Міжурядові фінансові відносини − реальні фінансові відносини, що складаються між різними рівнями публічної влади по вертикалі. В процесі надання державних і громадських послуг, виконання визначених завдань уряди різних рівнів влади взаємодіють і співпрацюють між собою. Взаємодія і співро 
бітництво є партнерством різних рівнів влади. Отже, міжурядові фінансові відносини виникають у процесі спільної діяльності різних рівнів влади з виконання покладених на них Конституцією та законами функцій.
Підставою для існування міжбюджетних відносин є визначені законодавством держави:
− розподіл повноважень між державною виконавчою владою та органами місцевого самоврядування;
− гарантія з боку держави щодо фінансування наданих повноважень органам місцевого самоврядування;
− розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи.
Для реалізації фінансової політики у сфері міжбюджетних відносин, успішного її втілення в життя використовується механізм, який являє собою сукупність способів організації міжбюджетних відносин, що використовуються для забезпечення сприятливих умов економічного і соціального розвитку. Цей механізм включає моделі та форми, методи та інструменти, а також інституціонально-правові структури організації міжбюджетних відносин
В унітарних державах внутрішні міжурядові фінансові відносини виникають між двома рівнями урядів. Це уряд, який очолює центральну виконавчу владу, і уряди, що представляють місцеве самоврядування. У федеративних державах є ще один рівень таких відносин. Це уряди суб'єктів федерації.
Основні концепції організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин:
1) Бюджетний (фінансовий, фіскальний) федералізм − це форма організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин, яка має кілька ознак:
чітке розмежування видатків різних рівнів влади і наділення цих владних рівнів фіскальними повноваженнями самостійно формувати власну доходну базу;
побудова внутрішніх міжурядових фінансових відносин на основі договірно-правових форм їхньої організації;
організація відносин за активної ролі у визначенні їхньої моделі не тільки центральної влади, а й регіональної та місцевої через механізм їхніх консультацій і переговорів.
Основні групи моделей бюджетного федералізму:
децентралізовані: характеризуються значною фіскальною автономією регіональних і місцевих влад, слабкістю зв'язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Центральна влада фактично не займається проблемами фінансового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбаланси в розвитку окремих територій. Таким чином, місцева влада при такій моделі має покладатися передусім на власні сили. Подібна модель бюджетного федералізму характерна для США;
кооперативні: характеризуються тісною співпрацею різних рівнів влади, активною політикою центральної влади з подолання фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління та фінансового вирівнювання. Центральна влада активно турбується про забезпечення єдиних стандартів громадських послуг у межах усієї території країни. Кооперативні моделі бюджетного федералізму характерні для більшості федеративних європейських держав, зокрема для ФРН, Австрії.
Бюджетний унітаризм − це така форма внутрішніх міжурядових фінансових відносин, основні принципи організації яких визначаються центральною владою. Місцевій та регіональній владі при цьому, як правило, відводиться досить пасивна роль. У рамках бюджетного унітаризму центральна влада здійснює активну політику забезпечення єдиних стандартів громадських послуг по всій території країни, вирівнює фіскальні дисбаланси.
