Державно-правовий режим – це сукупність засобів і способів реалізації державної влади. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.
Основними ознаками демократичного режиму є:
1. Проведення виборів державних органів у центрі та на місцях і органів місцевого самоврядування.
2. Плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей.
3. Рівноправність людей, гарантії здійснення ними їх прав, виконання їх обов’язків.
4. Демократизм правосуддя, пріоритет методів переконання перед методами примусу тощо.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитарні.
Тоталітарний режим – це сукупність таких засобів і способів реалізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного окремого громадянина абсолютно регламентована:
1. Влада на всіх рівнях формується закрито однією чи кількома особами з правлячої верхівки, не контролюється населенням.
2. Відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення.
3. Найменші вільності негайно придушуються всіма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина.
Авторитарний режим – це така сукупність засобів і способів реалізації державної влади, за яких:
1. Влада концентрується в руках правлячої верхівки.
2. Допускається деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об’єднання обстоювати інтереси певних верств населення.
Серед недемократичних режимів розрізняють: військово-поліцейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу тощо.
10) Головні ознаки правової держави
Правова держава, тобто така, в якій лише юридичними засобами забезпечується верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, взаємна відповідальність держави і особи, контроль і нагляд за створенням і застосуванням юридичних законів.
До основних ознак правової держави слід віднести такі:
1. вона сприймається як об’єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей;
2. у ній панує право як загальна міра свободи, рівності і справедливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів;
3. вичерпне врегулювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективності реалізації;
4. розвинена система чинного законодавства;
5. взаємна відповідальність особи і держави, її органів і посадових (службових) осіб;
6. провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій;\
7. ефективна діяльність інших правоохоронних органів у забезпеченні законності і правопорядку;
8. високий рівень правосвідомості та правової культури громадян, професіоналізму працівників правоохоронних органів тощо.
11) Специфіка Конституції як Основного Закону держави
Конституцію України було прийнято Верховною Радою України 28 червня 1996р. Конституція має як правові, так і політичні ознаки, тобто Конституція є одночасно і правовим і політичним актом. Причому цей правовий акт має найвищу юридичну силу, тобто настановам і вимогам Конституції повинні відповідати всі без винятку нормативно-правові акти, що видаються і діють в країні.
Конституція України складається з преамбули (вступної частини) та 15 розділів (161 статті).
Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності.
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України є:
Ø Загальна декларація прав людини (1948 р.),
Ø Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.),
Ø Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.),
Ø Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з протоколами (1950 р.),
Ø Європейський соціальний статут (1961 р.),
Ø Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.),
Ø Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.) та ін.
12) Види конституцій
Конституції – основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.
Конституції бувають двох видів:
Кодифіковані – представляють собою єдиний писаний закон (конституція України, РФ, США та ін.).
Некодифіковані – складаються з групи законів, предметом регулювання яких є особливий род суспільних відносин, віднесений к конституційному праву (Великобританія, Швеція, Канада).
13) Громадянські права та свободи громадян України
14) Політичні права та свободи громадян України
15) Соціальні права та свободи громадян України
16) Культурні права та свободи громадян України
У Конституції України (розділ ІІ) визначено такі групи основних прав:
Ø Громадянські (право на життя, на таємницю листування, телефонних розмов, на вибір місця проживання, свободу пересування, на свободу власної думки і слова, на свободу віросповідання, світогляду тощо);
Ø Політичні (Брати участь в управлінні державними та громадськими справами, брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вибирати і бути обраним до державних органів, звертатись до державних органів, утворювати об’єднання громадян, мати громадянство тощо);
Ø Економічні (право на приватну власність, право на працю і вибір професії, право на страйк, право на відпочинок, право на оплату праці тощо);
Ø Соціальні (право на охорону здоров’я, на житло, на матеріальне забезпечення у старості, в разі хвороби, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї);
Ø Екологічні (право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди тощо);
Ø Культурні (право на освіту, на користування досягненнями вітчизняної та світової культури, право на свободу наукової, технічної та художньої творчості, право на захист інтелектуальної власності тощо);
Ø Сімейні (право на невтручання в особисте й сімейне життя, на добровільне одруження, право на рівні права та обов’язки у шлюбі та сім’ї тощо).
