобто продати свої акції, що дуже важко зробити власникам великих паїв. Власники великих паїв не можуть легко продати свої акції, принаймні так, щоб не зазнати відчутних збитків - в умовах ринку продаж великої кількості акцій, як правило, знижує їх ціну. Отже, для великих власників зацікавленість у прибутковості корпорації однаковою мірою необхідна і вигідна, власник мізерної частки корпоративного капіталу може розпродати свої акції дуже легко, тому він не такою ж мірою з цікавлений у внутрішньому контролі. Небезпека масового продажу акцій компанії впливає на поведінку менеджерів ще й тому, що при цьому підвищується вартість нагромадження нового капіталу, також через загрозу активізації ринку контролю корпорацій.

Німецька система корпоративного управління.На відміну від США в Німеччині найбільша частка акцій кожної корпорації належить іншим корпораціям: корпораційні пакети акцій становлять майже половину всієї власності випущених акцій. Індивідуальні ж інвестори (а їм належить близько 20 % корпоративного капіталу) становлять другу за величиною групу пайовиків. Паї цих інвесторів здебільшого мають вигляд сертифікатів на пред’явника, вкладених на зберігання в банки. Тому левова частка (понад 90 %) громадського капіталу в Німеччині належить інституціям, хоча не є їх власністю. До того ж пакети акцій німецьких компаній дуже концентровані.

Отже, німецькі корпоративні власники і їх опікуни більшою мірою схильні до ділових зв’язків з компаніями, якими володіють, ніж американські. Тому вони частіше усвідомлюють відповідальність власника і активно контролюють діяльність корпорацій. Такий внутрішній контроль властивий німецькій системі; на противагу американцям німецькі власники акцій рідко шукають вихід на фінансові ринки. Незважаючи на розвиненість і потужність німецької економіки лише 600 компаній беруть участь у публічних торгах (це менше від 1/5 зареєстрованих у Великій Британії і близько 1/10 зареєстрованих на біржах США). До того ж фінансування через акції не є основним джерелом фондів для німецьких компаній, які, як правило, забезпечують своє зовнішнє фінансування через банківські позики. Внаслідок цього діяльність фондової біржі не перебуває в центрі уваги власників акцій. Крім того, ринку контролю корпорацій практично не існує (ідеться про контроль через ворожі злиття і поглинання). Німецький закон не забороняє компаніям обмежувати частку виборчих прав окремого акціонера; банківські володіння окремими компаніями зазвичай не підлягають продажу; працівники чинять опір ворожим придбанням компаній, оскільки після цього відбуваються перебудови, що можуть бути небажаними для них. Проте дружні злиття і придбання дуже поширені.

1. Переваги та недоліки корпоративної форми організації підприємництва.

До переваг корпорації (акціонерного товариства) відносять:

1. Корпорація є найефективнішою формою організації підприємницької діяльності з огляду на реальну можливість залучення необхідних інвестицій. Саме через ринок цінних паперів (фондову біржу) вона може об'єднувати різні за розмірами капітали великої кількості фізичних і юридичних осіб для фінансування сучасних напрямів науково-технічного й організаційного прогресу, нарощування виробничого потенціалу.

2. Потужній корпорації значно простіше постійно збільшувати обсяги виробництва або послуг. Це дає добру можливість отримувати постійно зростаючий прибуток.

3. Кожен акціонер як співвласник корпорації несе лише обмежену відповідальність (за банкрутства фірми він втрачає тільки вартість своїх акцій). Важливо й те, що окрема особа може зменшити свій власний фінансовий ризик, якщо купуватиме акції кількох корпорацій. Кредитори можуть пред'явити претензії лише корпорації як юридичній особі, а не окремим акціонерам як фізичним особам.

4. Власники корпорацій при бажанні можуть просто позбутися своєї частки капіталу шляхом продажу відповідних цінних паперів. У вітчизняній економічній літературі такі цінні папери прийнято називати акціями. Звідси походить і назва цього типу підприємств-акціонерні товариства. Перепродаж часток капіталу (цінних паперів) не впливає на факт існування фірми.

5. Корпорація — це організаційно-правове утворення, яке може функціонувати дуже тривалий період (постійно), що створює необмежені можливості для перспективного розвитку.

Недоліки корпорації (акціонерного товариства):

1. Є певні розбіжності між функціями власності та контролю, що негативно впливає на необхідну гнучкість оперативного управління корпорацією. Розподіл функцій власності та контролю може призвести до виникнення соціальних суперечностей (конфліктів) між менеджерами й акціонерами корпорації.

2. У корпоративній формі бізнесу існують потенційні можливості для зловживань посадових осіб. Наприклад, керівництво корпорації може організувати емісію акцій для покриття збитків, спричинених безгосподарністю певних структурних ланок.

3. Складний і довгий порядок створення, хоча на практиці це не стає серйозною перешкодою.

