1. Сутність світового господарства та його структура.
Світове господарство являє собою сукупність національних господарств, що об‘єднані системою міжнародних економічних відносин. Воно є цілісним економічним організмом, який утворюють взаємопов‘язані та взаємозалежні економіки окремих країн.
Світове господарство пройшло тривалий шлях розвитку, що пов‘язаний з еволюцією людської цивілізації. Воно не завжди характеризувалося великими масштабами та високим рівнем виробництва. Суттєвим поштовхом для його розвитку стало формування міжнародного ринку, а згодом і поширення в світі індустріального типу господарства. На рубежі ХІХ – ХХ ст. відбулося формування єдиної системи світового господарства. Розвиток світового господарства протягом ХХ ст. супроводжувався економічним розподілом світу внаслідок негативної діяльності міжнародних монополій, формуванням колоніального поділу парці через територіальний поділ світу великими державами та протистоянням двох соціально-економічних систем (капіталістичної та соціалістичної).
Структуру світового господарства утворюють три великі групи країн: економічно розвинуті країни, країни, що розвиваються та країни з перехідною економікою. Розвиненим країнам світу властивий високий ступінь розвитку технологічного способу виробництва у промисловості, поступове наближення до цього рівня сфери будівництва, сільського господарства, високий ступінь розвитку та значна частка сфери послуг. До цих держав належать США, Канада, Західноєвропейські країни, Ізраїль, Японія тощо. На частку цих країн припадає близько 60% обсягу світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.
Країни, що розвиваються, поділяють на три групи: 1) держави, що належать до Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), а саме Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Лівія, Кувейт, ОАЕ; 2) нові індустріальні країни – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Мексика, Бразилія, Індонезія, Філіппіни та ін.; 3) найменш розвинуті країни – переважно до їх числа належать країни Африканського континенту.
До країн з перехідною економікою належать країни, що утворились після розпаду Радянського Союзу та інші колишні соціалістичні країни, котрі переходять до ринкового господарювання.
2. Міжнародний поділ праці.
Міжнародний поділ праці – це поділ праці між окремими країнами, він являє собою інтернаціональну форму суспільного поділу праці, що базується на спеціалізації та кооперації країн у виробництві товарів і послуг, якими вони обмінюються шляхом міжнародної торгівлі.
Міжнародна спеціалізація виробництва – це форма поділу праці, яка полягає в тому, що виробництво одних видів продукції зосереджується в одних країнах, а інших видів продукції – в інших країнах. Розрізняють міжгалузеву та внутрішньогалузеву міжнародну спеціалізацію. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Вона пов‘язана з наявністю тих чи інших природних ресурсів у різних країнах і в основному спостерігається в державах з менш розвинутою економікою. Внутрішньогалузева спеціалізація передбачає наявність певної галузі у декількох країнах, які виробляють окремі види продукції з цієї галузі. Вона пов‘язана з галузями, що засновані більшою мірою на результатах науково-технічної діяльності, і притаманна економічно розвинутим країнам.
Міжнародна кооперація виробництва – це форма поділу праці, що своєю техніко-економічною метою має випуск узгодженої продукції, що здійснюється зазвичай на основі міжурядових угод за участю компаній, організацій тощо. Так, міжнародна науково-виробнича кооперація передбачає спільне вирішення науково-технічних проблем, обмін науково-технічною інформацією, продаж і купівлю ліцензій, «ноу-хау», обмін ученими тощо. Завдяки участі в міжнародному поділі праці кожна країна отримує певні переваги, зумовлені вибором ними форм спеціалізації та кооперування, які найбільшою мірою відповідають: 1) її природним умовам; 2) досягнутому рівню розвитку продуктивних сил; 3) національним затратам праці, які визначаються з урахуванням витрат на виробництво, з одного боку, товарів, які країна виробляє й які обходяться їй відносно дешевше, а з другого – товарів, які за відсутності міжнародної торгівлі обійшлися б їй дорожче при організації власного виробництва.
