1. Фінанси. Електронний конспект лекцій для студ. екон. спец. / М-во освіти і науки України, Донец. нац. ун-т економіки і торгівлі ім. Михайла Туган-Барановського, Каф. фінансів; І. В. Колєно, Є. С. Гордієнко – Донецьк : [ДонНУЕТ], 2013.
2. Офіційний сайт кабінету міністрів України http://www.kmu.gov.u
3. Сайт журналу «Перший мультіпортал»http://www.kmindex.ru
4. Сайт законодавчої бази http://www.zakon1.rada.gov.ua
5. Сайт статистичної інформації http://www.cta@gou.ua
Становлення та розвиток економічної теорії
Предмет і об'єкт економічної теорії
Методи економічної теорії
Функції економічної теоріїї
Місце економічної терії в системі економічних дисциплін
Становлення й розвиток економічної теорії
Економічна теорія (політекономія) як наука йде своїм коріннями в стародавні часи. Основи економіки були закладені ще в працях учених прадавньої Індії, Китаю, Греції (зокрема, Давньоіндійські «Закони Ману» (IV-III вв. до н.е.), «Артхашастра» (II в. до н.е.), вавилонські «Закони царя Хаммурапі» (XVIII до н.е.), стародавня китайська «Книга змін» та інші).
Вершина докласичного етапу розвитку економічної думки пов'язана з діяльністю античних мислителів. Погляди давньогрецьких філософів Ксенофонта(430-354 рр. до н.е.), Платона (427-347 рр. до н.е.), Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) можна характеризувати як теоретичні вихідні пункти сучасної економічної науки.
Аристотель в IV у до. н.е. розділяв поняття «економія» (наука про господарювання заради задоволення потреб) і «хремастика» (мистецтво отримувати прибуток, «хрема» у перекладі означає майно, власність).
До середніх століть економія була близька до грецької «ойкономії» (так зване домоведення). Коли ж виникли перші централізованих держави, виникла необхідність в обґрунтуванні їх економічної політики, що було зроблено за допомогою політекономії.
Термін «політична економія» походить від давньогрецьких слів «політикос», що означає державний (суспільний) і «ойкономія», що означає домоведення. Тому політекономія – це «державоведення», тобто перелік правил і рекомендацій з організації та управління державним господарством.
Термін «політична економія» (що означало «керування державним майном міста») вперше було вжито в 1615 р. у праці «Трактат політичної економії» французьким дослідником Антуаном де Монкретьеном (1575–1621). Згодом політекономія здобуває нові характеристики.
Як самостійна наука політекономія сформувалася в ХVІІ - ХVІІІ ст.
З ХІХ в. загальнопоширеною назвою науки стала «політична економія». Однак спочатку в різних країнах пропонувалися й такі терміни як «наука про народне господарство», «національна економія», «соціальна економія». Наприкінці ХІХ ст. - початку ХХ ст. поряд з терміном «політична економія» з'являється новий – «economics», що в перекладі з англ. означає «економіка».
На сьогодні ряд учених уважає ці два терміни синонімами, однак слід зазначити, що по своїй суті вони все-таки відрізняються. Це пов'язане з тим, що економічна теорія розвивається двома шляхами:
1) політекономічний, з більш виражених політекономічним аспектом аналізу – політекономія;
2) економічний, з більш вираженим економічним аспектом аналізу – економікс.
Під економіксом розуміється аналітична наука про використання людьми обмежених ресурсів (землі, праці, капіталу, підприємницької здатності) для виробництва товарів і послуг, їх подальший розподіл і обмін між членами товариства з метою споживання. Економікс представлений рядом шкіл і напрямків.
Політекономія постійно перебувала в процесі розвитку та пройшла при цьому ряд основних етапів, які представлені на рис. 1.1.
