ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Банкрутство підприємства та причини його виникнення

30 червня 99р. ВРУ прийняла зміни до ЗУ “Про банкрутство”. В новій редакції він має назву “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”цим законом запроваджено таку норму як досудова санація.

Фінансова криза підприємства-неспроможність у повному обсязі задовольняти вимоги кредиторів по фінансовим зобов’язанням та та неможливість виконувати забов’язання по сплаті подаків. Фінансова криза характеризується різним ступенем розбалансування фінансів підприємства від неплатоспроможності до стану повного банкрутства .

Правильно діагностувати глибину фінансової кризи дозволяє її характеристика за такими параметрами:

1. За видом кризи

- брак чітко визначеної стратегії розвитку підприємства;

- криза прибутковості (перманентні збитки «з'їдають» власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу);

- криза ліквідності (коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

2. За глибиною розвитку

- криза яка загрожує дальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації;

- криза яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства (за умови переведення його на режим антикризового управління);

3. За факторами виникнення

- зовнішні фактори

- внутрішні фактори

Основні зовнішні фактори кризового стану

1. погіршення коньюктури світових товарних ринків

2. погіршення стану національної економіки

3. інфляційні процеси

4. погіршення інвестиційного клімату

5. нестабільність фінансового та валютного ринку

6. посилення конкуренції в галузі

7. занепад окремої галузі

Внутрішні фактори кризового стану

- недоліки виробництва фінансового кадрового менеджменту

- недоліки в організаційній структурі

- незадовільний рівень маркетингу що призводить до обсягів реального продукту

- дефіцит у фінансуванні , і як наслідок низька кредитоспроможність

- недолік фінансового планування , залучення та розміщення капіталу.

Економічні причини фінансової санації

Досудова санація - система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів відповідно до законодавства до початку порушення провадження у справі про банкрутство.

Реорганізаційні процедури мають нестандартні збереження підприємства боржника на основі оздоровлення фінансів. Ліквідаційна процедура передбачає встановлені законом процедури ліквідації процедури боржника,як самостійної юридичної особи в ході конкурентного запровадження.

Конкурентне запровадження це процедура стосовно призначеного до ліквідації банкрутства боржника, яка має меншого задоволення вимог кредиторів у порядку передбаченого законодавством про банкрутство.

Механізм здійснення фінансової санації підприємств

Санація підприємства це сукупність фінансових, виробничих та організаційних заходів по відповідно платоспроможним прибуткам і конкурентоспроможним підприємствам боржника у довгостроковому періоді. Будь-яке підприємства в умовах ринку може переживати як фінансовий підйом, так і фінансовий спад. В останньому випадку важливе місце займає можливість конкретного підприємства вийти зі скрутної ситуації і залишитися “на плаву”. В даному випадку мова йде про санаційну спроможність підприємства.

Отже, санаційна спроможність — це наявність у підприємства, що перебуває у фінансовій кризі, фінансових, організаційно-технічних та правових можливостей, які визначають його здатність до успішного проведення фінансової санації. До загальних передумов санаційної спроможності відносять наявність у підприємства потенціалу для майбутньої успішної діяльності, а саме:

а) реальних можливостей збільшення виручки від реалізації, скорочення собівартості продукції і на цій основі досягнення майбутньої прибутковості фінансово-господарської діяльності;

б) реальних можливостей досягнення задовільної структури балансу;

в) реальних можливостей забезпечення стабільної ліквідності та

платоспроможності.

Санаційне спроможним підприємство буде в тім разі, якщо продискантована ,очікувана вартість майбутніх активів (за умови успішної санації) буде більшою за вартість його ліквідаційної маси перед проведенням санації.

Оцінюючи санаційну спроможність підприємства, виходять передовсім з його об'єктивних економіко-правових характеристик та показників. Суб'єктивна «моральна спроможність» та готовність власників підприємства та персоналу до кінця боротися за життя підприємства, як правило, відіграють незначну роль.

