Інформація: зміст поняття, наукові погляди на правову природу
Інформація у правовідносинах
Розділ І
33. Ст. 7 Закону У країни «Про державну статистику» (в редакції Закону № 1922-ІП від 13.07.2000 року // Відомості Верховної Ради, 2000.— №43. —ст. 362.
34. Ст. 9 Закону України «Про адвокатуру» від 19.12.1992 року // Відомості Верховної Ради, 1993. — № 9. — ст. 62.
35. Ст.ст. 1,12,13, 94,178,200,270,286, 302, 505,1076Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року // Офіційний Вісник України, 2003. — №11. — ст. 461.
36. Ст.ст.1, 9,18, 24, 30, 38, 39, 47 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року // Відомості Верховної Ради України, 1992. — №48. — ст. 650.
37. Урсул А.Д. Информация и отражение. — М., 1973. — с. 58.
38. Философский энциклопедический словарь / Под ред.: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев, СМ. Ковалев. — М.: Сов. энциклопедия, 1983.—с. 217.
39. Шеннон К. Работы по теории информации и кибернетике. — М.,1.963.
Інформація, як відомо, є засобом комунікації людей і нерідко виступає об'єктом їх діяльності. Без отримання інформації у різних її проявах та формах не можлива еволюція людини, розвиток суспільства і держави. «Інформація» є одним із ключових понять для багатьох галузей знань. Правознавство, філософія, політологія, соціологія, історія та інші науки приділяють великої уваги зазначеній категорії. Будь-які суспільні відносини — предмет регулювання права — тісно пов'язані з інформацією.
Вітчизняний дослідник інформаційної сфери Брижко В.М., визначає, що «з огляду на загальносистемне уявлення поняття «інформація» має два аспекти:
гносеологічний аспект: інформація розглядається як відомості, як якісне значення змісту повідомлення (семантичний, якісний аспект інформації). Звідси можна говорити про те, що інформація — це відомості про дійсність на основі мислення і висновків людей або вирішення завдань засобами, що наділені «інтелектуальними» можливостями. Безпосередньо цим питанням у 1960-х роках займалися співробітники Всесоюзного інституту наукової та технічної інформації, які вперше в країні видали монографію під назвою «Основы научной информации», у якій підбито підсумок на той час світового та особистого досвіду;
онтологічний аспект: інформація розглядається як кількісне значення міри пропускної здатності каналу зв'язку (визначеності й упорядкованості (інтенсивності) потоку повідомлення в мережах передачі даних, що зветься «трафік») і упорядкування повідомлень (організація процесу кодування/декодування і передачі/прийому інформації). Інформація в даному аспекті розглядається як упорядкована субстанція, яку можна описати математично. При цьому під системою упорядкування розуміється будь-яка алгоритмізована система з об'єктивно заданим алгоритмом, що може бути розпізнаний. Мова тут йде не про гносеологічний (змістовний) аспект інформації, а про можливості її неспотвореного перетворення-кодування для обробки в автоматизованих системах і переміщення по лініях зв'язку».
Поняття «інформація» можна розглядати у широкому змісті (який відображає використання даного поняття у загальній системі суспільних відносин) і у вузькому змісті (правовому, тобто такому, який відображає особливості інформації як елементу лише правовідносин).
У повсякденному житті під інформацією розуміють різні повідомлення, відомості про навколишній світ, процеси, що в ньому відбуваються, про події, ситуації. Інформація багатоаспектна: існує у неживій природі, кібернетичних (управлінських) системах, у живих організмах (генетична інформація), циркулює в суспільстві (соціальна інформація) і т.д. Вказана властивість, зокрема, спричинила різноманітні тлумачення сутності інформації у науковій літературі, де сам термін широко розповсюджений і є категорією, що застосовується у різних галузях знань. При цьому не існує єдиного загальнонаукового поняття. У теорії інформації, наприклад, вона визначається через знання про навколишній світ, усунення невизначеності, в філософії — як відображення багатоманітності.
Академік В.М. Глушков зазначав: «Інформація в найширшому її розумінні є міра неоднорідності розподілу матерії та енергії в просторі і часі, міра змін, які супроводжують всі процеси, що відбуваються у світі... Інформацію несуть у собі не тільки наповнені буквами сторінки книг чи людська мова, але й сонячне світло, складки хребта гір, шум водоспаду, шелест листя і т.д.».
Філософський енциклопедичний словник» містить такі визначення поняття «інформація» (від лат. «informatio» — ознайомлення, пояснення, уявлення, поняття):
1) повідомлення, інформування про стан справ, відомості про що-небудь, що передається людьми;
2) зменшена, знята невизначеність у результаті отримання повідомлень;
3) повідомлення, нерозривно пов'язане з управлінням, сигнали в єдності синтаксичної, семантичної та прагматичної характеристик;
4) передача, відображення різноманіття у будь-яких об'єктах і процесах живої та неживої природи.
Таким чином, до широкого змісту поняття «інформація» провідні науковці відносять:
— будь-які відомості про раніше невідомі події;
— відображення реальності у свідомості людини, представлену на її мові;
— основний зміст відображення;
— семантику або прагматику синтаксису мови представлення даних;
— змістовний опис об'єкта або явища;
— результат вибору;
— зміст сигналу, повідомлення;
— відображену розмаїтість або її міру;
— міру складності структур або організації;
— продукт наукового пізнання, засіб вивчення реальної дійсності;
— обов'язкову субстанцію живої матерії, психіки, свідомості;
— нескінченний процес триєдності енергії, руху і маси з різною густиною кодових структур безмежного Всесвіту;
— вічну категорію, що утримується в усіх без винятку елементах і системах матеріального світу, що проникає в усі сфери життя людей і суспільства;
— властивості матерії, її атрибут, певну реалію, що існує поряд з матеріальними речами або в самих речах тощо.
