Майже з самого початку розвитку програмування почався перехід від індивідуального способу розробки програм до промислових методів їх створення. Потреби у програмістах зростали швидше за можливості їх підготовки, традиційним джерелом підвищення продуктивності праці програмістів була автоматизація нетворчої рутинної частини їхньої праці, яка піддавалася формалізації (використання бібліотек, стандартних програм, розвиток мов програмування, сервісні засоби операційних систем). Коли ці можливості були майже вичерпані, а задачі стали набагато складнішими, знадобився всебічний перегляд поглядів, методів, підходів до оцінки якості програм, організаційних форм праці. На перший план вийшла проблема супроводження готових програм, тому що вони ніколи не залишаються незмінними протягом свого існування. Сам факт упровадження програми спричиняє зміни у прикладній сфері, що потім потребує змін у програмі. За таких обставин найпростіше вносити зміни у програму самому автору.
Трудомісткість підтримки програм в актуальному стані складає від 40 до 70% трудомісткості її розробки. Звідси виникли нові вимоги до якості програмного продукту. На сьогодні кращою вважається програма, яка потребує менших затрат на розробку та супроводження (а не найкоротша або найшвидша). Найбільш перспективним напрямком організаційного розвитку є напрямок розподілу праці, спрощення кожної функції або операції, нормування праці, поетапний контроль результатів, високий рівень стандартизації. Така організація праці у виробництві програмних продуктів становить технологію виробничого процесу. Як немає універсальної технології виробництва матеріальних продуктів, так немає й універсальної технології створення програм, але більшість запропонованих на сьогодні технологій має спільні риси, адже об’єкт праці — програмний продукт — відрізняється продуктовою однаковістю, одним рівнем розвитку обчислювальної техніки та самої галузі програмування.