3. Економічна інтернаціоналізація.
Економічна інтернаціоналізація характеризує процес зближення економік різних країн світу. Це виявляється у зростанні виробничої взаємозалежності, збільшенні міжнародного товарообороту, русі капіталів і робочої сили, у спільному впливі на найбільш важливі економічні процеси в країнах. Економічна інтернаціоналізація породжує тенденцію до вирівнювання умов виробництва в різних країнах, рівня витрат виробництва, продуктивності парці, норми прибутку тощо. Проте національне господарство не розчиняється в інтернаціональній єдності. Суттєві соціально-економічні відмінності між країнами зберігаються.
Процеси інтернаціоналізації відбуваються за різними напрямами економічного життя, основними з них є інтернаціоналізація виробництва та інтернаціоналізація капіталу. Інтернаціоналізація виробництва полягає у встановленні стійких виробничих зв‘язків між підприємствами різних країн, внаслідок чого процес виробництва в одній країні стає частиною світового виробничого процесу. Інтернаціоналізація капіталу полягає у встановленні взаємозв‘язку між капіталами різних країн, внаслідок чого поширюється діяльність компаній за межами власної країни та створення своїх підприємств в інших країнах, що супроводжується вивезенням капіталу, його переміщенням між розвинутими країнами.
Одним з проявів цих процесів є виникнення транснаціональних корпорацій. Транснаціональні корпорації(ТНК) – це корпорації, які є міжнародними за характером своєї діяльності, але національними щодо контролю над ними і утворюються на основі транснаціоналізації (просування за кордон) своєї підприємницької діяльності. Їх функціонування перетворює світове господарство на єдиний ринок, оскільки в сучасному світі не залишилось жодної країни, де не здійснюють своїх операцій ТНК.
4. Міжнародна економічна інтеграція.
Міжнародна економічна інтеграція є вищим рівнем інтернаціоналізації і означає процес поступового об‘єднання і взаємодії (взаємопроникнення, взаємопереплетення) національних господарств двох і більше країн, спрямованих на створення єдиної наднаціональної економічної системи, в тому числі єдиного господарського механізму. У кінцевому підсумку міжнародна економічна інтеграція поступово поширюється на всі підсистеми суспільних відносин – соціальні, правові, політичні, культурні, ідеологічні, національні тощо, що призводить до утворення цілісних наднаціональних форм господарювання, які функціонують у вигляді міжнародних організацій та об‘єднань. Основними факторами, що впливають на розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції, є НТП, необхідність подолання та вирішення глобальних проблем, нерівномірний розподіл ресурсів між країнами та регіонами світу.
Міжнародна економічна інтеграція спочатку розвивалася, здебільшого, на галузевому рівні, що у межах Західної Європи знайшло своє втілення у розвитку Європейського об‘єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євроатом), відтак згодом охоплювала сферу торгівлі (прикладом якої є утворення Європейської асоціації вільної торгівлі – ЕАСТ, «Спільного ринку») і, зрештою, поширювалась на інші елементи економічної системи.
Нині у межах світового господарства налічується близько 100 інтеграційних економічних угруповань. Найрозвиненіший із них – Європейський Союз. Ця організація бере свій початок ще від 1957 р. з моменту підписання «Римського договору». Протягом тривалого часу свого існування ЄС поповнювався новими країнами-членами і вже з 2006 року до його складу входить 25 держав Європи. Метою створення ЄС є економічна інтеграція, спільне господарювання країн співдружності, вироблення і реалізація єдиної економічної політики з метою протистояння економічним негараздам. Проте поряд із значними успіхами в господарюванні та загальним підвищенням рівня життя більшості населення економічна інтеграція супроводжується й значними негативними явищами і втратами: у країнах ЄС зросло безробіття (до 22 млн. осіб), із сільськогосподарського обігу через перевиробництво продукції було вилучено близько 15 млн. га землі, знищувалося чимало готової с/г продукції, в той час як в країнах ЄС налічувалося майже 30млн. бідних.