Перейдемо до розгляду «вузького» або правового змісту поняття «інформація». Насамперед, слід звернути увагу на поняття «соціальна інформація», яке є загальним до часткового «правова інформація». У науковій літературі поняття соціальної інформації пов'язується зі знаннями, повідомленнями, відомостями про соціальну форму переміщення матерії та всіх її формах у межах, в яких вони використовуються суспільством.
У означених аспектах сприйняте розуміння інформації в юридичній літературі. Це й зрозуміло, оскільки при її створенні, користуванні, поширенні більшість суспільних відносин, що потребують правового врегулювання, виникають саме з приводу інформації, як відомостей, даних.
Інформація — об'єкт багатофункціональний, вона може виступати, наприклад, як засіб реалізації конституційних прав і свобод, як елемент управління суспільними, державними справами, прийняття управлінських рішень, як товар у процесах її створення, використання, розповсюдження, як об'єкт права власності тощо.
З одного боку інформація необхідна для здійснення якісного управління у будь-якій сфері громадського життя, тому що вона є особливим ресурсом державного управління. З іншого боку, діяльність в сфері інформації, як і будь-який інший соціальний процес, є об'єктом державного управління.
Рух інформації в системі управління, як правило, характеризується складністю і розгалуженістю, оскільки вона безпосередньо пов'язана з умовами існування суспільства. Жодна з функцій управління не може забезпечувати підтримки заданих параметрів системи без налагоджених і постійних потоків інформації. Організаційна структура інформації уявляє собою невід'ємну, органічну частину системи управління, що забезпечує комплексну та ефективну взаємодію всіх її елементів. Інформація є найважливішим чинником забезпечення формування і реалізації правового статусу суб'єктів управлінських правовідношень. Щоб бути максимально корисною, у будь-якій сфері застосування, при виконанні основних своїх завдань і функцій, інформація повинна бути належним чином організована.
Інформація, не будучи чимось самостійним, абсолютним, має інформаційний характер тільки відносно системи, яка сприймає інформацію. У цьому полягає основна відмінність інформації від інших предметів суспільних відносин. Важливим тут є те, що соціально значущим у сфері правового регулювання суспільних відносин з приводу інформації є не просто володіння суб'єктом носієм інформації, а й наявність у нього можливості «одержати» інформацію з носія.
Для того, щоб інформаційне забезпечення потреб певного соціуму було ефективним, практика і теорія відпрацювали до нього перелік вимог. Серед них у культурологічному аспекті визначаються такі:
мінімальність інформації— передбачає обмеження збору і опрацювання лише тих повідомлень (інформації), без яких неможливо управляти об'єктом;
достатність інформації — означає, що інформація повинна давати вичерпне й повне уявлення про функціонування об'єкта, а також оптимальні чи близькі до них рішення.
При визначенні потреб в окремих видах інформації необхідно, у першу чергу, враховувати значимість для управління її кожного виду, частоту створення, взаємозв'язок з іншими видами інформації.
Однією з головних вимог, які пред'являються до організації управління, забезпечення високої достовірності відомостей. Без достовірної інформації про об'єкт управління неможливо організувати його роботу, використати найбільш досконалі методи управління.
Під інформацією у ст.1 Закону України «Про інформацію» розуміються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
Цивільний кодекс України дещо коригує визначення поняття «інформація»: документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. У визначенні акцентується увага на динаміці подій та явищ, відомості про які є інформацією.
Аналіз змісту вказаних визначень, а також відповідних норм Закону України «Про інформацію» та Цивільного кодексу У країни дає підстави для виділення таких ознак поняття «інформація»:
1) інформація — це відомості про події та явища, що відбуваються:
а) у суспільстві,
б) у державі;
в) у навколишньому природному середовищі.
2) інформація — це дані, які можуть зберігатися в будь-якій формі й вигляді. Однак для набуття певного правового статусу інформація має відповідати вимогам та ознакам, передбаченим правовими нормами, або ж відповідати букві та духу закону;
3) інформація — це відомості, які є документованими або публічно оголошеними;
4) інформація є об'єктом цивільних прав і відноситься до категорії нематеріальних благ;
5) джерелами інформації є передбачені або встановлені законом носії інформації: документи, інші носії інформації, які являють собою матеріальні об'єкти, що зберігають інформацію, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи.
Зупинимося більш детально на четвертій ознаці поняття «інформація». Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України інформація може як об'єкт цивільних прав «вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступ-ництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи».
Однак постає питання: чи будь-яка інформація може бути об'єктом цивільних прав?
Звичайно, не можуть бути об'єктами цивільних прав речі, вилучені з цивільного обороту, або обмежені в обороті. Важко визначити інформацію, вилучену з цивільного обороту. А от інформацією, обмеженою в обороті, може вважатися зокрема оперативна інформація,1 або ж інші види інформації з обмеженим доступом.
Не може бути об'єктом цивільних прав загальнодоступна інформація, оскільки вона є безособовою і «належить всім». Хоча у процесі аналітичної обробки такої інформації можуть виникати нові відомості, які матимуть ознаки об'єктів цивільних прав.
а) нематеріальність;
6) інваріантність по відношенню до носіїв — та сама інформація
може бути записана різними знаковими системами, ці знакові сис
теми можуть використовувати різні фізичні носії для запису;
1 Див.: Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року // Відомості Верховної Ради, 1992. — №22. — ст.303|(зі змінами). r>, (( , t
в) розмноження — інформація, на відміну від речовини та енергії
має здатність до розповсюдження;
г) здатність бути реалізованою — має тенденції матеріалізації, тоб
то може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку.
У цілому можна погодитися із зазначеними ознаками. Хоча їх перелік не є повним. Додатковою ознакою інформації як об'єкта цивільних правовідносин (і як об'єкта цивільних прав) може бути здатність власника (носія) інформації захистити відповідні права у судовому порядку. Адже норма цивільного права України передбачає у разі недодержання особою встановлених вимог при здійсненні своїх цивільних прав можливість зобов'язати її припинити зловживання своїми правами у судовому порядку.