Швеція має одинарну систему правлінь, але на відміну від американської системи тут закон визначає мінімальну кількість представництва службовців у правлінні, а кількість виконавців зазвичай обмежується головним адміністратором.

У Голландії система правління подвійна, але на відміну від Німеччини службовці не допускаються в наглядову раду, куди входять виключно зовнішні представники.

Італійські правління, хоч і відрізняються унітарністю, але їх ділова структура й система власності більшою мірою подібні до німецької, ніж до американської. Навіть дуже великі італійські компанії часто контролюються однією родиною, а те що провідні акціонери одночасно є директорами-менеджерами, часто є визначальним.

Французивважають формальну структуру правління такою несуттєвою, що дає змогу будь-якій компанії мати одинарні чи подвійні правління на власний розсуд. До складу найпоширенішого одинарного правління мають входити 2/3 зовнішніх директорів; до наглядового ярусу в подвійному правлінні — лише зовнішні директори. У будь-якому разі ця система гарантує головному виконавчому адміністраторові (президентові — генеральному директорові) майже абсолютну владу над правлінням (радами) і загальними зборами акціонерів.

1. Зарубіжний досвід розвитку фінансових відносин в корпораціях.
2. Проблеми формування та розвитку корпоративних відносин в Україні.
3. Фінансовий ринок, його сегменти та основні учасники.

Фінансовий ринок – це економічні та правові відносини між населенням, виробниками і державою щодо перерозподілу вільних грошових засобів на основі повної економічної самостійності, механізму саморегуляції ринкової економіки, внутрішньогалузевого і міжгалузевого переливу фінансових ресурсів.

З організаційної точки зору, фінансовий ринок є системою окремих самостійних ринків (сегментів), у кожному з яких виділяють конкретні види фінансових активів.

Основна роль фінансового ринку в сучасній ринковій еко­номіці – акумуляція заощаджень одних економічних суб'єктів та ефективний розподіл їх у вигляді інвес­тицій серед інших для створення нового капіталу, або трансфор­мація заощаджень в інвестиції за допомогою фінансових інструментів.

Загальна структура фінансового ринку

Суб'єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі позичальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль посередника.

Позичальники – це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших суб'єктів для розвитку своєї діяльності.

Інвестори – громадяни та юридичні особи країни, а також іноземні громадяни, фірми, держави, які прий­мають рішення про вкладання особистих, позичених або залучених коштів в об'єкти інвестування.

Фінансові інститути – це посередники, які забезпе­чують зустріч інвестора і позичальника. До них нале­жать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвести­ційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки), а також спеці­алізовані небанківські кредитні інститути (кредитні спілки, каси взаємної допомоги, ломбарди, факторингові та лізингові компанії) і контрактні фінансові інститути (інвестиційні трасти, фонди й компанії, пенсійні фонди, страхові компанії).

Головними суб'єктами фінансового ринку є домашні господарства, фірми і підприємства, фінансові інститути і держава.

Домогосподарство – це економічна одиниця, що складається з одного та більше чоловік, які ведуть спільне господарство, що забезпечує економіку факторами виробництва і використовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання товарів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх майбутніх потреб.

1. Роль корпорацій на фінансовому ринку.

Корпорація — один з найактивніших суб’єктів фінансового ринку; вона відіграє на ньому роль як великого емітента цінних паперів, так і роль інвестора, вкладаючи свої вільні кошти в цінні папери, що обертаються на ринку. У корпорації емісійна діяльність превалює над інвестиційною, тому вона є нетто-позичальником на фінансовому ринку. Це основоположний принцип теми, який слід твердо засвоїти.

Корпорація активно функціонує в усіх сферах фінансового ринку — на фондовому та грошовому ринках, на ринку банківських позичок. На фондовому ринку вона емітує довгострокові або безстрокові цінні папери з метою фінансування довгострокових проектів розвитку, на грошовому — короткострокові цінні папери для фінансування поточних потреб оборотного капіталу, на ринку банківських позик корпорація є позичальником короткострокового (інколи середньострокового) капіталу з метою покриття поточних потреб у оборотному капіталі.

1. Операції з корпоративними цінними паперами на фондовому ринку.

Розглянемо операції, які здійснюють на фондовому ринку корпо­рації з власними цінними паперами, зокрема це емісія (первинна і додаткова) і розміщення цінних паперів на первинному ринку; прид­бання і перепродаж власних цінних паперів на вторинному ринку; обмін облігацій на акції; рефінансування облігацій.

Емісія (первинна та додаткова) і розміщення цінних паперів на первинному ринку— основна операція, що забезпечує корпорації джерелами фінансування. Цю емісію називають промисловою, оскільки вона створює умови для інвестиційної та виробничої діяль­ності емітентів. Саме вона є визначальною у становленні фондового ринку.

