Основою існування будь-якого суспільства є його економіка. В соціальній системі вона займає головне місце, оскільки є базою існування людей. Від стану економіки, ступеню її розвиненості залежить місце кожної країни у світовій спільності, рівень добробуту народу.
Економіку можна визначити як сферу людської життєдіяльності, де складуються і реалізуються виробничі відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, а також регулювання цих процесів. В такому вигляді економіку можна ототожнювати з виробничими і техніко-(технолого-)-економічними відносинами та сукупністю форм і методів регулювання їх взаємодії і розглядати як певним чином організовану сукупність. В свою чергу, сукупність певних елементів або підсистем і зв’язків між ними є , власне, системою.
Економіку суспільства необхідно розглядати як багатопрофільну і динамічну систему, яка має складну функціональну структуру. В сучасній політичній економіці має місце тлумачення сутності економічної системи в широкому і вузькому сенсі. Сутність цієї системи в широкому тлумаченні визначається дією виробничих відносин і продуктивних сил які своєю взаємодією характеризують сукупність організаційних форм господарювання.
Економічна система в іншому погляді – це сукупність всіх видів економічної діяльності людей (механізмів, інститутів функціонування, регулювання національної економіки) у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг, а також у процесі регулювання такої діяльності.
Що до структури економічної системи, то вона представ в якості своєрідного каркасу системи, яким з’єднуються всі елементи. В свою чергу групи певних елементів формуються в підсистеми. Так, в широкому підході виділяються три великих підсистеми: економічні відносини, продуктивні сили суспільства, механізм господарювання.
Основною ланкою економічної системи є перша підсистема - це економічні відносини, які визначають найбільш суттєві ознаки системи. Ядром економічних відносин є відносини власності.
Другапідсистема – продуктивні сили суспільства. Ступінь їх розвитку – кваліфікаційний рівень виробників і розвиток техніки та технологій – визначає результативність економічної системи, рівень продуктивності праці, зрештою, матеріальне благополуччя населення.
Третя підсистема – механізм господарювання – це функціональна сторона економічних відносин, яка відображає взаємодію останніх з продуктивними силами. До нього належать сутнісні відносини – відносини власності і поверхневі – організаційні структури та конкретні форми господарювання. Господарський механізм, на відміну від виробничих відносин, є поверхневим шаром, що, однак, не зменшує його значення і ролі у функціонуванні економічних систем.
Господарська діяльність людей являє собою дуже складний комплекс різноманітних явищ і процесів, відносин і форм діяльності, в якому (комплексі) політична економія виділяє чотири стадії: суто виробництво, розподіл, обмін і споживання(рис. 4.1).
Виробництво – це процес створення матеріальних і духовних благ, необхідних для існування і розвитку людини. Розподіл – це процес виявлення частки, кількості, пропорції, в якої кожен господарський суб’єкт приймає участь в виробленому продукті. Обмін – це процес руху матеріальних благ та послуг від одного суб’єкта до другого і форма суспільного зв’язку виробників і споживачів, опосереднююча суспільний обмін речей. Споживання – процес використання результатів виробництва для задоволення повних потреб. Всі ці стадії знаходяться у взаємодії і взаємозв’язку.
Відповідно до марксистської теорії, співвідношення і взаємозв’язок чотирьох стадій господарської діяльності знаходить свій вираз наступним чином.
Виробництво – основа життя і джерело прогресивного розвитку людства. Воно є начальним пунктом господарської діяльності; споживання – це кінцевий пункт, розподіл і обмін виступають як опосередкові стадії, які зв’язують виробництво з споживанням. Хоча виробництво є первинною стадією, воно слугує споживанню.
Споживання створює кінцеву ціль та мотив виробництва, оскільки в споживанні продукт знищується, воно диктує новий заказ виробництву. Задоволена потреба породжує нову потребу, розвиток потреб є рушійною силою розвитку виробництва. Однак виникнення самих потреб обумовлено виробництвом – поява нових продуктів викликає відповідну потребу в цьому продукті і його споживанні.
Розподіл і обмін продукту залежить від виробництва, тобто розподіляти і обмінювати можливо лише тільки те, що вироблено. В свою чергу, вони не пасивні по відношенню до виробництва, а виконують активну зворотну дію на виробництво.
В процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання товарів і послуг в суспільстві виникає система економічних відносин, яка має три основні структурні складові (рис. 4.2).