Загалом особа реалізує свої права щодо інформації аналогічно своїм цивільним правам на інші об'єкти. Так, особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення. Це ж стосується і суб'єктивних цивільних прав особи на інформацію. Кожна особа, наприклад, може створити інформаційну продукцію (написати статтю у газету, журнал тощо). Нездійснення ж особою свого права на написання звернення до органів державної влади не є підставою для припинення такого права.
Поняття «інформаційна власність» включає такі правоможли-вості:
— право знати зміст інформації (володіння інформацією);
— право застосовувати інформацію у власній діяльності (право користування інформацією);
— право на розповсюдження інформації (розпорядження інформацією).
Оскільки за своєю сутністю інформація нематеріальна, право власності на інформацію пов'язують з її носієм (архівними, бібліотечними фондами, інформаційними ресурсами). Саме в такому значенні інформація стає об'єктом права власності.
1.2. Види інформації
Закон України «Про інформацію» встановив перелік основних видів інформації:
— статистична інформація;
— адміністративна інформація (дані);
— масова інформація;
— інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;
— правова інформація;
— інформація про особу;
— інформація довідково-енциклопедичного характеру;
— соціологічна інформація.
Однак закріплена класифікація не є універсальною. Деякі з видів інформації, неохоплені Законом України «Про інформацію», одержали окреме правове врегулювання. Наприклад, екологічна інформація, доступ до якої забезпечується окремими міжнародно-правовими актами, об'єднана законодавцем з енциклопедичною і не виділена у якості окремого виду інформації.
Окремі науковці класифікують інформацію з урахуванням різноманітних критеріїв, зокрема, у залежності від джерела її отримання, кола питань, що нею розглядаються, джерела її передачі і надходження, конкретного змісту, форми передачі тощо.
З метою визначення інформації як самостійного об'єкта цивільного права, визначення товарності інформації та типу зобов'язальних відносин з приводу неї, пропонують таку класифікацію інформації:
а) приватноправового характеру — публічно-правового;
б) обігоздатна — необігоздатна;
в) загальнодоступна — нерозкрита (з обмеженим досту
пом);
г) приватна — офіційна;
д) для комерційного використання — для вільного, звичайного,
наукового, освітянського використання.
Розглядають також класифікацію інформації в системі органів виконавчої влади, вказуючи, що оскільки управлінська інформація є визначеним результатом відображення соціальної дійсності, а також дійсності природної в тій мірі, в якій вона перебуває в межах суспільної людської діяльності, інформацію варто класифікувати, насамперед, залежно від ступеня її співвіднесення з дійсністю, з реальними процесами, які виникають у ній.
Залежно від суб'єкта досліджують аналітичну, прогнозну, довідкову, ознайомлювальну та рекомендаційну інформацію. Потоки різних видів соціально-економічної інформації, що циркулюють в органах виконавчої влади, дослідник класифікує за:
— періодичністю виникнення і передачі (п'ятирічна, річна, піврічна тощо);
— ступенем взаємозв'язку (характеризується кількістю усіх видів інформації, що надходить до органів виконавчої влади, взаємозалежних з даним конкретним видом повідомлень, зведень);
— ступенем сталості (розглядається тривалий проміжок часу, протягом якого інформація зберігає своє значення);
— структурою (основна — вся офіційна, допоміжна — вся неофіційна і кількісна);
— методами утворення (формування інформації на основі аналізу діяльності суб'єктів і об'єктів управлінського впливу, у ході дослідження всіх масивів інформації, що надходить з зазначеного питання, аналізу стану справ у різних сферах громадського життя);
— закріпленням та втіленням в матеріальні форми (візуальна, документальна, звукова) та за багатьма іншими ознаками.
Іноді визначають такий вид інформації як комп'ютерна інформація: «відомості про об'єктивний світ і процеси, що відбуваються в ньому, цілісність, конфіденційність і доступність яких забезпечується за допомогою комп'ютерної техніки та які мають власника і ціну».
У сучасний період зростаючого застосування засобів обчислювальної техніки в повсякденній практиці інформаційної діяльності традиційні (паперові) носії інформації все більше поступаються більш вдосконаленому їх виду — безпаперовим, машинним, а це, в свою чергу, зумовлює функціонування так званої електронної інформації — відомостей, зафіксованих у вигляді бази даних. Комп'ютерна інформація — якісно новий етап в організації інформаційних відносин, головна цінність якої полягає в швидкості і надійності одержання. Водночас вона потребує вміння, навичок її застосовувати. Це свідчить про існуючу потребу підвищення комп'ютерної грамотності учасників інформаційних відносин. І особливо про необхідність підготовки висококваліфікованих кадрів.
Більшість відносин, у які повсякденно вступають громадяни України, пов'язані з реалізацією суб'єктивних цивільних прав і регулюються цивільним правами України. Розкриємо види інформації, яка може бути об'єктом цивільних прав. Предметом регулювання цивільного права України, як відомо, є особисті немайнові та майнові відносини. Відповідно суб'єктивні цивільні права особи на інформацію можна поділяти на майнові та особисті немайнові.
Основним майновим правом особи на інформацію є право власності. Право власності на інформацію — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією.
Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії.
Підставами виникнення права власності на інформацію є:
— створення інформації своїми силами і за свій рахунок;
— договір на створення інформації;
— договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.
Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є колективною власністю її творців. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками.
Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій.
Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної власності у випадках передачі її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.
Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.
Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством.
Зазначимо, що Закон України «Про науково-технічну інформацію» також визначає, що такий вид інформації як науково-технічна інформація є об'єктом права власності.