Промислову емісію акцій здійснюють у таких випадках:

- у разі заснування нового АТ;

- збільшення статутного фонду АТ;

- перетворення публічного АТ на приватне.

Емісію боргових цінних паперів (корпоративних облігацій) здійснюють після прийняття рішення про залучення додаткового капіта­лу шляхом облігаційної позики.

Процедури емісії в усіх країнах світу регулює держава; правове регулювання може бути більш-менш жорстким залежно від конкрет­ної країни.

Зазвичай публічна (відкрита) емісія цінних паперів потребує реє­страції інформації про емісію. Для цього необхідно підготувати пев­ні документи.

Наступна операція з корпоративними цінними паперами — прид­бання АТ власних акцій. Акціонерне товариство може викупати власні акції для їх наступного перепродажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. За вітчизняним законодавством ця операція може здійснюватися тільки за рахунок сум, що переви­щують статутний фонд; викуплені акції мають бути реалізовані або анульовані протягом року. Розподіл прибутку, а також голосування і визначення кворуму на загальних зборах акціонерів здійснюють без урахування придбаних АТ власних акцій. З'ясуємо основні при­чини здійснення компаніями операцій з викупу власних акцій.

Можливі кілька ситуацій, що спонукають менеджерів до викупу. Перша ситуація— коли викуп власних акцій може бути альтернати­вою дивідендним виплатам компанії. При цьому акціонери, які зберегли свої акції, володітимуть більшою часткою активів фірми, тому їх добробут не знижуватиметься при переході компанії від виплати грошових дивідендів до викупу акцій і видачі їх акціонерам. Крім того, у них є вибір — продати додаткові акції за ринковою ціною, сплатити податок і отримати гроші, якщо вони потрібні зараз, або залишити акції в себе. При виплаті дивідендів усі акціонери мають їх отримати. За певних умов спрямування коштів АТ на викуп частини власних акцій для розподілу їх між акціонерами може бути вигідні­ший для акціонерів, ніж отримання більшої суми дивідендів.

Друга ситуація(знову таки із зарубіжного досвіду) — коли викуповуються власні акції замість того, щоб підвищувати дивіден­ди. При цьому в поточному році компанія отримує тимчасове під­вищення припливу коштів і не сподівається, що так буде в майбут­ньому. За таких умов менеджери найімовірніше продовжуватимуть виважену дивідендну політику, тобто не будуть різко підвищувати виплату дивідендів грошима, а розподілять кошти у вигляді викуплених акцій, щоб уникнути зниження дивідендів у наступний період.

Третя ситуація, що ініціює викуп власних акцій, так само поши­рена у країнах з розвиненим фінансовим ринком. Компанія, пере­живаючи період зниження цін на свої акції, шляхом викупу великих пакетів акцій намагається підвищити їх курс. У багатьох випадках запровадження програм викупу власних акцій справді сприяє вста­новленню довіри інвесторів і ціна на акції підвищується, але існує не­безпека, що вона знову знизиться після припинення АТ операцій з викупу.

Якщо АТ залучає капітал за рахунок довгострокових облігацій­них позик, може виникнути потреба в рефінансуванні.

Рефінансування облігацій— це достроковий викуп випущених об­лігацій із заміною їх на облігації нового випуску з нижчою процент­ною ставкою. Ця операція може бути вигідною при зниженні ринко­вих процентних ставок. За право дострокового викупу компанія має платити; пов'язані з можливістю викупу додаткові витрати склада­ються зі сплати за підвищені купони як компенсації покупцям об­лігацій за право викупу, а також виплати премії в разі реалізації цього права.

1. Формування та розвиток ринку корпоративних цінних паперів в Україні.

Як свідчить історія, обіг корпоративних цінних паперів став ре­зультатом довготривалого еволюційного розвитку економіки і зрос­тання потреб підприємств, що ефективно працюють, у додаткових фінансових ресурсах, які почали залучатися через фондовий ринок. В Україні ж корпоративні цінні папери з'явилися не з об'єктивних причин, а були штучно ініційовані програмою приватизації та корпоратизації державних підприємств. Отже, питома вага акцій, ви­пущених внаслідок корпоратизації державних підприємств у 1994— 1998 рр., становила майже половину загального обсягу зареєстрова­них ДКЦПФР емісій акцій, а акції, що були емітовані на загальних підставах (тобто з метою розміщення самими підприємствами серед інвесторів для залучення додаткових коштів), — близько 20 %. Іншими словами, біль­шість первинних емісій акцій не сприяла залученню реальних коштів в економіку, а лише обслуговувала процес приватизації і надходжен­ня в бюджет доходів від продажу належних державі часток у корпоратизованих підприємствах. Ринок цінних паперів створювався на тлі щорічного спаду ВВП, уповільнення процесу відтворення та зни­ження рентабельності підприємств.