Соціально-економічні відносини охоплюють питання забезпечення інтересів людей, окремої людини. Всі економічні процеси, що відбуваються у суспільстві, повинні забезпечити поліпшення життєвого рівня народу. Людина – мета суспільного виробництва, і соціально-економічні відносини не повинні використовувати людину лише як виробника, як «фактор виробництва», як homo ekonomіkus (економічна людина). Людина – не засіб, а кінцева мета створення матеріальних благ. Не людина для виробництва, а навпаки, виробництво для людини. Необхідно побудувати такі соціально-економічні відносини, щоб інтереси переважної більшості населення країни відображали стан її економіки.
Організаційно-економічні відносини мають місце у конкретних галузях народного господарства, наприклад, у торгівлі, громадському харчуванні, науці, освіті тощо. Самі ці галузі є предметом конкретних економічних наук. Організаційно-економічні відносини – це відносини у сфері кредиту, фінансів, маркетингу, менеджменту, грошового обігу, бірж тощо. До них належать форми і методи господарювання, ринкова система, підприємництво, товарно-грошові відносини.
Техніко-економічні відносини стосуються насамперед виробничогосподарської діяльності матеріальної сфери, підприємств, їх підрозділів та об’єднань, їх впливу на виробничо-господарську практику розвитку техніки, технології й організації виробництва. Техніко-економічні відносини охоплюють також питання використання виробничих потужностей галузей та їх складових – заводів, шахт, будмайданчиків, залізничних, тролейбусних і трамвайних депо, сільгосппідприємств тощо, використання сировини, матеріалів, палива, електроенергії. Ці відносини відображають найважливіші сторони роботи підприємства в тісному взаємозв’язку з технікою і технологією виробництва, найповнішу характеристику технічного, організаційного й економічного становища на цьому підприємстві, ступінь концентрації, спеціалізації, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування прогресивних технологій.
В системі представлених відносин особливо відповідальну роль грають відносини власності. Вони визначають суттєві характеристики економічної системи.
Власність – це історично визначена форма привласнення суб’єктом різноманітних економічних об’єктів (засобів виробництва, природних, інформаційних, наукових, технічних та інших об’єктів). Панівною формою власності є власність на засоби і результати виробництва.
Привласнення такої речі як засоби виробництва більшістю приватних осіб чи державою породжує і закріпляє економічні відносини за різними соціальними ознаками.
Власність визначає спосіб, за допомогою якого координується і спрямовується економічна діяльність людей. Тобто річ йде про певний спосіб прийняття рішень з питань, що виробляти, як виробляти (за допомогою яких ресурсів і технологій) і для кого. Таким способом координації економічної діяльності в умовах, коли панівною формою власності виступає приватна власність, є ринок.
Відносини власності охоплюють не тільки процеси привласнення, але й стратегію і тактику розвитку виробництва, напрями використання засобів, вибір форм організації праці та виробництва, а також контролю за ними. Власність тісно пов’язана з економічною владою. Управління виробництвом виступає функцією власності, однією з її обов’язкових сторін. Керує виробництвом той, хто є власником засобів і результатів виробництва. Власність є джерелом економічної влади.
Отже, ми розглянули власність як об’єктно-суб’єктні відносини, де об’єктом виступають матеріальні умови виробництва і життя людини (засоби виробництва і робоча сила), а також результати виробництва (матеріальні блага та послуги), а суб’єктами – людина, трудові колективи, товариства, асоціації, представники держави.
Однак, є інший погляд на сутність і природу власності. Вона інтерпретується в правовому контексті. З цих позицій трактується власність в економічній теорії прав власності. Її започаткували відомі американські економісти Р. Коуз і А. Алчіан.
Відповідно економічній теорії прав власності не ресурс сам по собі є власністю, а сукупність або частка прав з його використання. Ця сукупність прав складається з одинадцяти елементів:
- право володіння, тобто право виключного фізичного контролю над благом;
- право користування, тобто право використання корисних властивостей благ для себе;
- право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ;
- право на дохід, тобто право володіння результатами від використання благ;
- право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення блага;
- право на безпеку, тобто на захист від експропріації благ і від шкоди з боку зовнішнього середовища;
- право на передання благ у спадок;
- право на безстроковість володіння благом;
- заборона на використання способом, що завдає шкоди зовнішньому середовищу;
- право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість стягнення блага на сплату боргу;
- право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують поновлення порушених повноважень.
Відносини власності виникають і закріплюються з приводу існування і використання економічних (відносно рідкісних) благ.
Суб’єкти господарювання повинні дотримуватися законодавчих норм поведінки в своїх взаємовідносинах або ж зазнавати витрат у разі їх порушення. Звідси економічні права власності слід розглядати як своєрідні правила гри, прийняті в суспільстві.