Рішення про проведення санації підприємства чи про його ліквідацію

приймається на підставі висновків санаційного аудиту. Аудит — це

перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних

документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення вірогідності їхньої звітності та обліку, повноти й відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам. Аудиторські послуги можуть надаватися у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов'язаних з ними експертиз, консультацій з читань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-госоподарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності юридичних та фізичних осіб. Санаційний аудит є окремим напрямком діяльності аудиторських фірм. Він має свої особливості як щодо методів, так і щодо об'єктів та цілей проведення. Характерною рисою санаційного аудиту є те,

що він здійснюється на підприємствах, які перебувають у фінансовій.

Процедура санації

Санація є системою заходів, що здійснюються під час провадження по справі про банкрутство з метою попередження визнання боржника банкрутом та його ліквідації, яка спрямована на оздоровлення фінансово-господарського положення боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів та капіталу і (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника (ст. 1 Закону).

Закон вміщує дві основні процедури, які за своєю сутністю відновлюють механізм платоспроможності. Це санація та мирова угода. Самою основною формою фінансового оздоровлення боржника є санація. Вона можлива тоді, коли у боржника є реальна можливість відновити свою платоспроможність.

Тривалість процедури санації складає дванадцять місяців і може бути подовжена не більш ніж на шість місяців. Для містоутворюючих, особливо небезпечних підприємств Закон допускає подовження строку санації на 10 років при наявності клопотання органу місцевого самоврядування або центрального органу виконавчої влади, які зобов'язалися за зобов'язаннями боржника (ст. 42, 43 Закону).

Санація вводиться господарським судом за клопотанням комітету кредиторів і йде за процедурою розпорядження. Виключення складає процедура санації боржника його керівником (ст. 53 Закону). В цьому випадку процедури санації та розпорядження співпадають і виникають одночасно після порушення справи про банкрутство або коли кредитори вирішили застосувати положення вказаної статті в рамках звичайної справи (ст. 53 п.11 Закону).

З моменту введення процедури санації арешт на майно боржника та інші обмеження дій боржника з розпорядження його майном можуть бути накладені виключно в межах процедури санації. Це означає, що ні податкова інспекція, ні державна виконавча служба, ні інші юрисдикційні органи не вправі обмежити майнові дії боржника. Тільки арбітражний керуючий по справі про банкрутство має такі повноваження.

Іншим важливим елементом фінансового оздоровлення є додатковий мораторій по сплаті неустойки та збитків, що виникли в процедурі розпорядження майном. Сутність його полягає в тому, що після закінчення або дострокового припинення процедури санації неустойка (штраф, пеня), а також суми завданих збитків, які боржник зобов'язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями по сплаті податків та зборів (обов'язкових платежів), можуть бути заявлені до сплати в розмірах, які були на день прийняття рішення про санацію, з урахуванням положень мирової угоди у відношенні відстрочки і (або) розстрочки, прощення боргів [22].

Важливою (ключовою) процесуальною фігурою в процедурі санації є керуючий санацією. Він призначається господарським судом одночасно з введенням процедури санації. Кандидатуру керуючого санацією пропонує господарському суду комітет кредиторів. Комітет кредиторів попередньо схвалює кандидатуру, запропоновану будь-яким з кредиторів, представником органу уповноваженого керувати майном боржника.

В процедурі санації важливо вирішити три задачі. По-перше, необхідно обрати засоби відновлення платоспроможності боржника. По-друге - підготувати умови для реалізації таких засобів. І по-третє - виконати всі поставлені задачі і сплатити (погасити) заборгованість перед кредиторами. Відповідно до цього і побудована вся процедура санації. Вона представляє два великих етапи: а) позапланова санація — комплекс заходів, спрямованих на усунення негативних правових наслідків, скоєних боржником, які призвели до банкрутства, а також підтримка в нормальному господарському режимі виробничо-господарської діяльності підприємства боржника; б) планова санація — реалізація планових засобів відновлення платоспроможності боржника та погашення заборгованості перед кредиторами [22].