Окремі науковці однак наголошують, що доктрина права власності не може бути застосована до такого об'єкта цивільного права, як інформація. Це передусім зумовлюється властивостями інформації:
а) нематеріальність інформації;
б) інформація може бути скопійована та відтворена необмежену
кількість разів;
в) одна і та сама інформація як об'єкт права може одночасно
перебувати у необмеженого кола суб'єктів права;
г) неможливість застосування відносно інформації як об'єкта
права інститутів віндикації та застави власності; інформація
вимірюється не тільки кількісно, також береться до уваги цінність
об'єкта, яку визначає змістовна сутність інформації;
д) багатоваріантність форм подання інформації.
Підтвердженням протилежної точки зору є не лише здатність інформації до матеріалізації (може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку), а й факти операцій з інформацією у реальних правовідносинах (продаж компакт-дисків, газет, журналів тощо). Тому вважаємо, що інформація може бути об'єктом права власності.
Особа може відмовитися від свого майнового права. Особа може за відплатним або безвідплатним договором передати своє майнове право іншій особі, крім випадків, встановлених законом. Основними формами відчуження інформації є:
— договори про купівлю-продаж інформаційної продукції, —договори на передачу інформації,
— договори на надання інформаційних послуг,
— договори про створення інформаційної продукції тощо. Цивільний кодекс України відносить право на інформацію до
особистих немайнових прав юридичної особи, а також до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.
У якості висновку зазначимо, що не можуть (або не завжди можуть) бути об'єктами цивільних прав такі види інформації:
— інформація, обмежена в обороті (наприклад, оперативно-роз-шукова інформація);
— загальнодоступна інформація;
— інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування;
— правова інформація.
Відповідно до ст. 28 Закону України «Про інформацію» інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. На сьогодні термін «інформація з обмеженим доступом» законодавчо не визначений. Лише, наприклад, у міжнародній Угоді між Кабінетом Міністрів України та Урядом Республіки Білорусь про співробітництво в галузі технічного захисту інформації закріплено подібне визначення «Інформація обмеженого доступу — інформація, право доступу до якої обмежено відповідно до національних законодавств держав Сторін».
Питання належного правового регулювання обігу інформації з обмеженим доступом цікавить і науковців. Т.А.Костецька зазначає, що «потреба забезпечення об'єктивної рівноваги між вільним доступом до інформації всім, хто того потребує, і захистом інтересів особи, держави, суспільства спричинила законодавче визначення інформації з обмеженим доступом на таємну і конфіденціальну (конфіденційну)».
Визначаючи зміст поняття «інформація з обмеженим доступом» необхідно врахувати положення чинного законодавства України, які закріплюють правові підстави та процедури обмеження доступу до інформації певних категорій. Адже всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. При цьому, кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України. Гарантіями ж охорони права на інформацію є норми, закріплені у статті 47 Закону України «Про інформацію», згідно з якими відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у необґрунтованому віднесенні окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом.
Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.
Слід зазначити, що положення Закону України «Про інформацію» були доповнені Законом №676-IV від 03.04.2003 р. нормою наступного змісту: «інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист». Питання практичного застосування зазначеної норми є доволі проблематичним. Якщо предмет громадського інтересу ще можна визначити з певною часткою імовірності, то перевага права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом над правом її власника на захист такої інформації визначається не так легко. У будь-якому випадку лише органи судової влади повноважні приймати остаточне рішення стосовно співвідношення права громадськості знати інформацію з обмеженим доступом над правом її власника на захист такої інформації.
Таким чином, «інформація з обмеженим доступом» — це відомості конфіденційного або таємного характеру, правовий статус яких передбачений законодавством України, які визнані такими відповідно до встановлених юридичних процедур і доступ до яких обмежений власником таких відомостей.
Перейдемо до розгляду видів інформації з обмеженим доступом.
Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.
Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
Таке визначення закріплене Законом України «Про інформацію», але має недоліки. По-перше, до переліку суб'єктів права
власності конфіденційної інформації не включено державу, яка також володіє відомостями конфіденційного характеру. По-друге, визначення слід після слова «відомості» доповнити конструкцією «що не становлять передбаченої законом таємниці». Це пов'язано із встановленим законодавством поділом інформації з обмеженим доступом на таємну та конфіденційну.
Окремі іноземні науковці акцентують увагу і на інших недоліках правового статусу конфіденційної інформації за законодавством України. Так, Г.Єдерблом зазначає, що «концепція «авторського контролю» , тобто можливості третьої сторони, яка передає інформацію органу влади, мати вирішальний вплив на розкриття інформації, здається, поступово зникає в європейському праві». Дослідниця вважає, що «такому авторському контролю треба протидіяти. Демократичний складник при наданні доступу до офіційної інформації послаблюється, якщо дозволяти третій стороні накладати заборону на розкриття інформації, яку вона передала. Інша річ, врахування думки третьої сторони при звичайному оцінюванні шкоди, що може бути заподіяна гарантованому інтересові. Воно становить собою звичайну складову частину процедури розгляду запиту на доступ. Втім, громадський інтерес в отриманні доступу до інформації, якою володіє влада, не може применшити той факт, що інформація була надана третьою стороною, а надто, коли інформація має якийсь вплив на процес прийняття рішень органом влади». Г.Єдерблом пропонує переглянути визначення поняття «конфіденційна інформація». На її думку, «особливо серйозною вадою видається брак критеріїв можливої шкоди і суспільного інтересу».
О.Винников акцентує увагу на тому, що «законами не встановлено жодних граничних строків конфіденційності для інформації, що не становить державної таємниці». Дослідник зазначає, що «крім даних про конкретних осіб, такі обмеження не повинні діяти довше, ніж це потрібно для дозволених у статті 34 Конституції винятків, як-от для запобігання злочинам чи для неупередженого здійснення правосуддя, але в будь-якому разі не довше мінімального строку, передбаченого для державної таємниці, тобто не довше п'яти років».
Конфіденційну інформацію можна поділяти на таку, яка є власністю держави, і конфіденційну інформацію, яка не належить державі.
Правовий режим конфіденційної інформації, що є власністю держави, значною мірою визначається положеннями Інструкції про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1998 р. №1893.
