Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в американському містечку Бреттон-Вудс (штат Нью-Гемпшир), 44 країни підписали «Заключний акт».
Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і відтоді зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Одним з визначальних моментів Бреттон-Вудської системи була фіксація валютних курсів. Можливість для країн-учасниць обмінювати свою національну валюту на долари за фіксованим курсом і накопичувати резерви в доларах, які центральний банк мав можливість вільно обміняти на золото США, була вигідною країнам-учасникам. Це дозволило центральним банкам значну частину своїх авуарів зберігати в банках США або Європи і отримувати на них певний дохід. Міжнародна валютна система, яка склалась на основі названої угоди, перебувала під загрозою негативного впливу на неї знецінення національних валют усіх країн-учасниць, включаючи і США. Відбувався процес знецінення доллара. Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему - в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення (Special Drawing Rights — СДР), які мали стати поряд з доларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. (ідея Дж. Кейнса).
Країни —члени Бреттон-Вудської системи почали вводити плаваючі курси. Це означало крах цієї системи.
Остаточний відхід від принципів підписаної в Бреттон-Вудсі угоди відбувся в 1978 р., коли почала діяти Ямайська валютна Угода.