Повноваження керуючого санацією умовно можна розділити на дві великі групи відповідно етапам процедури санації.

К першій групі повноважень слід віднести дії по відмові від угод і по визнанню їх недійсними. Якщо договори не виконані повністю або частково і є невигідними для боржника, то керуючий санацією може в трьохмісячний строк з дня введення процедури санації відмовитися від них. Закон встановлює вичерпний перелік таких підстав: а) виконання договору завдає збитки боржнику у порівнянні з аналогічними, які укладаються на таких самих умовах. Це може бути реалізація продукції за заниженими (по собівартості або нижче) цінами або на бартерній основі; б) договір є довгостроковим (більш 1 року) або розрахований на отримання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі, крім випадків випуску продукції з технологічним циклом більшим, ніж строки санації боржника. В процедурі санації всі попередні договори повинні бути пов'язані зі строком санації; в) виконання договору створює умови, які перешкоджають відновленню платоспроможності боржника. Це можуть бути договори на реалізацію продукції через посередницькі організації, вступ до різного роду об'єднань, договори оренди і т.п.[22].

Що стосується визнання угод недійсними, то керуючий санацією вправі ініціювати в господарському суді в межах процедури банкрутства їх розгляд. Закон встановив спеціальні підстави для визнання угод недійсними: а) угода вчинена боржником з заінтересованими особами, в результаті якої кредиторам завдані або можуть бути завдані збитки. Це можуть бути угоди на реалізацію об'єктів нерухомості, цілісних майнових комплексів або установчі договори і т.п.; б) угода, що укладена боржником з окремим кредитором або іншою особою протягом шісти місяців до прийняття рішення про санацію, надає перевагу одному кредитору перед іншими або пов'язана з виплатою (видачею) частки (паю) в майні боржника, у зв'язку з його виходом зі складу учасників боржника. Правовим наслідком таких угод є двостороння реституція. І контрагент за спірною угодою становиться поточним кредитором.

До першої групи повноважень керуючого санацією слід ще віднести: а) прийняття в господарське відання майна боржника і організація проведення його інвентаризації; б) організація ведення бухгалтерського та статистичного обліку і фінансової звітності; в) розгляд вимог кредиторів по зобов'язанням боржника, які виникли в процедурі розпорядження майном боржника та санації.

До другої групи повноважень слід віднести самостійне розпорядження майном; розробку та подачу на затвердження комітету кредиторів плану проведення санації боржника; відкриття спеціального рахунку для проведення санації та розрахунків з кредиторами; укладання цивільно-правових договорів [22].

Все вищезазначене свідчить про те, що фігура арбітражного керуючого є ключовою на всіх стадіях процесу банкрутства.

На жаль, в Законі недостатньо детально описано порядок призначення арбітражних керуючих та відсторонення їх від виконання обов'язків. У зв'язку з цим при прийнятті рішення по тому або іншому питанню суди повинні, в основному, керуватися не правовими актами, як це передбачено статтею 4 ГПК України, а власним переконанням, що може призвести до хвилі суперечок, пов'язаних з переглядом судових рішень.

Така ситуація стала можливою внаслідок використання в Законі нечітких формулювань, якими оперують не на користь інтересам справи деякі кредитори.

Можна сказати, що передбачені всі можливі заходи для захисту інтересів кредиторів. На жаль, контрзаходи для попередження дії недобросовісних кредиторів в Законі відсутні.

Процедура санації боржника реалізується шляхом плану санації. План санації представляє собою комплексну програму фінансового оздоровлення боржника і застосування спеціальних заходів з відновлення платоспроможності боржника і строк їх реалізації.

В плані санації в обов'язковому порядку повинні бути передбачені умови участі інвесторів (при їх наявності) в повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, в тому числі шляхом переводу боргу (частини боргу) на інвестора, строк та черговість виплати інвестором боргу кредиторам та умови відповідальності інвестора за невиконання взятих, згідно плану санації, обов'язків [20].

В плані санації повинен передбачатися строк відновлення платоспроможності. Якщо план санації не вміщує всіх перелічених суттєвих умов, то він не може бути затверджений судом.

