У нинішньому глобалізованому світі якість управління фінансовими процесами та їх державне стимулювання стали визначальним фактором конкурентоспроможності національних економік, проте в Україні, через непослідовність у проведенні фінансової політики та відсутності стратегії фінансового розвитку країни, у більшості суб’єктів господарювання, закріплюються тенденції до зниження конкурентоспроможності, спостерігається динаміка гальмування розвитку високотехнологічних галузей промисловості, що призводить до регресивного розвитку економіки.
Процеси демократизації суспільних відносин в Україні потребують підвищення ефективності діяльності органів місцевого самоврядування щодо задоволення потреб територіальних громад, матеріальною базою яких є місцеве господарство. Суспільному, зокрема економічному розвитку адміністративної одиниці в ринкових умовах притаманні різні організаційно-правові форми господарювання, що включають різні форм власності: державну (об’єкти належать державі в особі уповноважених структур); комунальну (об’єкти є власністю територіальної громади); колективну (спільна власність декількох фізичних та юридичних осіб); приватну (власність окремих фізичних осіб). Суспільні відносини, які формуються під впливом функціонування різних видів власності та господарської діяльності в межах територіального товариства, зумовлюють складність системи місцевого господарства.
Побудова ефективних механізмів управління та фінансового забезпечення місцевого господарства безпосередньо пов’язана з повноваженнями органів місцевого самоврядування, та відповідною нормативно-правовою базою. Питання управління місцевим господарством актуалізується наявністю об’єктів прямого впливу (комунальної власності), та об’єктів непрямого впливу (державної, колективної, приватної форм власності), що зумовлює певні ускладнення.Абсолютна величина місцевих бюджетів, їхній стан і збалансованість безпосередньо залежать від результатів функціонування господарського комплексу кожної адміністративно-територіальної одиниці, адже основним джерелом доходів є податки, які сплачують суб'єкти господарської діяльності, що діють на території місцевого самоврядування. Крім податкових надходжень, до місцевих бюджетів перераховують неподаткові доходи від власності та підприємницької діяльності, від некомерційного та побічного продажу. Значна частина цих надходжень формується за рахунок використання, здавання в оренду або продажу майна, на яке поширюється право комунальної власності.
У Законі Української РСР "Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування" від 7 грудня 1990 р. до складу фінансово-економічної бази місцевого самоврядування, поряд з природними та фінансовими ресурсами, було включено місцеве господарство, комунальну та іншу власність, яка є джерелом одержання доходів місцевого самоврядування і задоволення соціально-економічних потреб населення відповідної території.
Цим законом було введено поняття місцевого господарства, підкреслювалось, що місцеве господарство забезпечує безпосереднє задоволення потреб населення і функціонування системи місцевого самоврядування. Склад місцевого господарства був окреслений таким чином:
підприємства (об'єднання), організації, установи, об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури, які є комунальною власністю відповідної адміністративно-територіальної одиниці;
підприємства (об'єднання), організації, установи, що не належать до комунальної власності, діяльність яких пов'язана переважно з обслуговуванням населення і за згодою власника можуть бути включені до місцевого господарства;
об'єкти, створені в результаті трудової участі громадян або придбані на їх добровільні внески, включені до місцевого господарства за згодою населення і органів місцевого самоврядування.
У законі від 7 грудня 1990 р. відзначалось, що основу місцевого господарства становить комунальна власність. Розпорядження і управління комунальною власністю від імені населення адміністративно-територіальних одиниць покладалось на місцеві ради та уповноважені ними інші органи місцевого самоврядування. До комунальної власності було зараховано майно, яке передавалось безоплатно Союзом РСР і Українською РСР, іншими суб'єктами та майно, що створювалось і купувалось місцевими радами за рахунок належних їм коштів.
Легітимізація права комунальної власності була здійснена в Законі Української РСР "Про власність" від 7 лютого 1991 р. Проте комунальна власність була визнана однією з форм державної власності. Суб'єктами права комунальної власності визначались адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад.
Закон "Про власність" визначив перелік об'єктів права комунальної власності так:
майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів;
кошти місцевих бюджетів;
державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства;
майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування;
майно підприємств;
місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації;
— інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку території.
Практична реалізація Закону "Про власність" розпочалася після прийняття 5 листопада 1991 р. Кабінетом Міністрів України постанови "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю", в якій був затверджений перелік майна, що передавалось до комунальної власності областей, міст Києва та Севастополя. В межах областей подальший поділ майна між суб'єктами права комунальної власності покладався на відповідні органи місцевого самоврядування.
Основною складовою місцевого господарство є об’єкти комунальної власності, тобто комунальне господарство, яке організовується безпосередньо органами місцевого самоврядування на основі права комунальної власності, і являє собою публічну діяльність по створенню умов для задоволення потреб територіальної громади.
Отже, місцеве господарство − це сукупність підприємств, установ, організацій, які здійснюють на тер. села, селища, міста господарську діяльність, спрямовану на задоволення колективних (громадських) інтересів і потреб місцевих жителів.
Місцеве господарство з погляду здійснення господарської діяльності значною мірою має риси приватного господарства, оскільки територіальна громада в особі органів місцевого самоврядування виступає у ринкових відносинах як самостійний та рівноправний суб'єкт господарюванняі, тобто може самостійно володіти, користуватися, розпоряджатися матеріальними і фін. ресурсами, землею, природ, ресурсами, що перебувають у комунальній власності.
Децентралізоване місцеве господарство із своїми особливими суб'єктами (тер. громади, органи місцевого самоврядування, комунальні підприємства, організації, установи), своїми засобами та своєю специфічною метою є виділеним з нар. (загальнодержавного) господарства. Від державного господарства місцеве господарство відрізняється тим, що має порівняно вузькі (корпоративні) цілі місцевого благоустрою жителів сіл, селищ, міст, тоді як загальнодержавне господарство відає колективними потребами всіх громадян незалежно від місця їх проживання.
В умовах сьогодення слід відмітити схильність інститутів інфраструктури до місцевого рівня як такого, що безпосередньо взаємодіє з конкретними суб’єктами, Чільне місце в таких відносинах посідає інфраструктура місцевого господарства. Виявлення особливостей розвитку інфраструктури є важливим етапом забезпечення економічного розвитку, як реґіону, і держави в цілому.
Дослідження поняття „інфраструктура місцевого господарства” має важливе значення і визначається функцією, яку вона виконує в розвитку місцевої економіки, будучи органічною складовою певної територіальної системи і водночас усієї держави.
Труднощі становлення нової економічної системи в Україні зумовлюють потребу в подальшому поглибленні знань про вплив стану інфраструктури місцевого господарства на його загальноекономічний розвиток. Актуальність даної проблеми підтверджується ще й тим, що питання взаємозалежності розвитку складових інфраструктури та економіки територій у цілому розглянуті у працях відомих закордонних учених та є предметом досліджень у наукових проектах міжнародних міждержавних економічних організацій, зокрема ЄБРР, МВФ тощо
