Облігація має номінальну, викупну й ринкову ціну.
Номінальна ціна надрукована на бланку облігації й позначає суму, що береться в борг і підлягає поверненню після закінчення строку облігаційної позики.
Викупна ціна — це ціна, по якій емітент викуповує облігацію в інвестора після закінчення строку позики. Вона може збігатися або не збігатися з номінальною ціною облігації, що обумовлюється умовами позики.
Ринкова ціна — це ціна, по якій облігація продається й купується на ринку.
Курс облігації — це значення ринкової ціни, вираженої у відсотках до її номіналу.
Оцінка ефективності операцій з облігаціями полягає в оцінці таких показників:
— поточна ринкова вартість облігації;
— прибутковість облігації.
Для визначення поточної ринкової вартості купонних облігацій (PV) використовується базисна модель оцінки вартості облігації.
Реальна вартість облігації з періодичною виплатою відсотків, визначається за формулою
де С — річний поточний доход у вигляді відсотка, виплачуваний по облігації, грн;
F — сума, виплачувана при погашенні облігації (номінал облігації), грн;
r — необхідна інвесторам річна ставка доходу (очікувана норма прибутку), коеф.;
п — число років, після закінчення яких відбудеться погашення облігації.
Тобто поточна реальна вартість облігації з періодичною виплатою відсотків дорівнює сумі всіх відсоткових надходжень по ній за період, що залишився, її обігу й номіналу, доведених до дійсної вартості по дисконтній ставці, рівній очікуваній нормі інвестиційного прибутку (прибутковості).
Якщо вся сума відсотків по облігації виплачується при її погашенні, то вартість облігації оцінюється за формулою
Для облігацій з нульовим купоном, коли облігація реалізується інвесторові за ціною нижчою від номіналу, а погашається 
за номіналом і різниця між номіналом та ціною реалізації (дисконт) становить доход інвестора, поточну ринкову ціну (PV) з позицій інвестора визначають за формулою:
де CF— сума, яка виплачується при погашенні облігації, грн;
r — необхідна інвестором річна ставка доходу, коеф.;
п — число років, після закінчення яких відбудеться погашення облігації.
Доход по цінному паперу, обчислений у відсотках до первісної вартості, називається прибутковістю, або нормою (ставкою) доходу.
Для оцінки облігацій можуть використовуватися такі показники прибутковості:
— купонна прибутковість;
— поточна прибутковість;
— кінцева прибутковість.
Купонна прибутковість облігації ( 
), установлювана при випуску облігації, розраховується за формулою
де С — річний купонний доход, грн;
N — номінальна ціна облігації, грн.
Поточна прибутковість облігації (dt) визначається за формулою
де PV0 — ціна, по якій облігація була придбана інвестором.
Кінцева прибутковість облігації (прибутковість до погашення — dn) розраховується за формулою
де ±PV — приріст або збиток капіталу, що дорівнює різниці між ціною реалізації (номіналом) і ціною придбання облігації інвестором, грн;
п — кількість років обігу облігації.
Якщо облігація придбана за номіналом, то її поточна й кінцева прибутковість ідентичні купонній. Якщо облігація придбана за ціною нижчою від номіналу (з дисконтом), то її поточна й кінцева прибутковість вища від купонної. Якщо облігація придбана за ціною вищою від номіналу (із премією), то її поточна й кінцева прибутковість нижча від купонної.
Для облігації з нульовим купоном прибутковість розраховується за формулою
де PVi — ціна купівлі облігації, у відсотках до номіналу або грн;
PV0 — ціна продажу (погашення) облігації, у відсотках до номіналу або грн;
t — кількість днів між купівлею й продажем облігації.
Облігація, що продана за 1000 грн. (плюс необхідний відсоток) при номінальній вартості у 1000 грн., називається проданою за номіналом. Така ж облігація, продана за ціною 800 грн., називається проданою з дисконтом, а якщо її продати за ціною 1500 грн., то покупець реалізує премію, тобто облігація має назву продана з премією.
3. Інвестиційний портфель– це цілеспрямовано сформована сукупність цінних паперів, придбаних підприємством відповідно до розробленої інвестиційної стратегії фінансового інвестування.
Метою формування інвестиційного портфеля фінансових інвестицій є забезпечення реалізації основних напрямів політики фінансового інвестування шляхом підбору найбільш доходних і найменш ризикових цінних паперів.
Відповідно до цієї мети завданнями формування інвестиційного портфеля підприємства є такі:
· забезпечення високого рівня інвестиційного доходу в поточному періоді;
· забезпечення високих темпів приросту інвестованого капіталу в довгостроковому періоді;
· забезпечення мінімізації рівня інвестиційних ризиків;
· забезпечення необхідної ліквідності портфеля.
