Завантаження табличного процесора.

План

Службовий рівень. Програми цього рівня взаємодіють як із програмами базового рівня, так і з програмами системного рівня. Призначення службових програм (утиліт) полягає в автоматизації робіт з перевірки і настроювання комп'ютерної системи, а також для поліпшення функцій системних програм. Деякі службові програми (програми обслуговування) відразу включають до складу операційної системи, доповнюючи її ядро, але бі擥ьшість є зовнішніми програмами і розширюють функції операційної системи. Тобто, у розробці службових програм відслідковуються два напрямки: інтеграція з операційною системою й автономне функціонування

Системний рівень. Системний рівень - є перехідним. Програми цього рівня забезпечують взаємодію інших програм комп'ютера з програмами базового рівня і безпосередньо з апаратним забезпеченням. Від програм цього рівня залежать експлуатаційні показники всієї обчислювальної системи. При підключенні до комп'ютера нового обладнання на системному рівні повинна бути встановлена програма, що забезпечує для інших програм взаємозв'язок з цим пристроєм. Конкретні програми, призначені для взаємодії з конкретними пристроями, називають драйверами.

Базовий рівень. Цей рівень є найбільш низьким рівнем програмного забезпечення. Він відповідає за взаємодію з базовими апаратними засобами. Базове програмне забезпечення входить до складу базового апаратного забезпечення і зберігається в спеціальних мікросхемах постійного запам'ятовуючого пристрою (ПЗП), утворюючи базову систему вводу-виводу BIOS (Basic Input Output System). Програми і дані записуються в ПЗП на етапі зборки і не можуть бути змінені в процесі експлуатації.

Інший клас програм системного рівня відповідає за взаємодію з користувачем. Завдяки цим програмам є можливість вводити дані в обчислювальну систему, керувати її роботою та одержувати результат у зручній формі. Це засоби забезпечення інтерфейсу користувача, від них залежить зручність і продуктивність роботи з комп'ютером.

Сукупність програмного забезпечення системного рівня утворює ядро операційної системи комп'ютера. Наявність ядра операційної системи є першою умовою для можливості практичної роботи користувача з обчислювальною системою

Ядро операційної системи виконує такі функції: керування пам'яттю, процесами вводу-виводу, файловою системою, організація взаємодії і диспетчеризація процесів, облік використання ресурсів, обробка команд і т.д.

Прикладний рівень. Програмне забезпечення цього рівня являє собою комплекс прикладних програм, за допомогою яких виконуються конкретні задачі (від виробничих до творчих, розважальних і навчальних).

Все програмне забезпечення поділяється на дві части: системне і прикладне.

Системне програмне забезпеченням – це програми загального користування, з яким працюють усі користувачі комп’ютера, що використовуються як для управління ресурсами комп’ютера (центральним процесором, пам’яттю, введенням-виведенням та ін.), так і для розробки та експлуатації прикладних програм.

Прикладне програмне забезпечення – це програми, які містять команди і дані і визначають для апаратних засобів алгоритми рішення задач у межах даної проблемної області (наприклад, контроль за фінансовою діяльністю будь-якої фірми).

До програмного забезпечення відноситься також вся область діяльності з проектування та розробки ПЗ:

· технологія проектування програм (наприклад, низхідне проектування, структурне і об'єктно-орієнтоване проектування і ін.);

· методи тестування програм;

· аналіз якості роботи програм;

· документування програм;

· розробка і використання програмних засобів, що полегшують процес проектування програмного забезпечення та ін.

Системне програмне забезпечення розробляється для того, щоб комп'ютер міг ефективно виконувати прикладні програми.

До складу системного програмного забезпечення входять:

· мікропрограми,

· системи автоматизації програмування (асемблери, налагоджувачі (відладчики), компоновники, завантажувачі, макропроцесори,

· утиліти для роботи з різноманітними пристроями,

· операційні системи та оболонки,

· засоби розробки програмного забезпечення,

· інструментарій програміста.

Прикладне програмне забезпечення поділяється на унікальне ПЗ та типове.