Відповідно до даної Інструкції Переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави і якій надається гриф обмеження доступу «Для службового користування» (далі — гриф «ДСК»), розробляються і вводяться в дію міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, в яких утворюються або у володінні, користуванні чи розпорядженні яких перебувають ці відомості.
Одним із специфічних видів інформації з обмеженим доступом є конфіденційна інформація про особу. її правовий статус визначається Законом України «Про інформацію», а офіційне тлумачення викладене у Рішенні Конституційного Суду України №5-зп від ЗО жовтня 1997 року (справа К.Г.Устименка). Зокрема, зазначається, що частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.
До конфіденційної інформації про особу, зокрема, належать такі свідчення про особу:
— освіта,
— сімейний стан,
— релігійність,
— стан здоров'я,
— дата і місце народження,
— майновий стан,
— інші персональні дані.
На визначення змісту конфіденційної інформації про особу спрямовані й інші нормативно-правові акти, зокрема, органів судової влади. Аналіз їх матеріалів дає підстави віднести до конфіденційної інформації про особу також дані про:
— інтимні сторони життя,
— захворювання,
— неблаговидні вчинки,
— злочинну діяльність тощо.
Крім того, Постанова Пленуму Верховного Суду України визначає: відомості, що ганьблять потерпілого або близьких йому осіб — це такі дійсні чи вигадані дані про них, їх дії і дії, вчинені щодо них, які потерпілий бажає зберегти в таємниці і розголошення яких, на його думку, скомпрометує або принизить честь і гідність його чи близьких йому осіб.
Погроза розголосити такі відомості — це погроза повідомити про них особам (або особі), яким вони невідомі, і чиє ознайомлення з ними небажане для потерпілого.
Таємна інформація — це інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю (банківську, комерційну, службову, професійну, адвокатську тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.
Таємна інформація має бути передбачена законом. До видів таємної інформації, які передбачені чинним законодавством, відносимо:
— державну таємницю,
— комерційну таємницю,
— службову таємницю,
— професійну таємницю,
— військову таємницю,
— банківську таємницю,
— адвокатську таємницю,
— лікарську таємницю,
— таємницю страхування,
— таємницю усиновлення,
— таємницю голосування,
— таємницю нотаріальних дій,
— таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо.
На законодавчому рівні чітко регламентованими є такі види таємної інформації як державна, комерційна, банківська таємниці. Поняття ж службової таємниці хоча і має своє законодавче визначення, однак зміст та правові ознаки даного виду інформації з обмеженим доступом ще не достатньо регламентовані.
Поняття «службова таємниця» та «професійна таємниця» є близькими за змістом.
Службова таємниця— склад і обсяг відомостей, що є в розпорядженні конкретного органу державної контрольно-ревізійної служби або її посадової особи стосовно об'єктів контролю, контрольних, правоохоронних та інших державних органів, їх працівників, способів досягнення визначених законодавством завдань, що необхідні для якісного проведення контрольно-ревізійних дій, забезпечення відповідної їх раптовості та ефективності і які з цієї причини на певний період не підлягають зовнішньому чи внутрішньому розголошенню.
Професійна таємниця — стан збереження матеріалів, документів, інших відомостей, якими користуються посадові особи Рахункової палати та особи, які залучаються до здійснення функцій Рахункової палати під час проведення перевірок, ревізій, обслідувань, і про які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення Рахункової палати.
Інше визначення професійної таємниці закріплено у Законі
України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків
фінансових послуг»: «професійна таємниця — матеріали, докумен
ти, інші відомості, якими користуються в процесі та у зв'язку з
виконанням своїх посадових обоє посадові особи державних
органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг, та особи, які залучаються до здійснення цих функцій, і які забороняється розголошувати у будь-якій формі до моменту прийняття рішення відповідним уповноваженим державним органом».
Особливості правового статусу державної таємниці визначаються Законом України «Про державну таємницю» відповідно до якого державна таємниця — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані такою (державною таємницею) у порядку, встановленому Законом України «Про державну таємницю», і підлягають охороні державою.
Статтею 505 Цивільного кодексу України визнано, що комерційна таємниця — це інформація, яка є секретною в тому розумін-
ні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
Господарський кодекс України також частково визначає особливості комерційної таємниці, включаючи останню до об'єктів прав інтелектуальної власності. При цьому, Господарський кодекс України визначає повноваження суб'єктів господарювання щодо комерційної таємниці. Зокрема, «суб'єкт господарювання, що є володільцем технічної, організаційної або іншої комерційної інформації, має право на захист від незаконного використання цієї інформації третіми особами, за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до охорони її конфіденційності».
Акцентуємо увагу на тому, що строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності зазначених вище умов.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 09.08.93 р. №611 комерційну таємницю не становлять:
— установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окремими видами;
— інформація за всіма встановленими формами державної звітності;
— дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів;
— відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробітну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наявність вільних робочих місць;
— документи про сплату податків і обов'язкових платежів;
Розділ І
Інформація у правовідносинах
— інформація про забруднення навколишнього природного середовища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення законодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;
— документи про платоспроможність;
— відомості про участь посадових осіб підприємства в кооперативах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;
— відомості, що відповідно до чинного законодавства підлягають оголошенню.
Підприємства зобов'язані подавати перелічені у зазначеній Постанові відомості органам державної виконавчої влади, контролюючим і правоохоронним органам, іншим юридичним особам відповідно до чинного законодавства, за їх вимогою.
Особа, яка протиправно використовує комерційну інформацію, що належить суб'єкту господарювання, зобов'язана відшкодувати завдані йому такими діями збитки відповідно до закону. Особа, яка самостійно і добросовісно одержала інформацію, що є комерційною таємницею, має право використовувати цю інформацію на свій розсуд.
