Макроекономіка є теоретичною базою економічної політики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю теорій, кожна з яких по-різному уявляє механізм функціонування економіки та подає протилежні рекомендації стосовно ролі держави в стабілізації економіки.
У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних: класична, кейнсіанська, монетаристська, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань. Отже, щоб мати уявлення про роль держави як суб'єкта макроекономічного регулювання, слід розкрити концептуальні положення цих теорій.
Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найбільш видатними представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Мілль, Жан Батист Сей, Альфред Маршал, Артур Пігу, Леон Вальрас.
В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, за допомогою яких механізмів в економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Це питання є центральним і для класичної теорії.
Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, біржові крахи, які тимчасово виводять її зі стану рівноваги. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити такий рівень виробництва, який відповідає умовам повної зайнятості.
Згідно з класичною теорією, механізм ринкового саморегулювання економіки складається з декількох елементів.
Перший — ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для виробництва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати зменшаться порівняно з потенційного величиною, то такі важелі ринкового регулювання, як ціна і зарплата, примусять економічних суб'єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини.
Неможливість виникнення в економіці дефіциту сукупних витрат спирається на закон Сея. Згідно з цим законом, процес виробництва товарів створює доход, який дорівнює вартості вироблених товарів. Так, кожний підприємець формує на ринку свій попит на чужі товари такої ж величини, як і та пропозиція, яку він створив своїм товаром. Якщо така рівність існує для кожного окремого виробника, то вона повинна мати місце і для всього суспільного виробництва.
Закон Сея спирається на передумову, що весь доход, отриманий виробниками товарів, повністю використовується на закупівлю інших товарів. Насправді це не так, оскільки частина доходу може бути спрямована на заощадження. У цьому випадку сукупні витрати будуть недостатніми для закупівлі всіх вироблених товарів, у результаті чого скоротиться сукупний попит, фактичний ВВП відхилиться вниз від потенційного ВВП.
Прихильники класичної теорії визнають дестабілізуючий вплив заощаджень на рівновагу між доходами і витратами. Проте, на їхню думку, це не вимагає державного втручання в економіку. Ринковий механізм здатний самостійно й досить швидко ліквідувати цей дисбаланс через взаємодію між товарним та грошовим ринками.
У цьому полягає суть другого елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на ринок у вигляді інвестицій. Отже, якщо підприємці будуть інвестувати в економіку стільки ж, скільки домогосподарства заощаджують, то закон Сея буде діяти.
Необхідною умовою для досягнення відповідності між доходами і витратами в економіці є баланс між заощадженнями та інвестиціями, що забезпечується грошовим ринком через коливання відсоткової ставки під впливом попиту і пропозиції. Якщо обсяг заощаджених грошей перевищує попит на них з боку інвесторів або менший порівняно з ним, то відсоткова ставка знижується або піднімається і урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна відсоткова ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично і необхідність державного втручання в економіку не виникає.
Класики допускають тимчасове перевищення заощаджень порівняно з інвестиціями, що може викликати відхилення сукупних витрат від потенційної величини. Але таке відхилення необов'язково викличе падіння виробництва.
Регулюючий потенціал цін і зарплати складає суть третього елементу класичної теорії про ринкове саморегулювання. Його суть полягає в тому, що обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати виробники, залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня цін. Якщо домогосподарства заощадили більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане цим зменшення сукупних витрат не приведе до скорочення обсягів виробництва, оскільки ціни знизилися пропорційно зменшенню цих витрат.
Згідно з класичною теорією, здатність економіки до цінового саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує високу еластичність цін стосовно попиту. Отже, заощадження викликають зниження цін, а не зменшення обсягів виробництва і зайнятості.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що. згідно з класичною теорією, механізм відсоткової ставки, гнучких цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку, тобто найбільш раціональною має бути політика державного невтручання.