17) Обов’язки громадянина України
Основні права громадян нерозривно пов’язані з їх обов’язками. Основні обов’язки громадян закріплює Конституція України. Умовно їх можна класифікувати за групами.
У сфері економічного й соціального життя це обов’язки сплачувати податки, подавати декларації про доходи, зберігати природу й охороняти її багатства.
До обов’язків у сфері суспільно-політичного життя належать обов’язки додержуватись Конституції та законів України, захищати Батьківщину, служити у Збройних Силах України, поважати національну гідність інших громадян.
18) Безпосередня та представницька демократія на Україні
Народовладдя в Україні реалізується на основі Конституції через інститути безпосередньої (прямої) чи представницької (виборної) демократії.
До інститутів безпосередньої демократії, які забезпечують ухвалення державного рішення прямим волевиявленням народу, відносять:
ü референдум;
ü обговорення проектів нормативно-правових актів;
ü участь у виборах органів державної влади;
ü загальні збори (збір) громадян;
ü звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням.
Представницька демократія – це засіб реалізації волі народу через представників, обраних ним до органів влади: насамперед депутатів, народних депутатів, Президента, депутатів Верховної Ради АРК, депутатів органів місцевого самоврядування.
19) Виборче право та його структура
20) Принципи виборчого права на Україні
Усі норми права, киї регламентують загальний порядок формування представницьких органів, у сукупності складають виборче право.
Основними його джерелами є Конституція України й закони України: „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, „Про вибори Президента України”.
Існують такі принципи виборчого права:
Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. Це право називається активним виборчим правом і тлумачиться так тому, що будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, не передбачені законами, не допускається.
Щодо права бути обраним, тобто пасивного виборчого права, то виборчим законодавством воно розглядається по-різному. Так, народним депутатом України може бути обраний громадянин України, який має право голосу, досяг 21 року і постійно проживає на території України протягом останніх 5 років. Президентом України може бути обраний громадянин України, 35 років, який має право голосу, проживає в Україні протягом останніх 10 років і володіє державною мовою. Депутатом місцевої ради та сільським, селищним, міським головою може бути громадянин України, який на день виборів досяг 18 років та має право голосу.
Принцип рівного виборчого права означає, що громадяни України по окремому виду виборів мають тільки один голос і голос кожного голосуючого дорівнює голосу усяк іншого голосуючого. Виборець може використати свій голос тільки на одній виорчій дільниці.
Принцип прямого виборчого права означає, що кандидати на виборні посади у представницькі органи усіх рівнів обираються безпосередньо виборцями.
Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються.
21) Виборча система
Під виборчою системою України розуміють передбачений законодавством загальний порядок формування представницьких органів держави. При цьому за порядком визначення результатів виборів розрізняють мажоритарну, пропорційну та змішану виборчу систему.
При мажоритарній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів (один або кілька) від округу одержують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі решта вважаються необраними.
При пропорційній виборчій системі застосовується порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів виборців, зібраних кожною з них у межах виборчого округу.
При змішаній виборчій системі застосовується такий порядок визначення результатів виборів, коли мандати до представницьких органів розподіляються шляхом поєднання мажоритарної та пропорційної виборчої системи у рівних долях чи з перевагами якоїсь із них.
22) Референдум як форма демократії
Народне волевиявлення в Україні здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.
Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення.
Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.
Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.
Референдум – це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної частини її населення (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя.
Розрізняють імперативний і консультативний, конституційний і законодавчий, обов’язковий і факультативний референдуми.
Відповідно до ст. 73 Конституції України, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
23) Суб’єкти та об’єкти адміністративно-правових відносин
Адміністративним правом регулюються суспільні відносини, що виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління.
Особливостями відносин, що складають предмет адміністративного права, є такі:
Ø виникають у результаті державної владно-управлінської діяльності;
Ø суб’єктом таких відносин є виконавчо-розпорядчий орган;
Ø їх виникнення, зміна чи припинення є результатом свідомої, вольової, цілеспрямованої діяльності.