Заходами відновлення платоспроможності можуть бути: реструктуризація підприємства; перепрофілювання виробництва; закриття нерентабельних виробництв; ліквідація дебіторської заборгованості; продаж частини майна боржника; виконання зобов'язань боржника власником або інвестором; продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу та інші засоби.

ПРЕДМЕТ І МЕТОД ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

1. Предмет і об‘єкт економічної теорії.

Економічна теорія являє собою дисципліну, що належить до суспільних наук, серед яких також є філософія, соціологія, історія, правознавство тощо. Вона вивчає закони становлення і розвитку економічної системи суспільства з метою максимально ефективного задоволення постійно зростаючих потреб людства за умови обмежених ресурсів. Назва «економіка» утворилась із поєднання двох слів грецького походження «ойкос» – будинок, господарство і «номос» – вчення, закон, тобто означає «наука ведення домашнього господарства».

Як і будь-яка інша дисципліна економічна теорія має свій предмет та об‘єкт дослідження. Предметом економічної теорії є закони еволюції економічних відносин людей в усіх сферах суспільного відтворення (виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Відповідно об‘єктом даної науки є економічне життя суспільства, тобто безпосередньо економіка (практика господарювання).

В основі економічної діяльності лежить низка законів. Економічний закон виявляє суттєві, стійкі і необхідні причинно-наслідкові зв‘язки між властивостями явищ, процесів, елементів економічної системи. Сукупність законів економічного розвитку складається з всезагальних законів (властиві будь-якому типу економічної системи), особливих економічних законів (виражають такі особливості економічних відносин, що є спільними для декількох типів економічних систем) та специфічні економічні закони (ті, що діють лише в умовах певного економічного ладу).

Формулювання економічних законів відбувається за допомогою економічних категорій – наукових понять, що характеризують окремі сторони економічних явищ. В процесі свого розвитку економічна наука сформувала цілу низку економічних категорій, до яких належать: власність, товар, вартість, гроші, капітал, ринок, наймана праця, заробітна плата тощо. Кожен економічний закон групує навколо себе певну кількість відповідних йому економічних категорій.

2. Функції економічної теорії.

Основними функціями економічної теорії є теоретико-пізнавальна, практична, світоглядна (ідеологічна) та методологічна.

Теоретико-пізнавальна функція полягає у розкритті змісту економічних законів та категорій, тобто у вивченні сутності економічних явищ і процесів, аналізі причинно-наслідкових зв‘язків між ними, дослідженні притаманних їм внутрішніх суперечностей тощо.

Практична функціяполягає у комплексному обґрунтуванні конкретних шляхів використання економічних законів та подолання суперечностей, що гальмують економічний поступ. В сучасній економіці практична функція забезпечує формування наукової основи економічної політики держави.

Світоглядна (ідеологічна) функція полягає в сприянні економічної теорією формуванню наукової економічної свідомості та економічного світогляду людей. Економічне мислення дозволяє людині правильно зрозуміти і пояснити існуючі економічні явища, здійснити оптимальний вибір. Також економічне мислення дає можливість збалансованого застосування адміністративних та ринкових важелів управління економікою на рівні держави.

Методологічна функція (методологія – це система методів, прийомів, інструментів пізнання) полягає в тому, що економічна теорія виступає теоретичним фундаментом для низки галузевих і функціональних економічних наук, вона служить для них основою використання загальнонаукових принципів і законів, обґрунтовує базові економічні категорії для цих дисциплін.

3. Методи дослідження дисципліни.

Під методом дослідження дисципліни розуміють спосіб вивчення її предмету. До основних методів дослідження економічної теорії належать: діалектичний, структурно-функціональний, емпіричний, метод наукової абстракції, аналіз і синтез, індукція та дедукція, метод єдності історичного і логічного, статистичні спостереження, економіко-математичні методи тощо.