Теоретична школа меркантилізму виникла в останній треті ХV ст. Меркантилісти (від італ. merkante – торговець, купець) вважали, що джерелом багатства суспільства служить зовнішня торгівля, за допомогою якої можна нагромадити в країні більше золота й срібла. Для цього необхідно продавати в інші країни товарів більше, ніж купувати. Тим самим меркантилісти заклали основу зовнішньоторговельної політики протекціонізму (захист вітчизняного виробника).
Величезний внесок у розвиток поглядів меркантилістів зробили Томас Ман (1571–1641), Дейвід Юм (1711–1776) – видатний філософ XVIII ст., Уільям Петті (1623–1687) – фундатор трудової теорії вартості. Головною заслугою меркантилістів було те, що вони здійснили першу спробу осмислення загальноекономічних завдань на рівні всієї національної економіки. Вона не вдалася, але послужила відправною точкою для теоретичних розробок представників класичної політекономії, ідеї яких були протилежні меркантилізму.
Надалі (з ХVІІ ст.) розвиток економічної науки пов'язаний з класичною політичною економією. Розвиток класичної політекономії відбувався в двох варіантах - французькому та англійському.
Фізіократи (від грец. physis – природа і kratos – влада) порівняно з меркантилістами зробили величезний крок вперед у розвитку економічної науки. Вони перенесли проблему походження багатства (додаткового продукту та його вартості) зі сфери обігу в сферу виробництва.
XІХ ст.
Обґрунтування такої зміни об’єкта економічного дослідження стало прогресивною економічною концепцією того часу. Франсуа Кене (1694–1774) – «батько» фізіократів – виходив з принципу еквівалентності обміну. Оскільки обмінюватися можуть тільки рівновеликі вартості, тому він писав, що обмін або торгівля не породжують багатств і здійснення обміну нічого, виходить, повністю ще не пояснює. Якщо це так, то джерело багатства треба шукати поза сферою обігу, тобто у виробництві. Дане міркування настільки ж геніальне, як і просте, призвело Кене ще до одного відкриття, достатньо важливого для того часу. Якщо наведене міркування вірно, а це так, на думку вченого, то товари на ринок надходять із заздалегідь заданою ціною. Отже, гроші виконують тільки функцію засобу обігу, і їх нагромадження не є дійсним багатством. Більше того, вилучені з обігу через нагромадження, вони перестають виконувати свою корисну суспільну функцію.
І хоча фізіократи вбачали єдиною сферою виробництва, де створюється національне багатство, сільське господарство, а єдиною формою додаткового продукту – земельну ренту, їхній внесок у розвиток політичної економії можна вважати істотним.
Поряд із Ф. Кене істотний внесок у розвиток вчення фізіократів внесли Анн Робер Жак Тюрго (1727–1781), Дюпон де Немур (1739–1817) – засновник і нині існуючої однієї з могутніх американських корпорацій.
Англійська школа також розглядала працю як джерело багатства, не обмежуючись сферою сільського господарства. Головні представники – Уільям Петті (1623-1686), Адам Сміт (1723–1790) і Давид Рікардо (1772–1823).
Піонером класичної політичної економії можна вважати англійського економіста Уільяма Петті, який уперше у 1662 р. вивів сентенцію, що джерелом будь-якого багатства є праця. Отже, економічна думка наново відкриває забуту ідею Арістотеля. З іншого боку, У. Петті розрізняє дві сторони ціни: одна, що постійно змінюється залежно від ринкової кон’юнктури, – ринкова ціна; інша, природна, що не змінюється вже після виробництва, – вартість товару. У. Петті науково послідовний, тож у своїх дослідженнях він виходить тільки з того положення, що праця є «утриманням» вартості.
Великий внесок У. Петті зробив у теорію грошей. Вчений визначив їх як товар, що має трудове походження, тому й виступає загальним еквівалентом. Отже, вартість самих грошей залежить від кількості праці, витраченої на їх виробництво. Вперше в економічній науці У. Петті порушив питання про кількість грошей, необхідних в обігу.