Суб’єктами адміністративних правовідносин можуть бути: Президент України, державні органи виконавчої влади, державні службовці, громадяни України, іноземці й особи без громадянства, система місцевого самоврядування, об’єднання громадян тощо.
Об’єктом адміністративних правовідносин є сама управлінська діяльність у сфері державного управління.
24) Поняття адміністративний проступку
Адміністративна відповідальність – це специфічні правовідносини між державою (її органами й посадовими особами) та суб’єктом адміністративного правопорушення щодо реагування на вчинене правопорушенняі на суб’єкта, що його вчинив, а також покладання на правопорушника виду й міри адміністративного стягнення.
До основних ознак адміністративної відповідальності відносять:
Ø вона є засобом охорони встановленого порядку;
Ø вона нормативно визначена й полягає в застосуванні санкцій адміністративно-правових норм;
Ø супроводжується осудом з боку держави правопорушника та правопорушення
Ø пов’язана із застосуванням примусу та негативних для правопорушника наслідків;
Ø реалізується у визначених законодавством процесуалних формах.
Підставами адміністративної відповідальності є проступки, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення, а також порушення, передбачені нормами інших галузей права (житлового, трудового тощо).
Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
25) Види адміністративних стягнень
За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення:
1) попередження;
2) штраф;
3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;
5) грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;
6) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);
7) виправні роботи;
8) громадські роботи;
9) адміністративний арешт.
Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених, види адміністративних стягнень.
Законами України може бути передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.
За вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років можуть бути застосовані такі заходи впливу:
1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
2) попередження;
3) догана або сувора догана;
4) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
Оплатне вилучення та конфіскація предметів можуть застосовуватись як основні, так і додаткові адміністративні стягнення. Інші адміністративні стягнення можуть застосовуватись тільки як основні.
26) Суб’єкти та об’єкти цивільно-правових відносин
Суб’єктами цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).
Суб’єктами цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.
Види об’єктів цивільних прав
Об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи.
Види об’єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об’єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі.
Види об’єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об’єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.
27) Види цивільних договорів
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.
Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.
До договорів, що укладаються більш як двома сторонами (багатосторонні договори), застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.
Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Договори можуть бути оплатними та безоплатими.
Договори можуть бути реальними (права і обовязки в них виникають з моменту виникнення певних дій) та консенсуальними (права і обовязки виникають з моменту досягнення згоди).
Договори можуть бути основними та попередніми. Основний може існувати самостійно. Попередній завжди передбачає інший договір, з яким він повязаний.
28) Спадщина як феномен цивільного законодавства
Спадкуванням є перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спадкодавця, зокрема:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.
Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження основної частини рухомого або нерухомого майна.
Спадкоємцями можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини або юридичні особи
Не мають права на спадкування особи:
1. які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя,
2. особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни, скасувати заповіт або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині,
3. батьки після дитини, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини,
4. батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а також інші особи, які ухилялися від виконання обов’язку щодо утримання спадкодавця, якщо ця обставина встановлена судом,
5. особи, одна після одної, шлюб між якими є недійсним або визнаний таким за рішенням суду.
Суми заробітної плати, пенсії, стипендії, аліментів, допомоги, які належали спадкодавцеві, але не були ним одержані за життя, входять до складу спадщини.
До спадкоємця переходять права:
1. право на відшкодування збитків, завданих спадкодавцеві у договірних зобов’язаннях,
2. право на стягнення неустойки (штрафу, пені), яка була присуджена судом спадкодавцеві за його життя,
3. право на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя.
До спадкоємця переходять обов’язки:
1. обов’язок відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем.
2. обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя.
3. обов’язок сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця.
Майнова та моральна шкода, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину. За позовом спадкоємця суд може зменшити розмір відшкодування майнової та моральної шкоди, яка була одержана ним у спадщину.
29) Особливості та специфічні риси кримінального законодавства
Верховною Радою України 5 квітня 2001 року був прийнятий новий Кримінальний кодекс України, що набрав чинності з 1 вересня 2001 року.