Діалектичний метод базується на використанні законів і принципів філософії: – пізнання явищ і процесів відбувається у їх взаємозв‘язку і взаємозалежності та в стані безперервного руху (закон заперечення заперечення); – накопичення кількісних змін зумовлює перехід до якісних; – джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.

Структурно-функціональний метод розглядає будь-яке економічне явище як системне і цілісне. Цей метод зосереджує увагу на функціональних зв‘язках між структурними елементами системи.

Емпіричний метод базується на основі узагальнення емпіричних фактів, тобто фактів одержаних дослідним шляхом.

Метод наукової абстракції полягає у пізнанні процесів і явищ, виокремлюючи основні, сталі, стійкі, типові, найсуттєвіші ознаки і не звертаючи уваги на другорядні, одиничні, випадкові, неістотні ознаки.

Аналіз – це метод, за яким відбувається умовне розділення цілого на частини з подальшим дослідженням кожної з частин. Синтез – це зворотній процес, що передбачає формування цілісної уяви про предмет або явище.

Індукція– це метод, за яким на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Дедукція – являє собою перехід від загального до конкретного.

Методєдності історичного і логічногополягає увивченні явищ і процесів у їх історичні та логічній послідовності.

4. Виникнення і розвиток економічної теорії як науки.

Економічні явища завжди привертали до себе увагу вчених через існування практичних потреб регулювання економічного життя, впливу на нього в потрібних напрямках. Тому ще в античному світі економічне вчення досягло значного розвитку, про що свідчать численні економічні трактати мислителів Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Як самостійна наука економічна теорія сформувалась на початку ХV ст. в період зародження капіталістичного ладу. Французький економіст Антуан де Монкретьєн у своїй праці «Трактат політичної економії» (1615 р.) вперше застосував термін «політична економія», що означає «закони ведення державного господарства». Науковець був представником першої школи економічної теорії – меркантилізму, послідовники якої вважали торгівлю, особливо міжнародну, єдиним джерелом багатства.

В епоху промислового перевороту формувалася класична школа економічної теорії, основна увага прихильників якої концентрувалася вже не на сфері обігу, а на сфері виробництва. При цьому перші представники французького класичного напряму – фізіократи обмежились дослідженням ролі лише сільськогосподарського виробництва. Цей недолік виправили представники англійської класичної школи Адам Сміт та Давид Рікардо, котрі в своїх працях в центр економічної системи поставили процес будь-якого виробництва, а не лише сільськогосподарського, висунули ідею поєднання особистих і суспільних економічних інтересів. Класична школа вперше формулювала економічні закони (закон трудової вартості), обґрунтувала систему понять і категорій, що являють собою наукове відображення економічних процесів.

В середині ХІХ ст. виникає марксистська теорія, в рамках якої досліджувались виробничі відносини людей у їх взаємозв‘язку з продуктивними силами, вивчались суспільні суперечності, класова боротьба. К. Маркс створив вчення про суспільно-економічні формації, закономірності їх розвитку та причини їх зміни.

Велике значення для розвитку економічної теорії мали праці видатного англійського економіста А. Маршалла, який у 1890 р. опублікував працю «Принципи економічної науки». Вона започаткувала новий напрям в економічній теорії – неокласичний. Об‘єктом неокласичного вчення є поведінка «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід і звести до мінімуму витрати. Основною категорією аналізу неокласиків є теорія граничної корисності.

Значним в розвиток економічної науки був внесок Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів господарство країни не зможе ефективно розвиватись і долати кризові явища.

Поєднання окремих ідей неокласиків і кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу, видатним представником якого був Поль Самуельсон. У своїй праці «Економікс» він висвітлив принципи неокласичного синтезу, які спираються на раціональне сполучення елементів двох зазначених напрямів.

На початку ХХ ст. виникає інституціоналізм – напрям економічної теорії, в рамках якого основне значення приділялося аналізу ролі інститутів (держава, профспілки, податки, юридичні норми тощо) в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності.

До сучасних напрямів економічної науки відносять: неокласицизм (монетаризм і неолібералізм), неокейнсіаство та неоінституціоналізм.