Структуру програмного забезпечення комп’ютера можна представити на рис.1

Рис1. Структура програмного забезпечення комп’ютера

Мікропрограмми— це мікрокодовані програми, що виконуються безпосередньо з управляючої пам'яті дуже високої швидкодії. Найбільш часто використовувані об'єктні програми, занесені в постійну пам'ять (постійні запам'ятовуючі пристрої і програмовані ПЗП), також іноді називають мікропрограмним забезпеченням.

Прийнято вважати, що автором концепції мікропрограмування є професор Моріс Уїлкс (1951р), проте початок реального впровадження мікропрограмування пов'язано з появою System/360 у середині 60-х років. Протягом 60-х років виробники комп'ютерів застосовували мікропрограмування для реалізації наборів команд машинної мови (Ні 70). В кінці 60-х — початку 70-х років з'явилося динамічне мікропрограмування, що передбачає можливість легкого завантаження нових мікропрограмних модулів в управляючу пам'ять, що слугує для виконання мікропрограм. Завдяки цьому стало можливим динамічно і часто міняти набори команд обчислювальної машини. І зараз вже нікого не здивує, якщо в мультипрограмних системах нових поколінь передбачатимуться можливості надання різних наборів команд різним користувачам, з тим щоб в процесі перемикання процесора з програми на програму можна було також здійснювати перехід з одного набору машинних команд на іншій, необхідний наступному користувачу.

Мікропрограмування вводить додатковий рівень засобів програмування, який знаходиться нижче по відношенню до машинної мови комп'ютера, і тим самим воно дозволяє визначати конкретні команди машинної мови. Подібні можливості є невід'ємною частиною архітектури сучасних комп'ютерів і мають величезне значення з погляду забезпечення високих швидкісних характеристик і захисту операційних систем.

Мікропрограми розміщуються в спеціальній управляючій пам'яті дуже високої швидкодії. Вони складаються з індивідуальних мікрокоманд, які набагато більш елементарні за своєю природою і більш роззосереджені по функціям, чим звичайні команди машинної мови. У комп'ютерах, де набір команд машинної мови реалізується за допомогою мікропрограмування, кожній команді машинної мови відповідає ціла, а може бути і велика мікропрограмма, тим самим відразу ж стає очевидним, що мікропрограмування виявиться ефективним тільки в тому випадку, якщо управляюча пам'ять має набагато більшу швидкодію; ніж основна.

Мікрокод надає реальну можливість підвищити швидкодію обчислювальної машини.

Зв’язок апаратного та програмного забезпечення здійснюється через набір кодів, який називається машинною мовою. У комп’ютері програми виконуються машинною мовою. Машинна мова — це мова програмування, що безпосередньо сприймається комп'ютером, і дозволяє звертатись до апаратних пристроїв у вигляді або двійкових або 16-річних сигналів. Кожна команда машинної мови інтерпретується апаратурою, що виконує вказані функції. Програмування на машинній мові вимагає дуже багато часу і не гарантує від помилок. Тому були розроблені мови асемблерного типу, що дозволяють підвищити швидкість процесу програмування і зменшити кількість помилок кодування. Замість чисел, використовуваних при написанні програм на машинних мовах, в мовах асемблерного типу застосовуються змістовні мнемонічні скорочення і слова природної мови. Проте комп'ютери не можуть безпосередньо сприйняти програму на мові асемблера, тому її необхідно спочатку перекласти машинною мовою. Такий переклад здійснюється за допомогою програми-транслятора, що називаються асемблером. Мови асемблерного типу є машинно-залежними (тобто програма, написана на машинній мові комп'ютера одного типу, як правило, не може виконуватися на комп'ютері іншого, якщо його машинна мова не ідентичний машинній мові першого комп'ютера, крім того у командах машинної мови вказуються найменування конкретних регістрів комп'ютера і передбачається обробка даних в тій фізичній формі, в якій вони існують в цьому комп'ютері). Більшість перших комп'ютерів програмувалися безпосередньо на машинній мові, а в даний час на машинній мові пишеться лише дуже невелике число програм.