Виділяють кілька типівпортфелів фінансових інвестицій за різними класифікаційними ознаками:
1. За цілями формування інвестиційного доходу:
· портфель доходу – це інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації рівня інвестиційного прибутку в поточному періоді поза залежністю від темпів приросту інвестованого капіталу в довгостроковій перспективі;
· портфель зростання – це інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації темпів приросту інвестованого капіталу в майбутній довгостроковій перспективі поза залежністю від рівня поточного інвестиційного доходу.
2. За рівнем прийнятих ризиків:
· агресивний (спекулятивний) портфель – це інвестиційний портфель, сформований за критерієм максимізації поточного доходу або приросту інвестованого капіталу поза залежністю від супутні йому рівня інвестиційного ризику;
· помірний (компромісний) портфель – це інвестиційний портфель, по якому рівень інвестиційного ризику наближений до середньоринкового;
· консервативний портфель – це інвестиційний портфель, сформований за критерієм мінімізації інвестиційного ризику.
3. За стабільністю структури:
· портфель із фіксованою структурою активів – портфель, у якому частка основних видів активів залишається незмінною протягом тривалого періоду часу;
· портфель із гнучкою структурою активів – портфель, у якому частка основних видів активів є рухомою і змінюється під впливом факторів зовнішнього середовища.
4. За спеціалізацією:
· портфель акцій – вирішує цілі забезпечення високих темпів приросту капіталу в поточному й перспективно му періоді;
· портфель облігацій – вирішує завдання забезпечення високих темпів поточного доходу, мінімізації інвестиційних ризиків, зниження податків;
· портфель депозитних внесків;
· портфель інших цінних паперів.
5. За числом стратегічних цілей формування:
· моноцільовий портфель – портфель, у якому фінансові інструменти відібрані за однією метою формування портфеля;
· поліцільовий портфель – портфель, формування якого спрямовано на досягнення декількох цілей.
Управління інвестиційним портфелем підприємства містить у собі:
1) формування інвестиційного портфеля;
2) реструктуризацію портфеля при зміні зовнішніх і внутрішніх умов здійснення фінансових інвестицій.
Формування інвестиційного портфеля– це процес відбору цінних паперів, що мають необхідні інвестиційні якості. Цей процес містить у собі ряд етапів:
1) вибір типу інвестиційного портфеля;
2) оцінка інвестиційних якостей окремих цінних паперів за критеріями рівня прибутковості, ризику й ліквідності;
3) відбір фінансових інструментів в інвестиційний портфель із урахуванням їх впливу на параметри прибутковості, ризику й ліквідності портфеля;
4) оптимізація портфеля, спрямована на зниження його ризику при заданому рівні його прибутковості;
5) оцінка основних фінансових параметрів портфеля (прибутковість, ризик, ліквідність).
Реструктуризація інвестиційного портфеля– це обґрунтування й реалізація управлінських рішень, що забезпечують підтримку цільової інвестиційної спрямованості сформованого портфеля за параметрами його прибутковості, ризику й ліквідності шляхом зміни окремих його інструментів.
Процес реструктуризації портфеля здійснюється за такими етапами:
1) моніторинг інвестиційного клімату в державі й регіоні, а також змін кон'юнктури інвестиційного ринку й виявлення змін факторів зовнішнього й внутрішнього інвестиційного середовища;
2) оцінка відповідності інвестиційного портфеля за критеріями прибутковості, ризику й ліквідності стратегічним цілям фінансового інвестування з урахуванням виявлених змін зовнішнього й внутрішнього середовища;
3) розробка заходів щодо реструктуризації портфеля по основних видах цінних паперів і по конкретних їхніх різновидах;
4) визначення часу здійснення угод по реструктуризації портфеля й обґрунтування наказів брокерові на здійснення угод, що забезпечують реструктуризацію портфеля.
Моніторинг інвестиційного клімату й кон'юнктури інвестиційного ринку необхідний для виявлення факторів, які можуть знизити ефективність інвестиційного портфеля.
До факторів зниження ефективності інвестиційного портфеля відносяться:
1. Для дольових цінних паперів:
· зниження рівня виплачуваних дивідендів внаслідок зменшення суми прибутку емітента;
· кон'юнктурний спад у галузі, у якій емітент здійснює свою операційну діяльність;
· загальний спад кон'юнктури фондового ринку;
· підвищення рівня оподатковування інвестиційного доходу по дольових фінансових інструментах.
