Міжнародна інвестиційна діяльність зумовлюється експортом інвестиційного капіталу за кордон у грошовій або товарній формі з метою одержання прибутку і розширення економічного впливу.
За характером власності вивезений капітал може бути приватним і державним.
Розрізняють дві форми вивезення капіталу:
- вивіз підприємницького капіталу — його розміщення у виробничі підприємства країн-імпортерів;
- вивіз позичкового капіталу — у вигляді позичок, кредитів, вкладень на поточні рахунки в іноземні банки.
Підприємницький капітал, у свою чергу, поділяється на прямі і портфельні інвестиції.
Прямі іноземні інвестиції— вкладення у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора або його участь в управлінні підприємством. Прямими інвестиціями є первинні вкладення і реінвестиції, усі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позичок між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями. За визначенням МВФ, інвестиції вважаються прямими при наявності у іноземного інвестора не менше 25% акцій підприємства.
Портфельні іноземні інвестиції— це вкладення в акції зарубіжних підприємств (без придбання контрольного пакету), облігації та інші цінні папери іноземних держав, міжнародних валютно-кредитних організацій з метою одержання підвищеного доходу за рахунок податкових пільг, зміни валютного курсу тощо. Такі інвестиції не дають реального контролю інвестора над об'єктом інвестування.
Кількісним критерієм розмежування прямих і портфельних інвестицій у розвинених країнах вважається 10% об'єкта інвестування. Однак інвестиція може не бути прямою, якщо частка інвестора становить понад 10 відсотків, але він не має реального контролю над об'єктом. І, навпаки, інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, але вона повинна забезпечувати реальний вплив на прийняття рішень об'єкта інвестування.
Іноземне інвестування може здійснюватися у різних формах залежно від типу інвестора, його мети і ступеня ризику при вкладанні коштів. За останні рок кількість шляхів іноземного інвестування значно зросла завдяки розвитку комп'ютерних технологій та зв'язку. Це призвело до поліпшення сполучення між фінансовими ринками у світі та дало можливість впровадити нові методи інвестування які більше відповідають потребам інвестора.
Прямі інвестиції можна класифікувати за такими формами:
- неконтрольні пакети акцій у фірмах країн-реципієнтів;
- ліцензійні угоди з фірмами країн-реципієнтів;
- спільні підприємства;
- створення власних дочірніх підприємств;
- контрольні пакети акцій у фірмах країн-одержувачів.
Таким чином, прямі іноземні інвестиції несуть ризик іноземним інвесторам, тому що останні позбавлені можливості швидкого виходу на ринок.
На вибір типу і форми іноземних інвестицій впливають потенційні можливості тієї чи іншої країни приймати капітал у певних масштабах і формах, умови його використання із забезпеченням достатнього для інвестора прибутку при допустимому рівні ризику.
До найбільш відомих західних систем оцінок інвестиційної привабливості і ризику країни-реципієнта відносять рейтинги, Euromoney, Business Environment Risk Index (BERI).
Національні рейтинги інвестиційного клімату періодично публікують провідні економічні журнали (Fortune, The Economist), авторитетні експертні агентства (Standart end Poor's, IBCA). У дослідницьких цілях можуть використовуватися більш вузькі або розширені експертно-аналітичні та прогностичні системи.
Можна виділити дванадцять головних критеріїв інвестиційної привабливості країн, які встановила Торгова палата США, спостерігаючи за діяльністю американських транснаціональних корпорацій у Латинській Америці:
1. Характеристика місцевого ринку.
2. Доступність ринку.
3. Якість робочої сили.
4. Валютний ризик.
5. Можливість репатріації капіталу.
6. Захист інтелектуальної власності.
7. Торгова політика.
8. Державне регулювання.
9. Ставки податків і пільги.
10. Політична стабільність.
11. Макроекономічна політика.
12. Розвиненість інфраструктури та служб підтримки.
Мотивація міжнародних портфельних інвестиційподібна до мотивації прямих іноземних інвестицій. Однак портфельні інвестиції більш ліквідні, ніж прямі, а портфельний інвестор намагається максимізувати прибуток при допустимому рівні ризику.
Міжнародна портфельна інвестиційна діяльність вимагає від її учасників здійснення численних операцій з цінними паперами. Ці операції не обмежуються лише купівлею-продажем цінних паперів. Основними з них є:
- купівля цінних паперів за власний рахунок, а також за дорученням або за кошти клієнта;
- продаж власних цінних паперів або продаж паперів за дорученням;
- інформаційні, аналітичні і консультативні послуги;
- здійснення розрахунків за цінними паперами;
- посередництво в організації випуску і первинного розміщення цінних паперів;
- гарантоване розміщення цінних паперів (андеррайтинг);
- розміщення цінних паперів під заставу;
- ведення реєстрів власних цінних паперів;
- передача довіреній особі повноважень на голосування;
- збереження, охорона і пересилання цінних паперів;
- погашення цінних паперів у відповідні терміни;
- виплата дивідендів з акцій і відсотків (купонних платежів) з облігацій;
- конвертування привілейованих акцій та облігацій у прості акції;
- реінвестування дивідендів від цінних паперів і доходів від приросту ринкової вартості;
- управління портфелем цінних паперів.
Міжнародні операції з цінними паперами є досить складним видом діяльності. Як правило, вихід на міжнародний фондовий ринок можуть здійснити тільки великі організації, а також країни з розвиненою інфраструктурою національного ринку цінних паперів.
На міжнародний ринок цінних паперів мають великий вплив національні ринки. Розвиток портфельного інвестування в першу чергу залежить від розвиненості фондового ринку приймаючої країни.