Концептуальними положеннями Кримінального кодексу є:
ü Кримінально-правова охорона основ національної безпеки України, особи, її прав і свобод, власності та правового порядку від злочинних посягань;
ü Закріплення єдності законодавчого встановлення кримінальної відповідальності;
ü Встановлення юридичного складу злочину в діях особи, що фіксується в кримінально-правовій нормі;
ü Закріплення особистої і винної відповідальності;
ü Посилення відповідальності за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів та посилення боротьби з організованою злочинністю;
ü Урізноманітнення кримінально-правового впливу, що сприяє справедливості кари залежно від тяжкості вчиненого злочину й особи засудженого;
ü Істотне зниження санкцій порівняно зі старим Кримінальним кодексом;
ü Можливість звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання;
ü Відмова від покарання у вигляді смертної кари і заміна її довічним позбавленням волі;
ü Заохочення позитивної пост кримінальної поведінки;
ü Пом’якшення відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими злочинцями.
30) Види кримінальних злочинів
Злочином є передбачене ККУ суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
Ø Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання.
Ø Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.
Ø Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
Ø Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Особлива частина Кримінального кодексу України передбачає наступні види злочинів:
Розділ I ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ОСНОВ НАЦIОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ
Розділ II ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЖИТТЯ ТА ЗДОРОВ’Я ОСОБИ
Розділ III ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВОЛI, ЧЕСТI ТА ГIДНОСТI ОСОБИ
Розділ IV ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТI ОСОБИ
Розділ V ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВИБОРЧИХ, ТРУДОВИХ ТА IНШИХ ОСОБИСТИХ ПРАВ I СВОБОД ЛЮДИНИ I ГРОМАДЯНИНА
Розділ VI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВЛАСНОСТI
Розділ VII ЗЛОЧИНИ У СФЕРI ГОСПОДАРСЬКОЇ ДIЯЛЬНОСТI
Розділ VIII ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ДОВКIЛЛЯ
Розділ IX ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ
Розділ X ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ ВИРОБНИЦТВА
Розділ XI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ БЕЗПЕКИ РУХУ ТА ЕКСПЛУАТАЦIЇ ТРАНСПОРТУ
Розділ XII ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ТА МОРАЛЬНОСТI
Розділ XIII ЗЛОЧИНИ У СФЕРI ОБIГУ НАРКОТИЧНИХ ЗАСОБIВ, ПСИХОТРОПНИХ РЕЧОВИН, ЇХ АНАЛОГIВ АБО ПРЕКУРСОРIВ ТА IНШI ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ’Я НАСЕЛЕННЯ
Розділ XIV ЗЛОЧИНИ У СФЕРI ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦI, НЕДОТОРКАННОСТI ДЕРЖАВНИХ КОРДОНIВ, ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРИЗОВУ ТА МОБIЛIЗАЦIЇ
Розділ XV ЗЛОЧИНИ ПРОТИ АВТОРИТЕТУ ОРГАНIВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ, ОРГАНIВ МIСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ ТА ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН
Розділ XVI ЗЛОЧИНИ У СФЕРI ВИКОРИСТАННЯ ЕЛЕКТРОННО-ОБЧИСЛЮВАЛЬНИХ МАШИН (КОМП’ЮТЕРIВ), СИСТЕМ ТА КОМП’ЮТЕРНИХ МЕРЕЖ I МЕРЕЖ ЕЛЕКТРОЗВ’ЯЗКУ
Розділ XVIII ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВОСУДДЯ
Розділ XIX ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ НЕСЕННЯ ВIЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ
Розділ XX ЗЛОЧИНИ ПРОТИ МИРУ, БЕЗПЕКИ ЛЮДСТВА ТА МIЖНАРОДНОГО ПРАВОПОРЯДКУ
31) Поняття трудового договору
Поняття трудового договору зумовлено основним Конституційним правом громадян України – правом на працю, основна сутність якого в тому, що згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку працівник вільно обирає або на яку вільно погоджується. Ця норма відповідає змісту ст. 23 Загальної декларації прав людини означає, що тільки самому працівникові належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці.
Право вільно розпоряджатися своїми здібностями включає і право взагалі не займатися трудовою діяльністю, оскільки незайнятість людини трудовою діяльністю не є підставою для притягнення до будь-якої відповідальності.
Трудовий договір має три специфічні особливості.
Ø Це угода про працю конкретного працівника на конкретному підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи.