2. Для боргових цінних паперів:
· збільшення середньої ставки відсотка на фінансовому ринку;
· підвищення темпів інфляції., порівняно з попереднім періодом;
· зниження рівня платоспроможності емітента;
· підвищення рівня оподатковування інвестиційного доходу по боргових фінансових інструментах.
Своєчасне виявлення цих факторів дасть можливість оперативно відреагувати на їхній вплив і провести оперативну реструктуризацію портфеля з метою збереження його вихідних параметрів прибутковості, ризику й ліквідності.
4. Ринок цінних паперів— це складний механізм, за допомогою якого встановлюються відповідні правові та економічні взаємовідносини між підприємцями, корпораціями та іншими структурами, яким необхідні фінансові кошти для свого розвитку та організаціями та громадянами, які їх можуть позичити (надати) на певних умовах.
Ринок цінних паперів структурується за двома основними ознаками: стадіями та місцем торгівлі. За стадіями торгівлі виділяється первинний та вторинний ринок. Первинний ринок являє собою випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію Торгівля ведеться між емітентами з одного боку та інвесторами і фінансовими посередниками – з іншого. Вторинний ринок характеризується операціями перепродажу цінних паперів, які здійснюється між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками.
За місцем торгівлі вторинний ринок цінних паперів поділяється на біржовий (організований) та позабіржовий (неорганізований). Біржовий включає угоди, що укладаються на фондовій біржі, й охоплює насамперед вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу. Позабіржовий відображає угоди, які укладаються і здійснюються поза біржею. Він стосується насамперед первинного ринку, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку
Для функціонування цивілізованого ринку цінних паперів необхідно дотримуватися принципів прозорості, відкритості, доступності, впорядкованості, конкурентності.
Функціонування ринку цінних паперів забезпечується його суб'єктами: емітентами, інвесторами, фінансовими посередниками, фондовою біржею. Ключовими суб'єктами ринку цінних паперів виступають емітенти, які випускають цінні папери, та інвестори, що їх купують. Грошові потоки по залученню ресурсів спрямовані в сторону емітента. Вони можуть бути прямими – від інвестора до емітента – і опосередкованими – через фондову біржу та інших фінансових посередників (інвестиційні компанії і фонди, довірчі товариства та ін.). Фінансові посередники також можуть мати прямі взаємовідносини з емітентом, а можуть працювати і через фондову біржу.
Фондова біржа, виступаючи центром торгівлі цінними паперами, координує рух грошових потоків на цьому ринку. Разом з тим ефективність використання фінансових ресурсів забезпечується не через систему комерційного розрахунку (на відміну від банків, біржа не має ні власних ресурсів, ні ресурсів, якими вона може розпоряджатись), а через індикативну функцію – котирування акцій та інших цінних паперів на ринку.
Емітент – це юридична особа, чи уповноважений державою орган, який здійснює випуск цінних паперів в обіг. Залежно від емітента розрізняють корпоративні (акціонерних товариств) і державні ціні папери. Порядок випуску цінних паперів регламентується окремим законодавством, реєструється і контролюється уповноваженими органами (Міністерством фінансів чи спеціальною комісією щінних паперів). Головна мета емітента полягає у залученні необхідних йому коштів. Тому таким важливим є забезпечення привабливості цінних паперів, яка досягається за рахунок рівня їх дохідності стабільності, ліквідності та умов випуску, виплати доходу і погашення чи викупу й продажу. Кожний емітент намагається створити найбільшу заінтересованість для покупців, що веде до постійного розвитку ринку.
Інвестор – це юридична чи фізична особа, а в окремих випадках держава, яка, купуючи цінні папери певного емітента, вкладає (інвестує) кошти в його діяльність.
Фінансові посередники виконують роль сполучної ланки між емітентом та інвестором. З одного боку, вони виконують посередницькі функції стосовно емітента, проводячи операції у випуску і розміщення цінних паперів на ринку. З іншого боку, вони надають послуги інвесторам у придбанні цінних паперів, виходячи з побажань інвестора стосовно дохідності й надійності вкладень. Фінансові посередники розглядаються як колективні інвестори ринку цінних паперів, які централізують фінансові ресурси індивідуальних інвесторів. Видами фінансових посередників є інвестиційні фонди, трасти і компанії.
5. Фондова біржа– це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Вона належить до вторинного ринку цінних паперів; зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу. На деяких фондових біржах реалізують також угоди щодо купівлі–продажу іноземної валюти і золота.
Фондова біржа виконує такі функції:
– відкриває доступ підприємствам до позичкового небанківського капіталу;
– є важливим координатором розміщення державних цінних паперів;
– забезпечує можливість переміщення капіталу з однієї сфери діяльності до іншої;
– є своєрідним економічним барометром ділової активності.
Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, виступаючи центром торгівлі ними. Вона виконує три основні функції – посередницьку, індикативну та регулятивну. Суть посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торгові угоди на біржі укладають брокери. Вони діють від імені своїх клієнтів–інвесторів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи чи продаючи цінні папери..
Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості й привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Тому для емітента так важливо забезпечувати стабільний фінансовий стан та високі фінансові результати.
Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладення і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб'єктів біржової торгівлі. Біржі здійснюють контроль за фінансовим станом емітентів. Мета контрольної діяльності біржі – забезпечення достовірності котирування цінних паперів та надійності біржової торгівлі.
Фондова біржа проводить такі операції:
1) облік цінних паперів, їх приймання, надання рекомендацій щодо встановлення початкової котирувальної ціни;
2) оформлення угод щодо купівлі–продажу цінних паперів;
3) виконання централізованих взаєморозрахунків у межах біржового ринку цінних паперів;
4) забезпечення централізованого інформування і курсового контролю;
5) правове оформлення угод.
Перша фондова біржа виникла в епоху первісного накопичення капіталу в Амстердамі у XVII ст. у зв'язку з розвитком капіталістичних відносин в Голландії, хоча перша торгова біржа була заснована в Антверпені у 1531 р. Розвиток капіталізму в Англії і перетворення її у світову державу призвело до того, що у XVII–XIX ст. фондова біржа почала широко розвиватися у цій країні.
Спочатку розвиток біржі був пов'язаний із зростанням державного боргу, тому що вкладені в облігаційні позики капітали могли перетворюватися в гроші. Після того, як з'явилися перші акціонерні товариства, об'єктом біржового обороту стають акції. У XVII ст. такими акціонерними компаніями були, в основному, Ост–Індська і Вест–Індська компанії в Англії. Однак їхня діяльність також визначалася наявністю державного боргу, оскільки акціонерні компанії засновувалися за умови вкладення частини своїх коштів у державні позики. Ці компанії одержували великі прибутки від колоніальної торгівлі, що сприяло різкому підвищенню курсів їхніх акцій і біржовим спекуляціям.
Сучасні уявлення про фондову біржу – це уявлення про неї, як про:
а) складну систему торгівлі, яка базується значною мірою на комп'ютерних засобах;
6) систему виявлення курсів акцій;
в) інститут, що відповідає у межах своєї компетенції за впорядкування ринкових відносин з приводу акцій та інших цінних паперів;
г) систему торгівлі, яка є досить сприятливою для зростання інтернаціоналізації обігу цінних паперів.
Потрібно мати на увазі, що фондові біржі, як у минулому, так і в сучасних умовах, від свого імені або за дорученням клієнтів цінні папери не купують і не продають. їх призначення полягає в тому, що вони повинні створити та впровадити організаційну та технічну системи, які б надавали можливість швидко та ефективно укладати і виконувати угоди купівлі–продажу цінних паперів.
Фондові біржі, як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів, сприяють накопиченню капіталу, його розподілу і перерозподілу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. Ефективність фондових бірж загальновизнана. Сьогодні у світі нараховується близько 200 фондових бірж, об'єднаних у Міжнародну Федерацію фондових бірж. Найбільшими з них є фондові біржі Нью–Йорка, Лондона і Токіо, на які припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями.
Для аналізу загального руху курсів цінних паперів у динаміці застосовуються біржові індикатори та індекси. Індикатор – це середньоарифметичний показник курсів репрезентативної групи акцій на даний момент; індекс – вимірює поточну динаміку курсів репрезентативної групи акцій порівняно з базовою величиною, що розраховувалася на певний момент у минулому. Інвестори часто порівнюють середні індикатори або індекси на певну дату з метою визначення відносної сили або слабкості ринку.
Серед показників найвідомішими є індекс Доу Джонса, що розраховується спеціалістами видавничого будинку "Доу Джонс", індекс "Ніккей" Токійської фондової біржі, ФАЦ – Франкфуртської фондової біржі, індекси "Файненшл Таймс" і "Рейтер" – Лондонської.
Усі індекси є середньозваженою курсів акцій різної кількості компаній, установлених у тій чи іншій країні.
В Україні інформацію про значення індексів можна знайти у тижневику "Бізнес", щоденних інформаційних матеріалах "Фондовий ринок та інвестиції", що розповсюджуються в електронному вигляді компанією "Інтерфакс–Україна".
В Україні діють такі фондові індекси: КАС 20 , ProU–50, ІРІ–U, Індекс ПФТС тощо.
