Дослідження історичного розвитку науки менеджменту може здійснюватися з двох протилежних позицій: релятивізму й абсолютизму.
Релятивіст розглядає кожну окрему теорію, запропоновану в минулому, як більш чи менш правдиве відображення тогочасних умов, причому кожна теорія має однакове
зосереджує увагу на тому, що можна вважати поступом від помилки до істини. Релятивісти виправдання у власному контексті.
Абсолютист неспроможні ранжувати теорії з оцінкою їх внеску в розвиток науки управління. Тому в процесі засвоєння матеріалу цієї теми доцільно орієнтуватися на тлумачення історії розвитку науки менеджменту з погляду абсолютизму.
Важливим є усвідомлення того, що на відміну від усіх інших наук розвиток управлінської думки не мав послідовної еволюції системи наукових знань. Навпаки, на першому етапі наука менеджменту функціонувала одночасно у кількох відносно самостійних напрямах: класична теорія менеджменту (школа наукового управління й адміністративна школа), неокласична теорія (школа людських стосунків та школа організаційної поведінки), кількісна теорія менеджменту. Слід зазначити, що в кожній з цих теорій менеджменту намагалися запропонувати єдиний "рецепт" підвищення ефективності управління організацією, у чому і виявляється їх обмеженість.
До нині відомо чотири найважливіші підходи розвитку теорії та практики управління:
1) підхід з позицій виокремлення різних шкіл в управлінні. Тут управління розглядається з чотирьох різних аспектів — це школи наукового й адміністративного управлінь, людських взаємовідносин та науки про поведінку, а також науки управління, або кількісних методів;
2) процесний, сутність управління якого тлумачиться як безперервна серія взаємопов'язаних управлінських функцій;
3) системний, сутність якого полягає в тому, що керівники мають розглядати організацію як сукупність таких взаємозалежних елементів, як люди, структура, завдання та технологія, що орієнтуються на досягнення різних цілей в умовах змінюваного зовнішнього середовища;
4) ситуаційний, концентрується на тому, що придатність різних методів в управлінні визначається ситуацією. Оскільки є така велика кількість факторів як усередині власне організації, так і в навколишньому середовищі, не має єдиного найкращого способу керувати організацією. Найефективнішим методом у такій ситуації вважається метод, що найбільше їй відповідає.
Сучасними напрямами розвитку науки управління є:
Ø глобалізація менеджменту;
Ø об'єднання інтересів, суспільства і людини;
Ø гуманізація управління;
Ø посилення технократичного аспекту управління.
2.2. Ранні теорії менеджменту
Початком визнання управління наукою і самостійною галуззю досліджень вважається 1911 р., коли Фредерік У. Тейлор опублікував свою книгу «Принципи наукового управління». Але головною силою, яка підштовхнула цікавість до управління ще раніше, була промислова революція в Англії.
Необхідність виділення управлінської діяльності в окрему функцію виникла наприкінці XIX - початку XX століть. Ідея про те, що управління саме по собі може зробити значний внесок у розвиток і успіх організації, вперше зародилася в Америці.
Саме в цей період почалося формування деяких прийомів організації виробництва, які дозволяли підвищити його ефективність. Але в той час управління не розглядалася як самостійна сфера діяльності, а вважалося таким собі допоміжним засобом, що дозволяє поліпшити роботу.