У цей же період зменшилися обсяги виробництва майже всіх галу­зей промисловості, крім паливної та чорної металургії. Понад поло­вину українських підприємств стали нерентабельними.

Не дивно, що збільшення кількості емісій акцій за таких еконо­мічних умов призвело до заповнення новонародженого вітчизняно­го ринку цінних паперів низькоякісними фінансовими інструмента­ми — акціями низькорентабельних або напівзбанкрутілих емітентів У 1999-2000 рр. темпи приватизації уповільнились, відповідно зменшились емісії акцій, що її супроводжують; обсяги залучення інвестицій шляхом розміщення акцій не змінились і залишились низькими (особливо у промисловості). Ще складнішою була ситуація з розповсюдженням корпоративних облігацій. По суті, ри­нок цих цінних паперів в Україні ще майже не функціонує. У 1996-1997 р. розпочались емісії облігацій підприємств. За свідченням голови ДКЦПФР О. Мозгового, протягом 1997-1998 рр., цей ринок в Ук­раїні було фактично знищено. Основною причи­ною цього було віднесення коштів, запозичених підприємством шля­хом розміщення власних облігацій, до доходу підприємства і оподат­кування податком на прибуток всієї суми отриманої позики. Іншою причиною була висока прибутковість облігацій внутрішньої держав­ної позики (ОВДП), операції з якими на той час відволікли значні інвестиційні ресурси з ринку корпоративних паперів. Після скасу­вання в 1999 р. оподаткування коштів, залучених шляхом випуску облігацій, обсяги випуску облігацій різко зросли. Розвиток ринку корпоративних облігацій — тривалий процес, інтен­сивність якого залежить від багатьох чинників. Основними чинниками, що впливають на випуск облігацій є такі: досягнення певного рівня розвитку інших секторів фінансово­го ринку, зокрема ринку акцій або ринку державних цінних па­перів; сформована інфраструктура може бути використана для розміщення та обігу корпоративних облігацій; підвищення ролі позик у фінансуванні корпорацій; підвищення рентабельності АТ, збільшення кількості великих кредитоспроможних компаній, що користуються довірою інве­сторів і спроможні бути емітентами облігацій.

Розвиток фондового ринку в Україні, який відраховується від початку фінансової кризи і до сьогодні, ставить більше запитань, аніж дає відповідей щодо перспектив розвитку фондового ринку в країні. На сьогодні український ринок має досить добре розвинену систему обігу цінних паперів (діють фондові біржі ВАТ "Українська біржа", ЗАТ "Українська фондова біржа", ЗАТ "ФОНДОВА БІРЖА "ІННЕКС" (з 2006 року), ЗАТ "Українська Міжнародна Фондова Біржа".

Фондовий ринок України знаходиться на порозі серйозних перетворень, про свідчить Програма розвитку фондового ринку України на 2011-2015 рр. Метою даної програми є підвищення захисту прав інвесторів та формування конкурентоспроможного національного фондового ринку на основі поступового зменшення спекулятивної складової ринку з одночасним зростанням інвестиційно-спрямованого сегменту в умовах фінансової глобалізації.

Етапи розвитку фондового ринку в Україні

1. Державне регулювання випуску та обігу корпоративних цінних паперів в зарубіжних країнах і в Україні.
2. Фінансовий менеджмент корпорації: його функції та методи.

З позицій бізнесу (підприємництва) поняття менеджменту розглядається, щонайменше, з трьох позицій:

- як система економічного управління (фінансовий менеджмент – процес управління формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів суб’єкта господарювання та оптимізації обороту його грошових коштів з метою найбільш повної реалізації цілей підприємства.

- як орган (апарат) управління (фінансовий менеджмент як економічний орган управління господарського суб’єкта являє собою частину апарату керування, частину управління цим суб’єктом господарювання. Дану думку висловлюють М.О. Данилюк, В.І. Савич. На підприємствах таким апаратом керування може бути фінансовий відділ, фінансово–економічний департамент, фінансова дирекція на чолі з фінансовим директором, фінансовим менеджером тощо);

- як форма підприємницької діяльності (фінансовий менеджмент– це діяльність по раціональному та ефективному використанню капіталу, керування рухом фінансових ресурсів.

Наявність капіталу, який сформувався шляхом випуску акцій і облігацій, дозволяє корпорації чинити на нього певні управлінські впливи. Водночас функціонування фінансів незалежно від того, яким саме шляхом отримано капітал, становить основу фінансового менеджменту. Нарешті, випуск нових акцій і облігацій, до якого вдається функціонуюча корпорація з метою свого розвитку, залу­чення додаткового капіталу тощо, також є предметом уваги фінан­сового менеджменту. Звідси, фінансовий менеджмент охоплює три складові частини діяльності корпорацій:

1) утворення первісного капіталу корпорації шляхом випуску ак­цій і облігацій;

2) безпосередня фінансова діяльність корпорації;

3) випуск акцій і облігацій для додаткового залучення капіталу і розширення діяльності корпорації.