Економічна теорія прав власності базується на положенні про обмеженість економічних ресурсів щодо потреб. Тому відношення власності розглядаються як система винятків із доступу до ресурсів, тобто відсутність вільного доступу до них. Вільний доступ до економічних ресурсів породжує ситуацію, коли об’єкт належить одночасно всім і нікому зокрема, тобто породжується ситуація «нічийності» власності.
Для забезпечення винятків із доступу до ресурсів необхідна специфікація прав власності, тобто створення умов для набуття прав власності тими, хто оцінює їх вище і здатних дістати з ресурсів більшу користь.
Отже, сутність і природа соціально-економічних відносин обумовлена власністю. Що ж до організаційно-економічних відносин, то їх наявність та природа пов’язані з функціонуванням суспільних продуктивних сил. Організаційно-економічні відносини складаються в зв’язку з необхідністю ефективного використання ресурсів, упорядкування і координування господарських процесів на макроекономічному рівні та ін. Такими відносинами, наприклад, є спеціалізація, концентрація і кооперування виробництва; форми і методи господарювання; інфраструктурні аспекти організації функціонування ринку тощо.
Структура економічної системи у вузькому інтерпретуванні має чітку функціональну ознаку. В структурі виділяють такі підсистеми: виробничу (включаючи соціально-економічну і виробничо-технологічну), ринкову, цінову, фінансову, грошову підсистеми, системи споживання і регулювання.
Економічна система має два рівня функціонування: мікроекономіку і макроекономіку, які мають визначатися в якості систем або підсистем. Мікроекономічна система визначається як сукупність механізмів та інститутів функціонування і розвитку окремих первинних ланок господарського комплексу (фірм, корпорацій тощо). Мікроекономічнусистему ототожнюють з національною виробничою системою, до складу якої входять: ринок товарів та послуг; ринок ресурсів; ринок грошей.
Макроекономічна система – це певна сукупність механізмів та інститутів функціонування національної економіки в цілому. В складі макроекономічної системи виділяють декілька підсистем (рис. 4.3).
Визначальною ланкою структури економічної системи у вузькому сенсі виступає система форм власності на ресурси, в якої виділяють такі підсистеми власності:
- чиста приватна (власником є домогосподарство);
- корпоративна (власником засобів виробництва є певна група осіб);
- суспільна чи державна власність.
Необхідним елементом економічної системи є господарський механізм, який визначається як сукупність конкретних економічних форм, методів та засобів регулювання економічної діяльності суспільства. Базуючись на економічних відносинах і дії економічних законів, він охоплює підсистеми управління, фінансування, правові норми господарювання, відповідні інститути та ін. Ці складові забезпечують реалізацію об’єктивного змісту відповідних економічних відносин, а також розвиток суспільного виробництва на основі динамічної рівноваги між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією. Іншими словами, господарський механізм – це конкретизація дії системи макроекономічного регулювання.
Розглянувши сутність і основні складові устрою економічної системи, звернемось до проблеми її рухомості. Кожне суспільство постійно перебуває у русі, процесі змін і перетворень. Сама економічна система змінюється, вдосконалюється, у суспільстві відбуваються різні соціально-економічні процеси, які примушують вдаватися до певних дій, іноді радикальних.
Важливішим джерелом руху системи є суперечності в самій економічній системі. Суперечності завжди є джерелом розвитку, поступального руху. Суперечність – це філософська категорія. Боротьба протилежностей – одна з найзагальніших діалектичних закономірностей розвитку природи і водночас суспільства. Під цю закономірність повністю підпадає і економічне життя. Економічний розвиток неможливий без виникнення й подолання суперечностей. У кожному суспільстві завжди щось виникає і розвивається, щось руйнується і відживає свій вік. Боротьба між старим і новим, що тільки-но народжується. Є законом розвитку економічних систем.
Значущим джерелом руху економічної системи є інтереси людей. Їх сутність і природа вже були розглянуті в попередній темі даного курсу. Зараз звертається увага ще на одну особливість економічних інтересів. Саме інтереси спонукають людину до тих або інших дій, вони фактично є відображенням у свідомості будь-яких об’єктивних потреб.
Джерелом руху економічної системи є також зміни характеру економічних зв’язків і потоків між суб’єктами економічної діяльності. Суб’єкти економічної системи (різні підприємства та організації, окремі індивіди) обмінюються між собою матеріальними, грошовими та інформаційними потоками. Це – горизонтальні зв’язки і потоки. В даному випадку суб’єкти поводяться як партнери, як рівні сторони економічного процесу. Водночас мають місце і вертикальні зв’язки, насамперед інформаційні. В даному випадку річ йдеться не про партнерські відносини, а навпаки, про відносини з приводу управління народним господарством. Економічна система кожного сучасного суспільства має відповідний, саме їй притаманний характер економічних зв’язків і потоків.