Зважаючи на зазначені вище положення, цілком логічно буде виокремити такі правові ознаки комерційної таємниці:
— секретність інформації, яка є комерційною таємницею, полягає в тому, що вона є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з подібним видом інформації;
— інформація, яка визнається комерційною таємницею, має комерційну цінність, тобто певну цінову визначеність (вартість);
— комерційна таємниця — склад і обсяг відомостей, що визначені суб'єктом господарювання або уповноваженим на це органом;
— при визначенні складу і обсягу комерційної таємниці має враховуватись Постанова Кабінету Міністрів України від 09.08.93 р. №611 «Про перелік відомостей, що не становлять комерційної таємниці»;
— володілець інформації повинен вживати належних заходів до охорони інформації, яка є комерційною таємницею;
ЗО
— строк правової охорони комерційної таємниці обмежується часом дії сукупності факторів, коли така інформація: має комерційну цінність, невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а володілець інформації вживає належних заходів до її схоронності. Правовий статус банківської таємниці визначається Законом України «Про банки і банківську діяльність», зокрема, главою 10 «Банківська таємниця та конфіденційність інформації», а також Цивільним кодексом України.
Банківська таємниця — це інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. Банківською таємницею, зокрема, є:
1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;
2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
3) фінансово-економічний стан клієнтів;
4) системи охорони банку та клієнтів;
5) інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи — клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6) відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;
7) інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
8) коди, що використовуються банками для захисту інформації.
Інформація про банки чи клієнтів, що збирається під час проведення банківського нагляду, становить банківську таємницю.
Банки зобов'язані забезпечити збереження банківської таємниці шляхом:
1) обмеження кола осіб, що мають доступ до інформації, яка становить банківську таємницю;
2) організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;
Розділ І
Інформація у правовідносинах
3) застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;
4) застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.
Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків.
Приватні особи та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, зобов'язані не розголошувати цю інформацію і не використовувати її на свою користь чи на користь третіх осіб.
У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку інформації про банки та їх клієнтів з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, збитки відшкодовуються винними органами.
Особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.
Предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків.
Окремими передбаченими законодавством видами таємної інформації також є таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, таємниця заповіту тощо.
Зазначимо, що підстави та процедури обмеження доступу до інформації є предметом широких наукових дискусій. Так, необхідно чітко визначити законом інформацію, доступ до якої обмежується, і мету обмеження. При цьому перелік відомостей, які входять до кола обмежень, має бути вичерпно визначений і оприлюднений. Пропонуються два принципи обмеження доступу до інформації. Перший — принцип максимального оприлюднення: вся інформація, яку зберігають державні органи влади, підлягає оприлюдненню, винятки можуть бути тільки для дуже обмеженого числа випадків.
Другий принцип характеризує вимоги щодо обмежень:
а) винятки мають бути зрозумілими,
б) описуватися вузько,
в) підлягати контролю на предмет наявності «шкоди» і впливу
на «суспільні інтереси».
1.3. Правовий статус інформації про фізичну особу
На сучасному етапі демократичних перетворень Україна визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю.
При цьому стаття 21 Конституції визначає, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчу-жуваними та непорушними».
Значний прогрес у розвитку засобів автоматизованої обробки даних у двадцятому столітті і пов'язане з ним збільшення обсягів і напрямків використання персоніфікованої інформації у різних сферах суспільного життя, її передача через кордони новітніми комунікаційними засобами викликає необхідність належного правового регулювання відносин з використання персоніфікованої інформації як для забезпечення прав і свобод людини, так і ефективної реалізації правомірних інтересів інших осіб і держави.
«Демократичні перетворення у суспільстві показують, що особа, її права і інтереси мають охоронятися належним чином. І саме держава повинна спрямовувати основні зусилля на забезпечення захисту таких прав та інтересів.
Особливістю захисту права на приватність персоніфікованої інформації є спрямованість на забезпечення свободи особи у визначенні просторових й часових рамок інформаційного контакту з іншими суб'єктами, підконтрольності циркуляції персоніфікованої інформації в суспільстві, що є важливим для підтримання автономії особи, захисту приватної сфери її життя».
Таким чином, конфіденційна інформація про особу, визначена Конституцією України, є одним із важливих елементів конституційно-правового статусу людини і громадянина. Конфіденційна інформація про особу є одним із специфічних видів інформації з обмеженим доступом. її правовий статус визначається Законом
Розділ І
Інформація у правовідносинах
України «Про інформацію», а офіційне тлумачення викладене у Рішенні Конституційного Суду України №5-зп від ЗО жовтня 1997 року (справа К.Г.Устименка). Зокрема, зазначається, що частину четверту статті 23 Закону України «Про інформацію» треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Більше того, незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації визнано ст. 182 Кримінального кодексу України злочином.
Конституцією України встановлено головні засади механізму захисту особи від втручання в її особисте і сімейне життя, зокрема гарантовано таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Для іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлено національний режим захисту зазначених прав. Законодавством України встановлена також кримінально-правова заборона порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер. Цивільним Кодексом України зазначене право віднесено до особистих немайнових прав та передбачено судовий порядок його захисту від протиправних посягань.
Цивільним Кодексом України також визначено право власності адресата на надіслані на його адресу листи, телеграми тощо. Проте на їх публікацію повинна дати згоду і особа, яка їх надіслала. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої фізичної особи, для її використання, зокрема шляхом опублікування, потрібна згода цієї особи. Визначено також, що кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі,
якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.
Право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції може бути обмежено рішенням суду за наявності підстав, передбачених ст. 6 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» з метою запобігти злочинові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. За забезпеченням законності цих обмежень здійснюється прокурорський нагляд. Законодавство зобов'язує операторів, провайдерів телекомунікацій вживати відповідно до законодавства технічних та організаційних заходів із захисту поштових відправлень, телекомунікаційних мереж, засобів телекомунікацій, інформації з обмеженим доступом про організацію телекомунікаційних мереж та інформації, що передається цими мережами.