Таким чином, фінансовий менеджмент корпораціїохоплює сферу еконо­мічних відносин, які можна охарактеризувати логічним ланцюжком: утворення капіталу корпорації (випуск акцій і облігацій) - функціонування капіталу корпорації - поповнення капіталу корпорації (додатковий випуск акцій і облігацій). За нормаль­них умов приріст капіталу відбувається не тільки шляхом дода­ткового випуску акцій і облігацій, але й, в основному, шляхом успішного управлінського впливу на функціонуючий капітал.

На підставі аналізу, проведеного при дослідженні діяльності корпорацій, стало можливим виділити такі функції фінансового менеджменту:

1. Планування - передбачає створення короткострокової та довгострокової картини руху грошових коштів у корпорації і за її межами. Фінансове планування покликане оптимізувати прибуток і максимально підвищити ефективність використання грошей.

2. Бюджетування - передбачає визначення річногобюджету корпорації. Такий бюджет включає в себе операційний бюджет, бюджет наявних грошових коштів і бюджет капіталу. Операційний бюджет відображає розміщення грошових коштів у різних затратах, витратах і доходних статтях. Бюджет наявних грошових коштів відображає баланс готівки на кінець даного періоду - місяця, кварталу тощо. Бюджет капіталу являє собою план використання активів, які повертаються через відносно тривалий час (понад один рік).

3. Акумуляція грошових коштівпокликана віднайти можливості для концентрації необхідного обсягу грошових коштів для виконання цілей і завдань корпорації. Зокрема, коли необхідні обсяги фінансових ресурсів перебувають у розпорядженні корпорації, але вони розсереджені по численних каналах і не можуть бути опера­тивно залучені. Така ситуація свідчить перш за все про недоліки фінансового планування і організації фінансової діяльності корпорації.

4. Управління грошовими коштамипередбачає, що фінансові ресурси, акумульовані для виконання цілей і задач корпорації, мають бути легко керовані. Ефективність фінансового менеджменту може стати проблематичною, якщо фінансові менеджери не в змозі справляти дійові управлінські впливи на акумульовані грошові кошти, які мають бути максимально піддатливі впливу менеджменту.

5. Залучення грошових коштівпокликане забезпечити необхідний обсяг фінансових ресурсів за умов їх нестачі для виконання намічених цілей і завдань. Фінансові менеджери в цій функції вишукують можливості для тимчасового запозичення власних або інших грошових коштів. Таке залучення може бути здійснено шляхом одержання грошових коштів у кредит, випуску цінних паперів тощо. Джерелом можуть бути тимчасово вільні фінансові ресурси інших корпорацій.

6. Аудит являє собою сферу, що охоплює, крім безпосереднього контролю фінансово-господарських документів, і реалізацію контролю як такого. Неадекватні витрати, що можуть виникнути в ре­зультаті діяльності корпорації, характеризують практично гаранто­ваний шлях до фінансового краху. Тому головним завданням внутрішнього аудиту є нагляд за витратами корпорації і встановлення меж їх адекватності. Внутрішній і зовнішній аудит - найважливіша функція фінансо­вого менеджменту, що дозволяє оперативно володіти інформацією про рух фінансових ресурсів, про їх утворення і використання, про обґрунтованість і законність здійснюваних операцій і, в кінцевому рахунку, про здоров'я фінансів корпорації. Це дозволяє ефективно здійснювати управлінський вплив на фінанси і керувати корпорацією допомогою фінансів.

7. Функція управління податкамипотребує найпильнішої уваги
фінансового менеджменту. Стратегія корпоративного розвитку, яка базується на збільшенні прибутку, наштовхується на перепону у вигляді податків. Оподаткування високих доходів засновується на збільшенні абсолютних сум, що вилучаються з цих доходів. Метою функції управління податками є їх мінімізація з використанням ви­ключно законних методів.Спеціальні способи мінімізації розмірів податків дають можли­вість досягти функціонування корпорації з мінімальними «втрата­ми» прибутку, які відчужуються до державного або місцевого бю­джету.

У функції консультуванняменеджери вищої ланки не є єдиними консультантами. Консалтингові послуги можуть надавати незалежні експерти, які спеціалізуються в галузі фінансів корпорацій, незалежні консалтингові фірми тощо. Але головними джерелами інформації про фінансовий стан корпорації є фінансові менеджери.

1. Аналіз руху фінансових ресурсів.

Фінансовий аналіз як метод фінансового менеджменту передба­чає вивчення такого важливого питання, як рух фінансових ресур­сів корпорації. Проблеми формування і використання фінансових ресурсів корпорації можуть виступати як індикатор її сталості. Рух фінансових ресурсів корпорації може характеризувати як позитив­ні, так і негативні тенденції її розвитку. Показниками, що можуть бути використані в аналітичній роботі, є коефіцієнти і співвідно­шення (кореляції).