Команди мов асемблерного типу прямо і однозначно відповідають командам програми на машинній мові. Щоб прискорити процес кодування програми на мові асемблера, були розроблені і включені в асемблери так звані макропроцесори. Програміст пише макрокоманду як вказівку щодо необхідності виконати дію, яка описується декількома командами на мові асемблера. Коли макропроцесор під час трансляції програми читає макрокоманду, він проводить макророзширення — тобто генерує ряд команд мови асемблера, відповідних даній макрокоманді, Таким чином, процес програмування значно прискорюється, оскільки програмісту доводиться писати менше число команд для визначення того ж самого алгоритму.

Тенденція до підвищення обчислювальної потужності команд призвела до розробки деяких дуже ефективних макропроцесорів і макромов, що спрощують програмування на мові асемблера. Проте розвиток асемблерів шляхом введення макропроцесорів не вирішує проблеми машинної залежності. У зв'язку з цим були розроблені мови високого рівня, які застосовуються для написання програмного забезпечення.

Мови високого рівня відкривають можливість машинно-незалежного програмування. Більшості користувачів комп'ютер потрібен тільки як засіб реалізації прикладних систем. Мови високого рівня дозволяють користувачам займатися переважно завданнями, специфічними для їх конкретних прикладних областей, не вдаючись особливо щодо вживаних ними машин. Завдяки цьому істотно підвищується швидкість процесу програмування, забезпечується обмін програмами між машинами різних типів, і у людей з'являється можливість розробляти ефективні прикладні системи, не витрачаючи часу і сил на повне вивчення внутрішньої структури машини.

Переклад з мов високого рівня на машинну мову здійснюється за допомогою програм, що називаються компіляторами. Компілятори і асемблери мають загальну назву транслятори. Тобто транслятори перетворюють програму на мові високого рівня у двійкові повідомлення, які зрозумілі для апаратури. Написана користувачем програма, яка в процесі трансляції поступає на вхід транслятора, називається вхідною (исходной) програмою; програма на машинній мові, що генерується транслятором, називається об'єктною програмою, або вихідною програмою. Тобто компілятор перетворює вхідну програму у об’єктну, яка завантажується у пам’ять комп’ютера, а потім виконується.

Існує ще один вид трансляторів, інтерпретатори, які не генерують об'єктну програму, а фактично забезпечують безпосереднє виконання вхідної програми по одному реченню, тобто інтерпретатор перетворює кожну команду і зразу її виконує. Цей процес займає досить багато часу. Інтерпретатори особливо поширені в системах проектування програм, де програми виконуються, як правило, лише невеликий час до моменту виявлення чергової помилки. Інтерпретатори поширені також у сфері персональних комп'ютерів, наприклад Visual Basic for Application, Java. Вони не мають накладних витрат, властивих асемблюванню або компіляції. Проте виконання програми в режимі інтерпретації йде повільно у порівнянні з компілюючим кодом, оскільки інтерпретаторам треба транслювати кожну команду при кожному її виконанні. Компілятори забезпечують більш швидку реакцію комп’ютера. Компіляторами високого рівня є С, С++, Lisp, Prolog.

Програми для виконання повинні розміщуватися в основній пам'яті. Розподіл команд і елементів даних по конкретним елементам основної пам'яті є виключно важливим завданням. Рішення цієї задачі іноді здійснює сам користувач, іноді транслятор, іноді системна програма, що називається завантажувачем, а іноді — операційна система.

Завантажувач — це системна програма, яка розміщує команди і дані програми в елементах основної пам'яті. Розрізняють абсолютний та переміщуючий завантажувачі. Абсолютний завантажувач розміщує ці елементи саме в ті осередки, адреси яких вказані в програмі на машинній мові. Переміщуючий завантажувач може завантажувати програму в різні місця основної пам'яті в залежності, наприклад, від наявності вільної ділянки основної пам'яті у момент завантаження (називається часом завантаження).