Ø Трудовий договір, як юридичний факт, є основною підставою виникнення трудових правовідносин, передумовою для виникнення й існування інших, але тісно пов’язаних з трудовими правовідносинами.
Ø Трудовий договір є базовим, основним інститутом трудового права, що включає систему правових норм про прийняття на роботу, про зміну умов трудового договору, а також про припинення трудового договору.
Згідно ч.1 ст. 21 КЗпП України, трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядникові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Сторони трудового договору:
Ø Працівник.
Визначений законом вік, з якого часу працівник вправі укладати трудовий договір – 16 років. Як виняток, за згодою батьків можуть прийматися на роботу особи, які досягли віку 15 років. В окремих випадках, допускається прийняття на роботу учнів у вільний від навчання час по досягнення ними 14 річного віку.
Ø Власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, або фізична особа, що використовує найману працю.
Як правило, це юридична особа.
32) Види трудових договорів
Термінів тривалості трудового договору визначено три:
ü укладення трудового договору на невизначений строк;
ü укладення трудового договору на певний строк;
ü укладення трудового договору на час виконання певної роботи.
Трудові договори за змістом поділяються на:
Ø трудовий контракт
Ø тимчасовий трудовий договір;
Ø сезонний трудовий договір;
Ø трудовий договір за сумісництвом;
Ø трудовий договір за суміщенням;
Ø трудовий договір з держаними службовцями;
Ø трудовий договір за конкурсом;
Ø трудовий договір з неповним робочим днем;
Ø трудовий договір з фізичною особою та інші.
Зміст трудового договору включає умови, що визначаються чинним законодавством і обопільною угодою сторін.
Законодавством передбачено такі умови як:
- розмір мінімальної заробітної плати, незалежно від форм власності і господарювання підприємства.
- тривалість мінімальної щорічної оплачуваної відпустки.
- тривалість максимального робочого часу та ін.
Сторонами трудового договору визначаються такі умови як:
1. Обов’язкові
- домовленість про місце роботи (підприємство, цех, філія тощо);
- домовленість про трудову функцію, тобто ким буде працювати працівник (аптекарем, оператором тощо);
- домовленість про тривалість трудового договору (на певний строк, безстроково тощо);
- домовленість про момент початку роботи (через день, тиждень, місяць тощо);
- визначення винагороди за працю, тобто умову про оплату праці.
2. Факультативні
- встановлення випробування при прийнятті працівника на роботу;
- встановлення неповного робочого часу;
- домовленість про роботу в одну зміну при змінному режимі робочого часу.
Сторони можуть домовлятися про будь-які умови, але такі, щоб вони не порушували і не погіршували права та інтереси працівника порівняно з чинним законодавством. Коли умови погіршують становище працівника, такі умови визнаються недійсними. Вимогою стосовно факультативних вимог є їх обов’язковість у випадку, якщо сторони досягли згоди про включення їх до трудового договору.
33) Підстави розірвання трудового договору
Підставами припинення трудового договору є:
1) угода сторін;
2) закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
3) призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу;
4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45);
5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці;
7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;
8) підстави, передбачені контрактом.
Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.
У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.
Працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
34) Трудова дисципліна та заходи щодо її порушення
Трудова дисципліна – це, насамперед, сумлінне виконання працівником і власником або уповноваженим ним органом обов’язків, покладених на них законодавством про працю України.
Згідно статті 139 КЗпП, працівники зобов’язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
Власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.
За порушення трудової дисципліни у трудовому законодавстві виділяють два види дисциплінарної відповідальності:
1) Загальна, що настає відповідно до КЗпП України:
Ø догана – це вид стягнення, який є заходом особистого немайнового характеру і полягає у негативній оцінці та засудженні поведінки працівника;
Ø звільнення - це вид стягнення, який полягає у розірванні трудового договору з працівником.
2) Спеціальна, що передбачається тільки для окремих категорій працівників на підставі статуту та інших нормативно-правових актів.
Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.
За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.
Дисциплінарне стягнення може бути оскаржене працівником у порядку, встановленому чинним законодавством (глава XV цього Кодексу).
Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.
Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року.
Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.
35) Час відпочинку