Концепція субсидарності. Основні принципи побудови внутрішніх міжурядових фінансових відносин, які випливають з цієї концепції:
влада більш високого рівня, зокрема державна, може втручатися у фінансові справи влади нижчого рівня лише тою мірою, в якій друга продемонструвала і довела свою нездатність вирішувати проблеми;
субсидарність (субидіум) означає допомогу. Цей Принцип вказує на обов'язок вищої (державної) влади надавати фінансову допомогу органам влади місцевого рівня. Причому така допомога має сприяти фінансовій автономії місцевої влади та розширенню її повноважень, а не повному підпорядкуванню місцевої влади центральній владі;
розподіл повноважень між різними рівнями влади в усіх сферах, включаючи фінансову;
принцип співробітництва (партнерства) різних рівнів влади. У Конституції ФРН знайшла відображення ідея спільного інтересу, який реалізується через угоди федерації та земель. Конституційна реформа 1974 р. в Австрії передбачила можливість укладання угод між 
федерацією та землями, з одного боку, а також між самими землями, з другого. Проекти, що доручаються регіональній владі Франції, мають розвиватися в співробітництві з округами та муніципалітетами. Законодавство Франції передбачає таку форму реалізації державної інвестиційної політики, як планові контракти. Планові контракти − це угоди між різними рівнями влади щодо спільних інвестицій. Принцип співробітництва різних рівнів влади не виключає конфліктних ситуацій між ними. У більшості західноєвропейських країн створено правові механізми розв'язання таких конфліктів. Місцеві органи влади Австрії, ФРН можуть оскаржувати рішення, у тому числі й фінансові, центральних і земельних властей у конституційних судах. Таке ж право мають місцеві власті Італії; • принцип делегованого управління: центральна влада може делегувати частину своїх повноважень місцевій владі. Та, в свою чергу, може делегувати окремі свої повноваження органам влади вищого рівня на основі угоди.
Модель міжбюджетних відносин − це інституціональний підхід до визначення організаційних основ взаємовідносин між державними і місцевими органами влади, який пов'язаний із політикою уряду або регіональної адміністрації у вирішенні питання розподілу доходів і видатків за рівнями бюджетної системи. її розробка залежить від фінансової політики центрального керівництва, яка ґрунтується на основних постулатах стратегії утворення держави. Слід розрізняти дві основні моделі міжбюджетних відносин; централізовану і децентралізовану.
Централізована модель міжбюджетних відносин ґрунтується на ряді принципів, серед яких найхарактернішими є такі;
− обмеження прав місцевих органів формувати власні бюджети;
− відсутність або формальна наявність розподілу функціональних обов'язків між ланками державного управління;
− підпорядкування регіональних інтересів національним потребам;
− авторитарне з боку держави розподілення податкових повноважень і надання фінансової допомоги місцевим органам влади;
− залежність від форми державного ладу.
Позитивними рисами централізованої моделі міжбюджетних відносин є єдність організації управління, підвищення організуючої здатності бюджетної системи командної економіки, спрямування фінансових ресурсів на прискорення досягнення встановлених цілей. Така модель поліпшує контроль і координацію спеціалізованих видаткових повноважень місцевих органів влади, зменшує кількість і масштаби помилкових рішень, прийнятих на нижчестоящому рівні відносно розподілу коштів у рамках встановленої для них компетенції. Централізоване керування міжбюджетними відносинами дає змогу попередити ситуації, за яких одні органи місцевого самоврядування збільшують обсяги своїх бюджетів і забезпечують зростання рівня життя населення, яке проживає на підпорядкованій їм території, в той час як інші регіони, не маючи достатньої ресурсної бази, ледь-ледь зводять кінці з кінцями для фінансування мінімальних потреб членів своєї територіальної громади.
Воднораз централізованій моделі властиві й негативні риси, які спричинюють нехтування інтересами окремих громадян і соціальних груп. Внаслідок зосередження управління в одних руках відбувається перевантаження центральних органів влади, що призводить до послаблення ефективності їх діяльності. Крім того, не враховуються місцеві інтереси, що "часто спричинює авторитарну бюрократію", виникає послаблення фінансового забезпечення розвитку соціально-культурної сфери, втрачається зацікавленість місцевих органів влади у розвитку власної фінансової бази, з'являється в них упевненість у тому, що за будь-якої ситуації бюджет регіону буде збалансований.
Діалектичне пов'язаною з централізованою системою міжбюджетних відносин є модель їх децентралізованого регулювання.
Децентралізована модель ґрунтується на таких принципах:
невтручання держави в бюджетний процес муніципалітетів і регіонів;
чіткого законодавчого розмежування видаткових повноважень між різними рівнями управління;
дотримання інтересів членів територіальних громад та їхніх об'єднань, беручи до уваги цілі уряду;
цілеспрямованого розвитку фінансової автономії місцевого самоврядування;
здійснення розподілу дохідних джерел на підставі бюджетних угод;
незалежності від форми державного устрою.