У перших обчислювальних машинах програміст писав на машинній мові програму, яка містила всі команди, необхідні для вирішення конкретного завдання. В даний час програми користувача часто містять лише незначну частину команд і даних, необхідних для вирішення поставленого завдання. У складі системного програмного забезпечення поставляються великі бібліотеки підпрограм, так що програміст, якому необхідно виконувати певні стандартні операції, може скористатися для цього готовими підпрограмами. Зокрема, операції введення-виведення зазвичай виконуються підпрограмами, що знаходяться поза програмою користувача. Тому програму на машинній мові, одержану в результаті трансляції (об’єктну), доводиться, як правило, комбінувати з іншими програмами на машинній мові (об’єктними та програмами з бібліотек підпрограм), щоб сформувати необхідний виконуваний модуль. Цю процедуру об'єднання програм виконують компоновщики: зв'язуючі завантажувачі і редактори зв'язків до початку виконання програми.

Зв'язуючий завантажувач під час завантаження об'єднує необхідні програми і завантажує їх безпосередньо в основну пам'ять. Редактор зв'язків також здійснює подібне об'єднання програм, проте він створює завантажувальний модуль, який записується в зовнішню пам'ять для майбутнього використання. Редактор зв'язків грає особливо важливу роль для виробничих систем; коли програму необхідно виконувати, її завантажувальний модуль, сформований за допомогою редактора зв'язків, може бути завантажений негайно — без накладних витрат часу (часто вельми великих) на повторне об'єднання окремих частин програми.

Ефективність роботи будь-якої обчислювальної машини залежить від того яка операційна система встановлена на ній, це важлива складова програмного забезпечення комп’ютерних систем. Операційна система — це комплекс взаємозв'язаних системних програм, який призначений для організації взаємодії користувача з комп'ютером і виконання всіх інших програм. Операційна система виконує роль сполучної ланки між апаратурою комп'ютера, з одного боку, і виконуваними програмами, а також користувачем, з іншого боку. Операційна система зазвичай зберігається у зовнішній пам'яті комп'ютера — на диску. При включенні комп'ютера вона зчитується з дискової пам'яті і розміщується в оперативну. Цей процес називається завантаженням операційної системи.

Операційна система виконує наступні функції: керує пам’яттю, введенням-виведенням, файловою системою, взаємодією процесів, розподілом ресурсів машини, запуском програм на виконання, захистом від аварійних ситуацій, забезпечує діалог з користувачем.

Сучасні операційні системи повинні забезпечувати роботу комп’ютера у мережі, для портативних ПК операційні системи керують використанням енергії.

Найчастіше операційна система поділяється на головну програму, яка називається ядром (мікропроцесор та оперативна пам’ять), та набір периферійних програм, які називаються утилітами.

Перші операційні системи з’явилися у 1955 р. – початок 60-х років, це були пакетні операційні системи. Користувач приносив програму з вхідними даними у вигляді колоди перфокарт і вказував необхідні ресурси. Така колода одержує назву завдання. Оператор завантажує завдання в пам'ять машини і запускає його на виконання. Одержані вихідні дані друкуються на принтері, і користувач одержує їх назад через деякий час. Оскільки при цьому процесор дуже часто простоює, то завдання зі схожими ресурсами починали збирати разом, створюючи пакет завдань, і були створені системи пакетної обробки даних, які просто автоматизували запуск однієї програми з пакету завдань за іншою і тим самим збільшували коефіцієнт завантаження процесора. При реалізації систем пакетної обробки була розроблена формалізована мова управління завданнями. Ці системи стали прообразами сучасних операційних систем.

У 1970 -1980 роках з’явилися перші багатозадачні операційні системи.

Важливими класами системних програм є також програми допоміжного призначення — утиліти (лат. utilitas — користь). Вони або розширюють і доповнюють відповідні можливості операційної системи, або вирішують самостійні важливі задачі.

Найчастіше використовують наступні типи утиліт:

· програми контролю, тестування і діагностики, які використовуються для перевірки правильності функціонування пристроїв комп'ютера і для виявлення несправностей в процесі експлуатації; вказують причину і місце несправності;

· програми-драйвери, які розширюють можливості операційної системи по управлінню пристроями введення-виведення, оперативною пам'яттю і т.д.; за допомогою драйверів можливо підключення до комп'ютера нових пристроїв або нестандартне використання тих, що є;

· програми-пакувальники (архіватори), які дозволяють записувати інформацію на дисках щільніше, у стиснутому вигляді, а також об'єднувати копії декількох файлів в один архівний файл;