Аналіз фінансових коефіцієнтів і співвідношень використовуєть­ся для оцінки загального фінансового становища корпорації. Такий аналіз допомагає аналітикам та інвесторам визначити, чи не загрожує корпорації банкрутство, і порівняти дану корпорацію з іншими корпораціями тієї самої галузі або з її конкурентами. Інвестори ко­ристуються фінансовими коефіцієнтами і співвідношеннями для оцінки діяльності корпорації та динаміки її розвитку.

Фінансові коефіцієнти і співвідношення використовуються бан­ками для визначення ступеня надійності корпорації при видачі їм грошових позичок та для встановлення обсягів цих позичок.

Всередині корпорації фінансові коефіцієнти і співвідношення використовуються відповідними службами для контролю за прове­денням операцій і визначення їх ефективності. При цьому здійсню­ється порівняння поточних коефіцієнтів корпорації з аналогічними за більш ранні проміжки часу, а також з коефіцієнтами інших конкуруючих корпорацій.

Аналіз руху грошових коштів проводиться прямим і непрямим методом.

Аналіз грошових коштів прямим методомдозволяє оцінити лік­відність підприємства, оскільки детально розкриває рух грошових коштів на рахунках, що дає можливість робити оперативні виснов­ки відносно достатності коштів для сплати по рахунках поточних зобов'язань, а також про можливість здійснення інвестиційної дія­льності. Недолік даного аналізу в тому, що він не розкриває взаємо­зв'язок одержаного фінансового результату і зміни величини гро­шових коштів на рахунках корпорації.

Непрямий метод- це такий метод, за допомогою якого чистий прибуток або збиток коригується з урахуванням операцій не гро­шового характеру, відстрочень, нарахувань минулих років, майбут­ніх надходжень чи платежів, статей доходів і витрат, пов'язаних з інвестиційною та фінансовою діяльністю.

До основних формалізованих методів аналізу руху грошових ко­штів включають розрахунки відповідних коефіцієнтів, серед яких виділяють:

- коефіцієнт достатності чистого грошового потоку:

(3.1)

де – коефіцієнт достатності чистого грошового потоку корпорації в періоді, що розглядається;

- чистий грошовий потік;

- сума виплат основного боргу по довго- і короткострокових кредитах і позиках підприємства;

- сума приросту запасів товарно-матеріальних цінностей у складі оборотних активів корпорації;

- сума дивідендів (відсотків), виплачених власникам корпо­рації (акціонерам) на вкладений капітал (акції, паї тощо).

- коефіцієнт ліквідності грошового потоку:

, (3.2)

де - коефіцієнт ліквідності грошового потоку корпорації в період, що розглядається;

- сума валового позитивного грошового потоку (надхо­дження грошових коштів);

- сума залишку грошових активів корпорації на кінець пері­оду, що розглядається;

- сума залишку грошових активів корпорації на початок пе­ріоду, що розглядається;

- сума валового негативного грошового потоку (витрачання грошових коштів).

- коефіцієнт ефективності грошового потоку:

, (3.3)

де КЕгп – коефіцієнт ефективності грошового потоку.

- коефіцієнт реінвестування чистого грошового потоку в пері­оді, що розглядається:

, (3.4)

де КР_ЧГП - коефіцієнт реінвестування чистого грошового потоку в періоді, що розглядається;

Д_в - сума дивідендів (відсотків), виплачених власникам корпора­ції на вкладений капітал;

∆РІ - сума приросту реальних інвестицій корпорації в період, що розглядається;

∆ФІд,- сума приросту довгострокових фінансових інвестицій ко­рпорації в періоді, що розглядається.

1. Витрати корпорації, їх склад. Виручка (дохід) організації.

У процесі господарської діяльності підприємства виникає комплекс грошових та інших витрат, які можуть бути вира­жені у грошовій формі.

Витрати можуть бути явними (вираженими у кількісних показниках) і неявними (такі, як витрати праці власника під­приємства, які кількісно не визначені). Явні витрати підпри­ємства є бухгалтерськими, неявні - економічними.

З огляду на економічний склад і призначення ви­трати поділяються на кілька груп:

1) витрати на відтворення основного і оборотного капіталу. Вони пов'язані із створенням, реконструкцією, розширенням основного і оборотного капіталів, здійснюються за рахунок вла­сних коштів підприємства і прибутку;

2) витрати на виробництво і реалізацію продукції (робіт, послуг). Вони пов'язані з використанням основного, оборотного капіталу і трудових ресурсів на відповідні цілі. Відшкодо­вуються з виручки від реалізації продукції, робіт, послуг;

3) витрати на соціально-культурні програми. Вони включа­ють у себе витрати на підвищення кваліфікації робітників, під­готовку кадрів, побутові послуги робітникам. Відшкодовуються за рахунок власних коштів підприємства і прибутку.