Славу одного з кращих економістів усіх часів А. Сміту принесла загальна теорія ринку, особливо щодо механізму його функціонування. Він переконливо обґрунтував, що кожний господарюючий суб’єкт, переслідуючи свою особисту мету, досягає тим самим і суспільних цілей. Його ідея «невидимої руки ринку» є не що інше, як пояснення механізму саморегулювання ринкової системи. Дія «невидимої руки» ринкових стимулів спрямовує діяльність людей таким чином, щоб вони приносили користь усім. Це є, на думку багатьох економістів, найбільш вагомим внеском А. Сміта в економічну науку, оскільки вона по суті означає, що ніхто не зможе досягти добробуту, не зможе створити багатства, якщо попередньо не задовольнить якоїсь суспільної потреби. А. Сміт тут чітко та ясно сформулював капіталістичну ідеологію.
Подальшого розвитку класична політекономія набула у працях англійського економіста Д. Рікардо. Він «очистив» економічну науку від багатьох помилок попередників і звільнив трудову теорію вартості від внутрішніх суперечностей. Економічна теорія предстає у Д. Рікардо у вигляді послідовної, логічної концепції, якій властива насамперед об’єктивність. Вчений вперше охарактеризував поняття суспільно необхідних витрат праці на відміну від індивідуальних і обґрунтував, що вартість визначається саме ними. Таким чином, він майже підійшов до відкриття закону вартості. Істотним внеском Д. Рікардо в економічну науку було і пояснення процесів перенесення вартості засобів виробництва на готовий продукт. Він показав, що в процесі створення вартості бере участь жива праця, проте до складу вартості готового продукту входить ще й перенесена вартість засобів виробництва. Крім того, Д. Рікардо вирішив багато конкретних економічних проблем: від розрахунків економічної ефективності міжнародної торгівлі і теорії порівняльних переваг до визначення «мінімального рівня заробітної плати» та прожиткового мінімуму. Заслуга Д. Рікардо полягає ще й у тому, що він виклав політичну економію в суворій логічній послідовності, надавши їй системного вигляду на тому рівні розвитку, на якому вона тоді перебувала.
Особливе місце у формуванні і розвитку політичної економії належить К. Марксу(1818–1883) і марксизму в цілому. І якщо на Заході К. Маркс (як філософ та економіст) вважається видатною особистістю другого тисячоліття, то в постсоціалістичних країнах економічні, політичні й ідеологічні концепції формування суспільств з перехідною економікою базуються виключно на засадах антимарксизму, що свідчить про їх однобоку заідеологізованість.
Особливість марксизму як економічного вчення полягає в тому, що постійно задля його дослідження застосовувався один і той самий метод – діалектичний матеріалізм. Тобто суть марксизму – в діалектиці, у розвитку. Жодна економічна категорія не є статичною, вона розвивається так само, як еволюціонує саме людське суспільство. Отже, й економічну теорію в цілому потрібно розглядати діалектично. Тож К. Маркс, беручи на озброєння гегелівські закони діалектики, підводить під них матеріалістичний ґрунт. Цей метод призвів філософа до матеріалістичного розуміння історії, що дозволило йому науково обґрунтувати розвиток людського суспільства як закономірну послідовну зміну одного способу виробництва іншим. Паралельно він відкриває закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.
У праці «До критики політичної економії» К. Маркс доводить до досконалості трудову теорію вартості: відкриває двоїстий характер як праці, що створює товар, так і самого товару; розглядає еволюцію появи і сутність грошей, їх роль у товарному господарстві; розкриває необхідність перетворення товару на гроші внаслідок того, що суспільний характер праці, втіленій в товарі, може виявлятися тільки в обміні; формулює умови і риси товарного виробництва; характеризує суперечності найпростішої економічної «клітини» капіталізму – товару.