· програми резервування – дозволяють швидко скопіювати потрібну для користувача інформацію, яка знаходиться жорсткому диску комп'ютера або на дискеті, з’ємному диску або на касеті стримера;

· антивірусні програми, призначені для запобігання зараженню комп'ютерними вірусами і ліквідації наслідків зараження вірусами;

· програми оптимізації та контролю якості дискового простору;

· програми відновлення інформації, форматування, захисту даних;

· комунікаційні програми, що організують обмін інформацією між комп’ютерами;

· програми для управління пам’яттю, що забезпечують більш гнучке використання оперативної пам’яті;

· програми для запису інформації на CD-R, CD-RW, DVD;

· інші.

Частина утиліт входить до складу операційної системи, інші утиліти функціонують автономно.

Програми-оболонки – це клас системних програм, що забезпечують більш зручний і наочний спосіб спілкування з комп'ютером у порівнянні з штатними засобами ОС., наприклад DOS. Ці програми перетворюють незручний командний інтерфейс користувача в графічний інтерфейс або інтерфейс типу "меню". Оболонки надають користувачу зручний доступ до файлів і обширні сервісні послуги. Найбільш популярною програмою-оболонкою для DOS є: Norton Commander, Volkov Commander, Disco Commander, XTree Pro Gold; для Windows – Norton Desktop, Norton Navigator, Windows Commander, FAR.

Драйвери – клас системних програм, що забезпечують роботу ПК із зовнішніми пристроями (принтером, модемом і т.п.). Більшість ОС містить чимало драйверів у комплекті постачання. Програма установки ОС установлює (задіює) ті драйвери, які потрібні для підтримки пристроїв і функцій ОС, що вказує користувач.

Кожна операційна система має свою структуру. Існують наступні ОС:

- MS DOS (Microsoft Disk Operating System – дискова операційна система фірми Microsoft, тобто система запускається в роботу з дисків), версії MS DOS 3.1 – MS DOS 6.22. Версія 6.22 – це остання окремо розповсюджувана версія з підтримкою введення російських букв із клавіатури і відображення їх на екрані; версія MS DOS 7.0 поставляється тільки в складі Windows 95;

- ОС типу Windows 95/98/2000/XP/NT/9.x/ME;

- Windows Vista (Vista Home Basic, Vista Home Premium, Vista Business, Vista Enterprise, Vista Ultimate);

- ОС типу Unix;

- ОС типу Linux;

- OS/2,

- Warp.

На прикладі MS DOS покажемо склад і основні функції ОС.

Операційна система MS DOS (Microsoft Disk Operating System) – найпоширеніша ОС на 16-розрядних персональних комп'ютерах. Вона складається з наступних основних модулів:

· базова система введення/виведення (BIOS);

· блок початкового завантаження (Boot Record);

· модуль розширення базової системи введення/висновку (IO.SYS);

· модуль обробки переривань (MSDOS.SYS);

· командний процесор (COMMAND.COM);

· утиліти MS DOS (.

Кожний з вказаних модулів виконує певну частину функцій, покладених на ОС. Місця постійного розміщення цих модулів різні. Так, базова система введення/виведення знаходиться в постійному пристрої, що запам'ятовує (ПЗП), а не на дисках, як вся решта модулів

Базова система введення/виведенння (BIOS) виконує найбільш прості і універсальні послуги операційної системи, пов'язані із здійсненням введення-виведення. У функції BIOS входить також автоматичне тестування основних апаратних компонентів (оперативній пам'яті і ін.) при включенні машини і виклик блоку початкового завантаження DOS.

Блок початкового завантаження (або просто завантажувач) — це дуже коротка програма, єдина функція якої полягає в прочитуванні з диска в оперативну пам'ять двох інших частин DOS — модуля розширення базової системи введення/висновку і модуля обробки переривань.

Модуль розширення базової системи введення/виведення дає можливість використання додаткових драйверів, обслуговуючих нові зовнішні пристрої, а також драйверів для нестандартного обслуговування зовнішніх пристроїв.

Модуль обробки переривань реалізує основні високорівневі послуги DOS, тому його і називають основним.