Усі витратипідприємства поділяються за елемента­ми витрат, що входять до собівартості, на:

- матеріальні витрати;

- витрати на оплату праці;

- відрахування на соціальні заходи;

- амортизаційні відрахування;

- інші витрати.

Вибір форми обліку витрат здійснюється підприємством самостійно.

За джерелами покриття витрати поділяються на витрати за рахунок:

- власних і залучених джерел;

- бюджетних коштів;

- кредитних (позичених) ресурсів.

Витрати, що за економічним змістом та призначенням відносяться на виробництво і реалізацію продукції (робіт, по­слуг), є собівартістю. Відповідно у планових розрахунках ви­користовуються показники таких видів собівартості продукції:

- цехової, яка складається з витрат за центрами відповідальності;

- виробничої, яка включає сукупність усіх витрат, пов'язаних з виготовленням продукції (робіт, послуг);

- торговельної, яка поєднує всі витрати на збут продукції (робіт, послуг);

- повної, що включає витрати на виробництво і реалізацію
продукції (робіт, послуг).

Крім того, усі витрати поділяються на:

- умовно-постійні (що не залежать від обсягів виробництва і реалізації продукції, робіт, послуг) і умовно-змінні (що зале­жать від даних обсягів);

- поточні і капітальні;

- основні і допоміжні (накладні);

- нормовані і ненормовані.

Витрати у бухгалтерському обліку визнаються у тому звіт­ному періоді, в якому вони мали місце.

За звичайними видами діяльності визнають витрати, пов'язані з виготовленням та продажем продукції, придбанням та продажем товарів. До них також належать витрати, здійс­нення яких пов'язано з виконанням робіт, наданням послуг. Витрати за звичайними видами діяльності формуються з:

- витрат, пов'язаних з придбанням сировини, матеріалів, товарів та інших матеріально-виробничих запасів;

- витрат, що виникають безпосередньо у процесі перероб­ки (доробки) матеріально-виробничих запасів для виробницт­ва продукції, виконання робіт, надання послуг та їх продажу;

- витрат, що виникають у процесі продажу (перепродажу) товарів (витрати на утримання та експлуатацію основних за­собів та інших необоротних активів, а також на утримання їх у належному стані);

- комерційних витрат;

- управлінських витрат.

При формуванні витрат із звичайних видів діяльності по­винно бути проведено їх групування з таких елементів ви­трат:

- матеріальні витрати;

- витрати на оплату праці;

- відрахування на соціальні потреби;

- амортизація;

- інші витрати.

Виручкою (доходом) організації (підприємства)визна­ється збільшення економічних вигод у результаті надходжен­ня активів і погашення зобов'язань, що призводять до збіль­шення капіталу цієї організації (підприємства), за винятком вкладів учасників (власників майна).

Виручка складається з таких груп доходів:

- дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

- інші операційні доходи;

- фінансові доходи;

- інші доходи;

- надзвичайні доходи.

Фактори, що впливають на розмір виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) можна поділити на 3 групи:

- фактори в сфері виробництва (обсяг виробництва, кількість продукції, асортимент продукції, ритмічність випуску тощо);

- фактори в сфері обігу (ритмічність відвантаження, своєчасне оформлення транспортних і розрахункових документів, строки документообігу, форми розрахунків, рівень цін тощо);

- фактори, які не залежать від діяльності підприємства (порушення строків договорів постачальниками товарно-матеріальних цінностей, недоліки в роботі транспорту, несвоєчасна оплата продукції покупцями).

1. Цінова політика корпорації та її вплив на виручку від реалізації продукції.

Цінова політика є одним з ключових методів управління виручкою від реалізації, який забезпечує найбільш важливі пріоритети виробничого й науково-технічного розвитку під­приємства (корпорації).

Цінова політика- це дієвий інструмент укріплення по­зицій підприємства на товарному ринку. Встановлюваний у процесі розробки цінової політики рівень цін на продукцію (роботи, послуги) має безпосередній вплив на величину виру­чки від реалізації і прибутку.

Процес безпосередньої розробки цінової політики включає такі етапи:

1) вибір ключових цілей формування цінової політики;

2) оцінка рівня цін на продукцію;

3) оцінка потенціалу й особливостей товарного ринку;

4) диференціація цінової політики в розрізі видів продукції і витрат виробництва;

5) вибір моделі побудови цін на окремі види продукції;

6) розробка конкретного рівня цін на товари (послуги);

7) формування методики своєчасного коригування цін.

При визначенні цін на продукцію підприємству доці­льно враховувати такі фактори:

- рівень споживчого попиту на цю продукцію;

- еластичність попиту, що склався на ринку на дану про­дукцію;

- можливу реакцію ринку на зміну виробництва конкрет­них товарів;

- заходи державного регулювання цін (наприклад, на продукцію монополістів).