Стан здоров'я особи також включено до переліку персональних даних, які підлягають захисту. Механізми правового захисту такої інформації встановлено ст. 286 Цивільного кодексу України основами законодавства України про охорону здоров'я. Фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Чинним законодавством заборонено вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Фізична особа зобов'язана утримуватися від поширення цієї інформації, яка стала їй відома у зв'язку з виконанням службових обов'язків або з інших джерел.
Медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. Проте саму особу зобов'язують під час медичного обстеження, що проводиться перед даванням крові, повідомити відповідну посадову особу установи чи закладу охорони здоров'я відомі їй дані про перенесені та наявні в неї захворювання, а також про вживання нею наркотичних речовин та властиві їй інші форми ризикованої поведінки, що
Розділ І
Інформація у правовідносинах
можуть сприяти зараженню донора інфекційними хворобами, які передаються через кров, і за наявності яких виконання донорської функції може бути обмежено. Зазначена інформація засвідчується особистими підписами особи, яка виявила бажання здати кров або її компоненти, та посадової особи установи чи закладу охорони здоров'я і становить лікарську таємницю. Захисту підлягають також дані про реципієнтів донорських органів, а також про осіб, які заявили про свою згоду або незгоду стати донорами у разі смерті. Такі дані віднесені чинним законодавством до лікарської таємниці.
Не підлягає також розголошенню конфіденційна інформація щодо діяльності та фінансового стану страхувальника — клієнта страховика, яка стала відомою йому під час взаємовідносин з клієнтом чи з третіми особами при провадженні діяльності у сфері страхування, розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту. Таку інформацію законом визнано таємницею страхування і вона надається страховиком лише на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації, за рішенням суду чи на запит органів досудового слідства у разі порушення кримінальної справи щодо клієнта страхувальника.
Обмеженість доступу до інформації про майновий стан особи та факти розпорядження нею своїм майном окрім іншого захищені інститутом таємниці вчинення нотаріальних дій. Так, ст. 8 Закону України «Про нотаріат» встановлює, що нотаріуси, інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, та особи, яким про вчинені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, зобов'язані додержувати таємниці цих дій, у зв'язку із чим довідки про вчинені нотаріальні дії та документи видаються тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії.
Закон допускає видачу довідок про вчинювані нотаріальні дії на письмову вимогу компетентних державних органів у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні чи у зв'язку із необхідністю визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування.
До інформації персонального характеру, захистом якої уповноважені займатися державні органи відносять і дані щодо всиновлення. Так, відповідно до ст. 228 Сімейного кодексу України особи, яким
у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним. Відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв'язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. За розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновителя (удочерителя) передбачена кримінальна відповідальність. Задля забезпечення таємниці усиновлення ст. ст. 10, 265-4 Цивільного процесуального кодексу України дозволено закритий судовий розгляд цивільних справ за мотивованою ухвалою суду.
Інформація про особу є актуальним предметом наукових досліджень. Так, Т.А.Костецька акцентує увагу на необхідності захисту інформації про особу (персональних даних). Дослідниця підкреслює, що зазначена проблема «актуалізується у зв'язку з глобальним наступом так званого віртуального простору, розвитку потужних мереж — комунікаційних систем, що здійснюють трансграничні передачі інформації, у тому числі й персональні дані». Вона також пропонує вирішити дану проблему на рівні спеціального закону, в якому мають бути втілені основні принципи захисту персональних даних, закріплені у міжнародно-правових актах, наприклад, у Конвенції Ради Європи про захист особи в зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних (1985 p.), Директиві про захист недоторканності приватного життя і передаванню персональних даних за кордон (1980 р.). До таких принципів, зокрема, належать: відповідальність, законність; конкретна мета збору; обмеженість строку зберігання персональних даних; конфіденційність та інформаційна безпека даних; інформування та доступ особи до персональної інформації; право перевірки і внесення змін у свої дані та інші.
В Україні продовжується нормотворча робота у сфері правового регулювання обігу інформації про особу і, зокрема, конфіденційної. Так, підготовлено проект Закону України «Про захист персональних даних», який прийнятий Верховною Радою України у другому
Розділ І
Інформація у правовідносинах
читанні, однак який повернутий з вето Президента для скасування (07.04.2006 р). Декілька слів про історію розробки даного законопроекту.
Початок розробки проекту базового (рамкового) Закону України «Про захист персональних даних» було покладено у 1996 р. Практична необхідність розробки закону обґрунтовується наступним:
стан нормативно-правової бази України не повною мірою забезпечував захист прав людини у сфері персональних даних. Нормативна база мала слабку кореляцію з вимогами статей 3, 23, 31, 32, 34 Конституції України та міжнародних стандартів;
діючі у цей час більш як 20 законів України, пов'язані зі збором, використанням і передачею інформації про фізичних осіб, не мали однозначного визначення персональних даних.
Перша версія законопроекту була підготовлена у 1998 році. На той час законопроект 4 рази розглядався у міністерствах і комітетах: Мінекономіки, Мінфіні, Мін'юсті, в Міністерстві внутрішніх справ, Службі безпеки України, Комітеті з питань державних секретів, Податковій адміністрації, у Раді національної безпеки і оборони, Уповноваженим ВР України з прав людини. Було враховано понад 160 зауважень і пропозицій.
На кінець 1999 р. законопроект погодили всі міністерства та відомства і 27 грудня 1999 р. він був спрямований до Кабінету Міністрів України. У червні 2002 року авторами законопроекту був здійснений переклад з англійської на українську мову Конвенції №108 Ради Європи «Про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних» та Додаткового протоколу до зазначеної Конвенції щодо органів нагляду та транскордонних потоків від 08.11.2001р., які були затверджені МЗС України як офіційні переклади (лист МЗС України від 02.07.2002 р. № 72/15-077-1412).