Командний процесор DOS обробляє команди, що вводяться користувачем. Файл COMMAND.COM виконує командний файл AUTOEXEC.BAT, в якому записуються вказівки i програми, які виконуються при кожному запуску комп’ютера.

Після виконання файла AUTOEXEC.BAT процес завантаження MS-DOS закінчується, і на екрані висвітлюється запрошення, яке вказує. що операційна система готова до прийому команд.

Утиліти DOS — це програми, що поставляються разом з операційною системою у вигляді окремих файлів. Вони виконують дії обслуговуючого характеру, наприклад, розмітку дискет, перевірку дисків і т.д.

До файлів конфігурації Windows відносяться файли Autoexec.bat та Config.sys , що знаходяться в кореневому каталозі, та файли Sistem.ini і Win.ini, що знаходяться в папці Windows.Це текстові файли, у яких кожний рядок є командою з налаштування операційної системи, тобто зміна будь-якої команди призводить до відповідної зміни у роботі комп’ютера. Перегляд та зміна конфігураційних файлів здійснюється за допомогою програми «Сведения о системе» - MSInfo, меню «Сервис», пункт «Программа настройки системы». Або це можна зробити за допомогою редактора SysEdit, який знаходиться у папці Windows\System.

Файл Autoexec.bat, може містити набір команд по настройці системи і команди завантаження деяких програм (як правило – резидентних, виконуваних у фоновому режимі) і, подібно до інших файлів з розширенням .bat, є пакетом команд операційної системи призначених для автоматичного виконання. Він обробляється інтерпретатором команд Command.com, що дістався операційній системі Windows від операційної системи MS-DOS.

Файл Config.sys містить інформацію про додаткові драйвери, що підключаються (основні містяться в BIOS), які виступають посередниками між всілякими пристроями і програмами, що звертаються до них, а також цей файл може містити параметри настроювання операційної системи, без яких вона працює в стандартному режимі, званому “за замовчуванням”. За допомогою файлу Io.sys, який є доповненням BIOS, він обробляється інтерпретатором BASIC, що входить в BIOS , унаслідок чого:

1. Використовувані у ньому команди відрізняються від команд, використовуваних операційною системою

2. Їх виконання вимагає запуску програми SETUP, що входить в BIOS і можливо тільки на первинній стадії завантаження, а тому, зміни , що вносяться до файлу Config.sys набувають чинності тільки після перезапуску комп'ютера.

При запуску Windows читає інформацію про свою конфігурацію з файлів ініціалізації WIN.INI і SYSTEM.INI, що знаходяться в основному каталозі Windows.

Файл SYSTEM.INI містить настроювання Windows на зовнішнє оточення (апаратні засоби комп'ютера і параметри DOS), а файл WIN.INI- параметри самої Windows (установлені шрифти, драйвери принтерів, драйвер клавіатури, колір екрана та інші настроювання).

Файл BOOT.INI у Windows XP.Спеціальний текстовий конфігураційний файл boot.ini, який використовується в процесі завантаження – один з найважливіших системних файлів Windows XP. Цей файл виконує наступні функції:

• Управління вмістом меню вибору операційної системи

• Управління процесом завантаження

• Завдання деяких параметрів системи

1. Завантаження табличного процесора.

2. Основні елементи вікна табличного процесора.

3. Меню табличного процесора та його призначення.

4. Створення та збереження файлів робочих книг.

5. Основні елементи робочих книг та їх характеристика.

6. Переміщення по робочому листу.

7. Введення даних.

8. Типи даних.

9. Повідомлення про помилки в формулах, введених в клітинку робочого листа.

10. Виділення діапазону комірок.

11. Форматування діапазонів та комірок.

12. Вставка та видалення рядків, стовпців, комірок

13. Прийоми копіювання (розмноження), переміщення даних в Excel

14. Відносні та абсолютні посилання на чарунки

15. Друкування таблиць Microsoft Excel

Microsoft Excel дляWindows– це сучасний табличний процесор, який входить до складу Microsoft Office і використовується для організації обрахунків та аналізу ділових даних.

Табличний процесор використовує файли робочих книг із розширенням .xls. В одному файлі робочої книги може зберігатися стільки аркушів, скільки вміщується в пам’яті комп’ютера. Ці аркуші сформовані відповідно до блокноту і містять робочі таблиці, діаграми, макрокоманди, тощо.

