Просвітники з проблем сутності та особливостей розвитку культури виробили науковий погляд на розвиток суспільства й культури.
Французькі просвітники розвиток культури уявляли як історичний «дух народу», виражений в результатах діяльності людей, в народних звичаях, традиціях, в удосконалених суспільних інститутах.
У французьких просвітників термін «культура» майже адекватний терміну «цивілізація».
Просвітителі висувають ідею гармонізації відносин між суспільством і людиною, державою і громадянами. Основою такої гармонізації повинне стати виховання шляхом просвіти розумної людини, здатної усвідомити суспільний інтерес, як власний. Лише індивіди, виховані на засадах розуму, можуть витворити досконалий суспільний і державний устрій, що відповідає сутності людини, яку просвітники розуміли як величину статичну. У цьому полягала обмеженість їх розуміння культури. Ж.Ж.Руссо першим піддав таку концепцію критиці. Він протиставляв зіпсованість і моральну розбещеність культурних європейських націй простоті та чистоті звичаїв народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку.
Шарль Монтеск’є (1689-1755) – французький просвітитель. Виникнення та розвиток суспільства пояснює як природно зумовлений процес. Наголошує на залежності історичного розвитку народів від географічних обставин, клімату, ландшафту, площі та ін. започатковував «географізний детермінізм» в соціології.
Помірний клімат, на його думку, сприяє формуванню волелюбності, войовничості.
Теплий клімат сприяє формуванню лінощів, покірності, розбещеності.
Родючі землі вимагають багато часу для обробки землі. Це сприяє встановленню правління однієї особи – монархії.
Неродючі землі сприяють утвердженню республіканського правління.
Розрізняє три види державного правління:
1. республіканське; 2. монархічне;3. деспотичне.
Соціальну цілісність пояснює через поняття «загальний дух народів» як результат дії багатьох речей. Підкреслює, що республіки занепадають через втрату доброчесності, монархії – честі, деспотії – страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужерідних принципів та спонукань до дії.
У німецькому Просвітництві переважає морально-антропологічна проблематика. Особливо це проявилось в працях Й.Гердера (1744-1803), який вважав, що суть культури – вияв в людині божественного порядку, який існує в історичній реальності. Просвіта та виховання сприяють передачі культурних цінностей через традиції.
Історія людства – це історія культури. Виділяє етапи культури народів Сходу, Греції, Риму, Середньовіччя. Висловлює думку про національну своєрідність культур і культурну єдність людства. Розглядає питання про неспівпадіння мети, яку люди ставлять перед собою, і тими результатами, з яких складається історичний процес. Дійшов висновку про неправомірність нав’язування європейської культури іншим народам. Засуджує претензії будь-якого народу на обраність і виключне місце у всесвітній історії.
І.Кант (1724-1804) –видатний німецький філософ, представник класичної німецької філософії. Вважав, що культура – це здатність індивіда піднятись від чуттєвого існування до високого морального буття, при якому людина може діяти вільно, в ім’я мети, яку вона ставить перед собою відповідно до морального обов’язку. На думку І.Канта, людина від народження – добра. Виділяє в людині такі задатки:
– тваринні – прагнення до самозбереження, потяг до спілкування тощо;
– задатки людяності – прагнення до визнання власної гідності в очах інших, переваги над іншими, а це спричиняє суперництво, ревнощі та ін.;
– задатки особи – здатність розуміти та поважати моральний закон, з чого випливає можливість чинити свавілля.
Протягом життя людина розвиває свої задатки і передає знання і досвід наступним поколінням. Вдосконалюючи свої задатки, здібності, вміння, людина творить культуру.
І.Кант вважає, що цивілізація безжалісна до людини, хоч дає великі переваги всьому людству. Цивілізовані форми життя засновані не на свободі, а на формальній дисципліні, яка зовнішнім чином регламентує життя в суспільстві. На його думку, культура на початку свого розвитку підносить людину над «тваринністю», на наступному етапі вдосконалює здібності і задатки («культура вміння»), і нарешті забезпечує моральне виховання особи, у процесі якого людина набуває здатності діяти відповідно до морального обов’язку.