Теорію вартості К. Маркс розробляє далі в «Капіталі». Тут він і обґрунтовує суперечності між визначенням вартості товару відповідно до витраченого часу на його виготовлення і цінами, які складаються реально в капіталістичному господарстві. Принципові зміни у ціноутворенні пов’язані з переходом від простого товарного виробництва до капіталістичного. К. Маркс аналізує конкуренцію і характеризує два її види: внутрішньогалузеву і міжгалузеву. Остання призводить до формування «ціни витрат виробництва», що стає кульмінаційною точкою коливання ринкових цін. К. Маркс формулює закон формування ринкової вартості і закон середньої норми прибутку й ціни виробництва. Теорії середньої норми прибутку і «ціни витрат виробництва» являють собою розвиток теорії вартості на конкретнішому рівні дослідження.
Далі К. Маркс наводить визначення капіталу та аналізує його структуру як з погляду ролі його складових у створенні вартості, так і з точки зору їх обороту.
Проте найвагомішим відкриттям К. Маркса вважається розгадка секрету виробництва додаткової вартості. Вперше в економічній науці був чітко відслідкований механізм виробництва прибутку як цілком природний результат процесу капіталістичного виробництва. Далі К. Маркс послідовно розкриває сутність заробітної плати та її форми, механізм нагромадження капіталу, його кругообіг та оборот. Особливе місце в економічній теорії Маркса займає розкритий їм механізм суспільного відтворення, що, на думку американського економіста Б. Селігмена, є його найзначнішим відкриттям. Потім Маркс наводить пояснення форм земельної ренти і тут розв’язує завдання, ще ніким не вирішене, – він розробляє механізм виробництва і розрахунку розміру абсолютної ренти, пояснюючи водночас і природу «ціни» землі.
Лише перелік відкриттів К. Маркса зайняв би десятки сторінок. Так, вчений довершено розкрив анатомію капіталістичного суспільства в його діалектичному розвитку, з усіма суперечностями, класовою боротьбою, його творчим і руйнівним потенціалом. Проте ідеї К. Маркса про чисто експлуататорський характер капіталістичного ладу, тим більше про поглиблення і розвиток цих рис, що виявляється нібито в посиленні абсолютного та відносного зубожіння робітничого класу, а також про остаточну загибель капіталізму виявилися помилковими і не підтвердилися історією. У своїй сутності дані його висновки залишилися в полоні власних класових поглядів, у чому він часто звинувачував своїх ідейних і теоретичних суперників, а бажане видавав за дійсне. Геніальний діалектик, матеріаліст, що довів природну спроможність капіталізму до відтворення, не побачив у цій спроможності можливостей його трансформації та вдосконалення.
Отже, Карл Маркс вважав, що в основі експлуатації людину людиною при капіталізмі лежить приватна власність на засоби виробництва, виробництво найманими робітниками додаткової вартості й присвоєння її капіталістами. Він зробив висновок про неминучість загибелі капіталізму, знищення приватної власності та перемогу комунізму в усьому світі. В.І. Ленін розкрив особливості капіталізму на вищій стадії його розвитку – при імперіалізмі.
Паралельно з марксизмом була сформульована теорія маржиналізму (від англ. «граничний»), що поклало початок новому неокласичному етапу розвитку економічної думки. Класиками цієї теорії стали економісти австрійської школи Карл Менгер (1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926), Эйген фон Бем-Баверк (1851-1914). Маржиналізм у відмінності від попередніх шкіл економічного аналізу виходив з використання граничних, додаткових величин, що характеризують зміну стану об'єкта аналізу.
Сучасні економічні теорії в основному представлені західними економістами, для яких у XX ст., особливо в останні 40–50 років, притаманна спрямованість на вирішення конкретних економічних проблем.
Видатне місце в сучасній економічній думці належить Дж. М. Кейнсу (1883–1946) – основоположнику теорії регульованого капіталізму. Дж. М. Кейнс вважається одним з найвидатніших економістів XX в. У той же час він замикає ряд чотирьох великих економістів, що складають вершину економічної думки, – А. Сміт, Д. Рікардо, К. Маркс, Дж. М. Кейнс. Розроблена ж ним теорія державного регулювання капіталістичної економіки по праву дістала назву, що походить з його імені, – кейнсіанство.