Завантажити програму можна наступним чином:

ПускÞПрограммыÞMicrosoft OfficeÞMicrosoft Excel

або через ярлик програми на Робочому столі чи іншій папці на диску

Після завантаження програми на екрані з’являється робоче вікно програми з новою робочою книгою і кількома чистими аркушами.

2. Основні елементи вікна табличного процесора.

Шаблон – це книга, що створюється і використовується як початковий варіант усіх нових книг. Можна створювати шаблони книг і аркушів.

Шаблон, що використовується за замочуванням, називається Книга1.xls, а шаблон аркуша – Лист1.xls.

Для створення робочої книги необхідно задати:

задати ФайлÞСоздать;

на інструментів Создание книги в області задач вибрати один з можливих варіантів

Создание \ Чистая книга – у разі створення нової порожньої книги;

Создание из имеющейся \ Выбор книги – у разі створення книги на основі існуючої;

Создание с помощью шаблона \ Общие шаблоны – вказати тип шаблону.

Для збереження робочої книги необхідно задати:

ФайлÞСохранить – перше збереження і подальше збереження без зміни імені

ФайлÞСохранить как – створення резервних копій (збереження файла під новим іменем або на новому місці)

5. Основні елементи робочих книг та їх характеристика.

Основними лементами робочих книг робочі листи (аркуші), рядки, стовпці і комірки. Кількість аркушів, що може мати робоча книга, обмежена оперативною пам’яттю комп’ютера. Існують такі типи аркушів робочих книг:

§ робочі таблиці,

§ аркуші діаграм;

§ аркуші макрокоманд;

§ аркуші діалогу.

Імена робочих аркушів відображаються на ярликах аркушів.

Для створення чистого аркуша до книги необхідно задати ВставкаÞЛист, або у контекстно меню ярлика листа вибрати Добавить....

Для того, щоб вилучити чи перейменувати лист робочої книги, необхідно у контекстному меню робочого листа вибрати відповідну команду: Удалить... або Переименовать...

Для переміщення або копіювання робочих листів необхіднов контекстному меню вибратикоманду Переместить / Скопировать. У діалоговому вікні, яке з’явиться, виберіть лист, перед яким потрібно помістити копію (перемістити лист), при копіюванні ще необхідно встановити прапорець Создавать копию. Для того, щоб поміняти місцями робочі листи, необхідно змінити їх розташування перетягуючи ярлики листів.

Робочий аркуш (лист) – це електронна таблиця, яка складається з колонків і рядків. Максимальне число колонок – 256, рядків – 65536. Колонки позначаються зліва на право літерами A…Z, AA – ZZ, рядки – цифрами від 1 до 65636.

На перетині рядка і стовпця знаходиться комірка, яка є елементарною структурною одиницею аркуша і її назва складається з позначення стовпця і номера рядка, наприклад А1, В5. Існує відносна і абсолютна адреса комірки. Під відносною адресою комірки чи їх блоку розуміють таку, що змінюється при копіюванні формул. Абсолютні адреси комірок фіксовані. Наприклад:

А1 – відносна адреса комірки;

$С4 – фіксується ім’я стовпчика С;

$C$4 – абсолютна адреса комірки;

С$4 – фіксується номер рядка 4.

Одна з комірок таблиці виділена темною прямокутною рамкою. Це так званий табличний курсор. Колонку, рядок і комірку, в якій знаходиться табличний курсор, називають відповідно, активною коміркою, рядком, стовпцем.

6. Переміщення по робочому листу

Page Down – на один екран вниз;

Page Up – на один екран вверх;

Home – на початок поточного рядка;

Ctrl + Home – до комірки А1;

Ctrl + End – до останньої заповненої комірки таблиці;

Ctrl + Page Up – до наступного листа робочої книги;

Ctrl + Page Down – до попереднього листа робочої книги.

Здійснювати пошук необхідної комірки можна за допомогою меню ПравкаÞПерейти, де у діалоговому вікні вказується адреса переходу, або натиснувши відповідну комбінацію клавіш.