У травні 2003 року законопроект розглянутий у першому читанні та прийнятий за основу (Постанова Верховної Ради України від 15.05.2003 p. №784-IV). У березні 2006 року законопроект розглянутий у другому читанні і прийнятий 16.03.2006 р. в цілому.
Передбачалося, що Закон України «Про захист персональних даних» набере чинності з 1 січня 2007 року. Він регулював би відносини, пов'язані з обробкою персональних даних. Дія цього закону не поширювалася б на діяльність зі створення баз персональних даних фізичною особою виключно для особистих чи побутових потреб.
Суб'єктами відносин, пов'язаних із персональними даними, відповідно до проекту закону визначалися б:
— власник персональних даних;
— володілець персональних даних;
— користувач персональних даних;
— уповноважений орган з питань захисту персональних даних.
За договором або дорученням власник персональних даних зможе надати право розпоряджатися цими даними іншій фізичній або юридичній особі — розпоряднику персональних даних.
Суб'єкти відносин, пов'язані із персональними даними, зобов'язані:
— не допускати розголошення персональних даних;
— виконувати вимоги встановленого відповідно до законодавства режиму доступу до персональних даних та захисту персональних даних.
Суб'єктами відносин, пов'язаних із персональними даними відповідно до зазначеного проекту закону, могли б бути фізичні та/або юридичні особи інших держав та міжнародні організації.
Об'єктами захисту передбачалися персональні дані, які обробляються за допомогою інформаційних (автоматизованих) систем та/або картотек персональних даних.
У проекті закону відзначалося, що персональні дані за режимом доступу є інформацією з обмеженим доступом.
Віднесення персональних даних до категорії відомостей, які становлять державну або іншу визначену законом таємницю, і доступ до них здійснювалося б відповідно до закону.
У проекті закону містилася досить прогресивна однак, не зовсім чітко виписана норма про те, що персональні дані фізичної особи, яка претендує чи займає виборну посаду (в представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не відноситиметься до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону.
Проектом закону передбачалося, що персональні дані зможуть оброблятися тільки за умови, що:
— обробка персональних даних здійснюється за письмовою зго
дою власника персональних даних або відповідно до законів
України;
Розділ І
Інформація у правовідносинах
— персональні дані обробляються відповідно до свого прямого призначення, яке визначається повноваженнями суб'єкта відносин, пов'язаних із персональними даними, і не використовуються для інших цілей, не сумісних із цим призначенням;
— персональні дані повинні бути точними, у разі необхідності — оновлюватися;
— персональні дані обробляються у формі, що допускає ідентифікацію фізичної особи, якої вони стосуються, у строк, не більший ніж це необхідно відповідно до їх законного призначення.
Передбачалося включити норму, відповідно до якої не допускатиметься обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У проекті закону «Про захист персональних даних» передбачалося, що право власності на персональні дані є невід'ємне, непорушне і невідчужуване. Право власності на свої персональні дані має кожна фізична особа. Розпорядження персональними даними особи, яка повністю або частково обмежена в дієздатності, здійснює її повноважний представник.
Проектом закону передбачалося, що право власності на персональні дані фізичної особи, яка померла, належить особам, які визначені її спадкоємцями в частині персональних даних. Кожна фізична особа має право ознайомитися у суб'єкта відносин, пов'язаних із персональними даними, зі своїми персональними даними, що обробляються цим суб'єктом, чи дати доручення ознайомитися з ними уповноваженим ним особам, крім випадків, встановлених законом.
Користування персональними даними передбачає будь-які дії їх власника щодо обробки цих даних, дії щодо їх захисту, а також дії щодо надання часткового або повного права обробки персональних даних іншими суб'єктами відносин, пов'язаних із персональними даними.
Використання персональних даних передбачає дії їх власника щодо користування ними або дії володільця персональних даних, якому їх власником чи законом надано часткове або повне право обробки персональних даних, а також покладені обов'язки щодо їх захисту. Використання персональних даних передбачає також
право володільця персональних даних на надання часткового або повного права обробки персональних даних іншим суб'єктам відносин, пов'язаних із персональними даними, за згодою власника персональних даних чи відповідно до закону.
Використання персональних даних їх володільцем передбачає створення ним умов для захисту цих даних. Володільцю персональних даних забороняється розголошувати відомості стосовно власників персональних даних, доступ до персональних даних яких здійснюється іншими суб'єктами відносин, пов'язаних із такими даними.
Використання персональних даних працівниками суб'єктів відносин, пов'язаних із персональними даними, повинне здійснюватися тільки відповідно до їх службових або трудових обов'язків.
Проект закону передбачав, що особи, яким було надано доступ до персональних даних у порядку, встановленому законодавством, зобов'язані не допускати розголошення будь-яким способом персональних даних, які їм довірені або стали відомі у зв'язку з виконанням службових або трудових обов'язків. Таке зобов'язання зберігає чинність після припинення їх діяльності, пов'язаної з персональними даними, крім випадків, установлених законом.
Відомості щодо особистого життя фізичної особи не можуть використовуватися як обумовлювання, яке підтверджує чи не підтверджує її ділові здібності.
Проектом також передбачалося, що підставами виникнення права на використання персональних даних буде:
— письмова згода фізичної особи на обробку її персональних даних, надана у довільній формі;
— письмовий договір про введення відомостей про фізичну особу до бази персональних даних. Власник персональних даних матиме право робити в договорі застереження щодо обмеження обробки його персональних даних;
— дозвіл на обробку персональних даних, наданий відповідно до закону суб'єкту відносин, пов'язаних із персональними даними, виключно для виконання йоґо повноважень.
Збирання персональних даних передбачає будь-які дії щодо зосередження певних відомостей про фізичну особу з будь-яких джерел та розміщення їх у базі персональних даних.
Розділ І
Інформація у правовідносинах
При первісному розміщенні відомостей про фізичну особу до складу бази персональних даних їх власник повідомляється протягом одного місяця про м