Розвиток кейнсіанства припадає на 30-х рр. ХХ ст. У цей час значно загострилися кризові явища в економіці західних країн. Виникла потреба в теорії, яка могла б пояснити безробіття, тривале падіння виробництва, наявність невикористаних потужностей і показала можливі шляхи виходу із кризи. Представники цієї теорії вважають, що ринкова економіка самостійно, без державного втручання, не може впорається з економічними проблемами. Тому держава за допомогою податків, державних видатків, кредитів повинна стимулювати сукупний попит і регулювати економіку.
На відміну від багатьох своїх сучасників, Дж. М. Кейнс достатньо критично проаналізував капіталістичну економіку і дійшов до нестандартного на той час висновку, що вона далека від приписуваної їй гармонії. Він вважав: капіталізм занадто марнотратний, не повністю використовує можливості виробничих, у т. ч. й трудових ресурсів, внаслідок чого значна частина його економічного потенціалу не приносить очікуваних результатів. Суспільство в цілому явно зазнає збитків, отже, воно повинно спрямувати свої зусилля на розв’язання даної проблеми.
З іншого боку, на думку Дж. М. Кейнса, найзначнішою хибою сучасного капіталізму є надмірна нерівність у розподілі прибутків. Центральною ідеєю Кейнса стала думка про те, що капіталізм вільної конкуренції вичерпав себе, він уже не піддається саморегулюванню. Ось чому в інтересах усіх економіка має регулюватися державою.
Вченим був розроблений конкретний механізм подібного регулювання. Його важелі зазначалися Дж. Кейнсом у самій назві його основної праці «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». Держава, на думку Кейнса, регулюючи зайнятість, забезпечує велику соціальну стабільність капіталістичної економіки, роблячи доступнішим кредит, допомагає діловим людям виходити зі складних ситуацій, зумовлених кон’юнктурою, турбується про міцність і сталість грошей, жорстко регулюючи їх кількість в обігу, переборює інфляцію, робить бізнес прогнозованішим. Крім того, Кейнсом були розроблені: конкретні форми регулювання залежно від чинників ринку; теорія мультиплікатора, а також вмонтованих стабілізаторів в економіку.
Кейнсіанство відіграло виняткову роль у стабілізації капіталістичної системи, проте в даний час позиції його не такі однозначні. Панацеєю для капіталістичної економіки воно не стало, тому нині має багато супротивників. З’являються неокласичні теорії вільного ринкового господарства, на думку прихильників яких капіталістична ринкова система через ціни і конкуренцію спроможна таки до саморегулювання. Практика ж показує, що немає жодної розвинутої індустріальної держави, чия економіка істотно і масштабно не регулювалася б державою.
В 30-ті рр. і післявоєнний період до 70-х рр. з’являється нова теоретична школа - інституціоналізм. Представники цієї теорії розглядали економіку як систему, у якій відносини між господарюючими суб'єктами складаються під впливом інститутів, під якими розуміли державу, родину, профспілки, морально-етичні та психологічні норми.
Останнім словом у сучасній економічній думці Заходу вважається монетаризм – теорія, розроблена американським економістом Мілтоном Фрідменом, так звана «чиказька школа». Автор одержав за цю теорію Нобелівську премію. Прихильниками монетаризму гроші розглядаються як вирішальний чинник суспільного відтворення (звідси й назва теорії).
Таким чином, монетаризм являє собою економічну теорію, що ґрунтується на вирішальній ролі грошей (грошової маси) в економіці в цілому, і особливо у формуванні цін та регулюванні інфляції. Саме тому монетаристи, виступаючи проти державного втручання в економіку, визнають роль держави тільки в контролі над грошовою масою й в управлінні емісією грошей, державним бюджетом, а також у підтримці достатньо високого рівня позичкового процента. Монетаристи виходять з існуючої взаємодії кількості грошей і наявного прибутку, оскільки вона економічно закономірна, природна, і виступають проти будь-якого соціального захисту населення. Соціальна політика, на думку М. Фрідмена, призводить до демотивації економічної діяльності людей і врешті-решт погіршує, а не покращує економічне становище як країни в цілому, так і окремих її громадян.