Політичною передумовою встановлення децентралізованої моделі міжбюджетного співробітництва є забезпечення демократичних прав для громадян країни та їх територіальних об'єднань. Місцеві органи влади краще і ефективніше розв'язують проблеми територіального рівня, оскільки вони ближче до джерел їх виникнення. До переваг цієї моделі слід також віднести те, що відпрацьовані рішення безпосередньо враховують найважливіші політичні пріоритети суспільного вибору.
Одним з основних недоліків децентралізованої моделі міжбюджетних відносин є ускладнення координації дій уряду для досягнення макроекономічних цілей і забезпечення балансу фінансових можливостей у державі.
Побудова ефективного механізму міжбюджетних відносин неможлива без оцінки і підбору ефективних методів, під якими слід розуміти способи впливу цих відносин на соціально-економічний стан у регіоні.
До числа методів належать:
власні доходи, закріплені доходи, регулюючі доходи, трансфертування, вилучення коштів і кредитування, функціональний, делегуючий, балансовий.
Централізована модель віддає перевагу в управлінні міжбюджетними відносинами в частині дохідного забезпечення трансфертному методу і методу регулюючих доходів; децентралізована модель прихильніша до використання методу власних і закріплених доходів. У видатковому плані централізму властива делегуюча методика розподілу відповідальності за надання державних послуг, коли всі функції нижніх рівнів виконавчої влади спрямовуються згори вниз; децентралізована модель ґрунтується на функціональному методі, який передбачає конкретне розмежування компетенції і видаткових повноважень між усіма рівнями влади, але при цьому до пускається введення делегування деяких видаткових повноважень, що забезпечує гнучкість механізму міжбюджетних відносин.
Одним із важливих методів взаємовідносин державного бюджету з бюджетами органів місцевого самоврядування є трансферти. Система трансфертів дає змогу збалансувати міжбюджетні відносини в разі виникнення дефіциту в бюджетах територіальних громад при їх низькій податкоспроможності, що не відповідає функціям, покладеним на органи місцевого самоврядування відповідного рівня. Досить широко використовуються трансферти у побудові централізованої моделі міжбюджетних відносин. Проте на відміну від децентралізованого її аналогу надання фінансової допомоги здійснюється переважно на суб'єктивних засадах. Обсяг трансфертів визначається різницею між видатками місцевих бюджетів і власними, закріпленими і регулюючими доходами, що виникає внаслідок низької податкоспроможності регіону, відсутністю можливості в рамках чинного законодавства створити свою дохідну базу, достатню для забезпечення населення даної території мінімальним набором суспільних послуг. Вони надаються в твердій сумі і у безповоротному порядку для повного погашення видатків. Оскільки величина трансфертів визначається вищестоящим бюджетом, то це забезпечує підконтрольність сум, які передаються на низову ланку бюджетної системи, і усуває суперечності щодо перерахування податкових платежів до бюджету. Трансфертному методу фінансування віддають перевагу країни, що застосовують в галузі міжбюджетних відносин децентралізовану модель. і рішеннях місцевих Рад народних депутатів про обласні (міські, районні) бюджети.
Застосування балансового методу передбачає врівноваження доходів і видатків усіх бюджетів з урахуванням принципів самостійності, економічної ефективності й гармонійної єдності. Цей метод є ключовим для міжбюджетних відносин і для бюджетної системи в цілому. Він скоріше є одним із головних принципів усього механізму міжбюджетних відносин і кожне рішення, яке приймається в рамках бюджетної політики, повинно збалансовувати інтереси держави з інтересами громад і особливо кожного індивіда.
Досягненню такої збалансованості допомагають різноманітні інструменти, якими користуються суб'єкти бюджетного процесу, розробляючи власні бюджети.