Для встановлення цін на продукцію використову­ють такі методи:

1. Витратний метод («витрати + прибуток»).

Ціна (Ці) обчислюється за формулами:

Ц₁ = С + П, (3.5)

де Ц₁ — ціна продукції (ціна виробника продукції); С — собівартість продукції; П — прибуток.

Ц₂ = С + П + ПДВ, (3.6)

де Ц₂ — ціна продукції з податком на додану вартість; ПДВ — податок на додану вартість.

Ц₃ = С + П + АЗ + ПДВ, (3.7)

де — Ц₃ ціна продукції з акцизним збором і податком на додану вартість; АЗ — акцизний збір.

Відтак повну роздрібну ціну продукції можна розрахувати за формулою:

Ц₄ = С + П + АЗ +ПДВ + ТН, (3.8)

де Ц₄ — роздрібна ціна продукції; ТН — торгова націнка.

Прибуток визначається у відсотках до собівартості виходячи з міркувань забезпечення як прибутковості продукції, так і її кон­курентоспроможності. У ринковій економіці сфера застосування цього методу є обмеженою.

2. Отримання цільової норми прибутку орієнтований на витрати і цільову норму прибутку. Підприємства намагаються встановити ціну, включаючи в неї прибуток, що планується у відсотках на інвестований капітал. При цьому використовується концепція беззбитковості і за вста­новлення ціни відповідно до цієї методики враховується залеж­ність загальних витрат і виручки від обсягу продажу:

, (3.9)

де – величина змінних витрат на одиницю продукції, грн.;

– постійні витрати на дану продукцію за певний період, грн.;

– загальна сума прибутку, яка має бути одержана за той самий період від продажу продукції, грн.;

Н – обсяг продажу продукції в натуральних одиницях.

3. Оцінка споживної вартості ґрунтується на оцінці ви­годи, яку матиме споживач від використання товару. Цьому ме­тоду ціноутворення властивий певний ризик внаслідок можливо­сті невиправданого завищення або заниження ціни.

4. Пропорційне ціноутворення характеризується тим, що, користуючись ним, підприємства виходять не стільки з влас­них витрат, оцінки споживної вартості чи попиту, скільки із цін конкурентів.

5. Метод «очікуваного прибутку» застосовують найчастіше тоді, коли підприємство планує підписати контракт і, пропонуючи нижчі ціни, ніж інші підприємства, має шанси виграти боротьбу за контракт.

6. Метод швидкого повернення витрат використовується під­приємствами з метою активного продажу великих обсягів продук­ції і швидкого повернення витрачених коштів. Такої поведінки дотримуються здебільшого виробники, котрі не впевнені в три­валому успіхові їхньої продукції на ринку.

Типові цінові стратегії поділяють на три типи:

1) встановлення ціни трохи вищої, ніж у конкурентів (пре­міальне ціноутворення);

2) встановлення цін приблизно на рівні конкурентів (нейт­ральне ціноутворення);

3) встановлення цін трохи вищих за ціни конкурентів (стратегія цінового прориву).

1. Аналіз фінансової звітності корпорації. Консолідована фінансова звітність.

Фінансова звітність- це сукупність форм звітності, які скла­дені на підставі даних фінансового обліку з метою надання зовніш­нім і внутрішнім користувачам узагальненої інформації про фінан­совий стан у вигляді, який зручний і зрозумілий для прийняття ци­ми користувачами певних ділових рішень.

Головна мета аналізу фінансових звітів — своєчасне виявлення й усунення недоліків у фінансовій звітності та знаходження ре­зервів поліпшення фінансового стану і платоспроможності під­приємства.

При досягненні головної мети необхідно вирішити такі завдання:

1) на підставі вивчення виробничої, інвестиційної і фінансової діяльності дати оцінку виконання плану з надходження фінансових ресурсів та їх використання з позиції поліпшення фінансового ста­ну підприємства;

2) прогнозування можливих фінансових результатів, тобто прибу­тку та рентабельності, виходячи з реальних умов господарської дія­льності й наявності власних і позикових ресурсів, розроблення моде­лей фінансового стану за різних варіантів використання ресурсів;

розроблення конкретних заходів, які спрямовані на ефектив­ніше використання фінансових ресурсів і зміцнення фінансового стану корпорації.

Аналіз фінансової звітності допомагає:

- обґрунтувати фінансові плани;

- виявити слабкі місця у фінансових операціях підприємства;

- вжити відповідних заходів, які допоможуть виправити стано­вище;

- прийняти рішення про ефективніше використання коштів і ре­сурсів корпорації;

- адекватно скоригувати напрями майбутньої діяльності корпо­рації;

- вивчити ліквідність, платоспроможність, фінансову стійкість і кредитоспроможність корпорації;

- забезпечити інформаційні потреби користувачів (власників, інвесторів, кредиторів).

Головне в