Держава має дуже обережно підходити до монетарної політики. Гроші – інструмент надзвичайно тонкий і ранимий. Якщо згадана політика не врахує динаміки хоча б одного чинника, регулювання грошово-кредитної сфери здатне вщент розстроїти грошовий обіг, тому необхідно обмежити економічні функції держави, скоротити державні витрати і зменшити питому частку державного сектора.
Неолібералізм як економічна теорія розроблена в основному західнонімецькими економістами В. Ойкеном, Л. Ерхардом і їх послідовниками. Головні вихідні пункти зазначеної теорії полягають у тому, що:
1) приватна власність є фундаментом підприємницької діяльності, реалізації людської свободи, мотивацією повсякденної діяльності людини;
2) вільна конкуренція – це основа розвитку процвітаючої ринкової системи;
3) держава має захищати приватну власність і вільну конкуренцію на основі антитрестівської політики;
4) держава як верховний суддя має задавати «правила гри» для всіх суб’єктів економічної діяльності і суворо контролювати дотримання зазначених правил. У той же час держава не повинна втручатися в механізм конкуренції. Конкуренція – наскільки це можливо, планування – наскільки необхідно – ось критерій неолібералізму;
5) і державою, і підприємцями, і організаціями повинна проводитися одна політика – політика реалізації соціальних гарантій і соціальної захищеності всіх членів суспільства. Кожний трудівник має бути впевнений у тому, що буде забезпечений роботою, мати гарантовані заробітну плату, пенсію тощо. Тоді суспільство буде стабільне, динамічне, а його економіка являтиме собою соціальне ринкове господарство.
Наявність чисельних різноманітних наукових шкіл сприяє розвитку економічної думки в цілому. У той же час визнання тієї або іншої наукової школи у визначений історичний період відбувається через те, що практика господарського розвитку змінює своє русло. Успіх певної наукової школи залежить не від того, наскільки вона правильна чи довершена, а якою мірою вона співвідноситься з мінливою дійсністю. Тому жодне економічне вчення не є догмою. Зрозуміти природу і функціонування господарської системи, що склалася в результаті всіх змін у суспільстві, неможливо з позиції будь-якого з окремих напрямів економічної науки. Сьогодні актуальне прислів’я, що попереджає: не можна складати всі яйця в один кошик. Необхідно культивувати всі наукові школи, навіть полярні за поглядами, щоб їх синтез дозволив діяти в унісон з потребами часу. Різноманіття наукових шкіл стимулює виховання нових генерацій учених, формування найбільших центрів економічних досліджень, таких як економічні школи Чиказького і Каліфорнійського університетів, Масачусетського технологічного інституту (США); Кембриджського та Оксфордського університетів, Лондонської школи економіки (Великобританія); Паризької Сорбонни (Франція) та ін. З середовища цих наукових центрів вийшло багато видатних вчених-економістів сучасності, у тому числі Нобелівських лауреатів, праці з економіки яких, набувши ознак різноманітних наукових шкіл, в цілому відображають два основних напрями сучасної економічної думки – неокейнсіанство і монетаризм. Перший напрям на сьогодні уособлює відомий американський економіст П. Самуельсон, що намагається осучаснити постулати Дж. Кейнса про відповідальність держави за стан економіки. Другий напрям, представлений Чиказькою школою, очолює М. Фрідмен, який сподівається на чудодійну роль ринкових сил. Одночасно триває пошук точок перетину цих двох напрямів, щоб уникнути одностороннього тлумачення економічних процесів, що розвиваються (Ф. Модильяні). Проте йдеться не про розробку «єдності думок» в економічній науці, а про пошук шляхів, наближення теоретичних узагальнень до реальних процесів господарської діяльності і життя суспільства в цілому.
