Бреттон-Вудська та Кінгстонська валютно-фінансові системи

Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігравали у ній провід­ну роль — Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Ще влітку 1941 р. Джон Мейнард Кейнс підготував перший текст, який був представлений британському міністерству фінансів. Він мав назву "Пропозиції щодо створення Міжнародного компенсаційного союзу". У грудні того ж року американський уряд доручив Гаррі Декстеру Уайту та його колегам із департаменту Казначейства підготувати пропозиції щодо створення Стабілізаційного фонду союзників, який забезпечував би надання останнім військової допомоги і міг би ста­ти основою післявоєнної світової валютної системи. Влітку 1942 р. був здійснений обмін цими документами для взаємного ознайомлення.

Слід зазначити, що головні положення англійського і американ­ського планів були подібні. Насамперед вони пропонували забезпе­чити стабільність внутрішнього економічного розвитку, що передба­чало здійснення державою певних контролюючих функцій у моне­тарній сфері в межах функціонування національних економік. Особ­лива увага приділялася внутрішнім економічним процесам, що ав­томатично означало зменшення ступеня входження у світове госпо­дарство, що, у свою чергу, означало проведення певного контролю на міжнародному рівні, завдяки якому країни повинні були поступити­ся невеликою часткою свого суверенітету в монетарній сфері. Для цього Кейнс і Уайт пропонували створити для міжнародної коопе­рації спеціальний наднаціональний орган.

Таким чином, третьою світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конфе­ренції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. у США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютнасистема.

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування ва­лют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу — США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти¹, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів.

Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно обмінювати через свої центральні емісійні банки наявні у них резерв­ні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак, оскільки незначний золотий запас Великої Британії не дав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин, фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта перевалено колонія­ми та домініонами Британської імперії. Таким чином, фактично Брет­тон-Вудська валютна система успадкувала, з одного боку, рештки грошо­вої системи "золотого стандарту", з іншого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золото­валютним стандартом, а неофіційно — золото-доларовим стандартом.

На конференції було підписано "Заключний акт", частинами якого були статути Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнарод­ного банку реконструкції і розвитку (МБРР). Бреттон-Вудська сис­тема вступила в дію після представлення державному департаменту США ратифікаційних грамот 2/3 країн — учасниць конференції.

Угода про МВФ передбачала встановлення міжнародного співро­бітництва у сфері валютних відносин, забезпечення стійкості валют­них курсів, поступову відміну валютних обмежень і впровадження оборотності валют. МБРР мав згідно з угодою забезпечити розвиток довгострокових кредитів і позик, насамперед країнам, які особливо постраждали від війни.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської ва­лютної системи були:

• збереження ролі золота, як платіжного засобу та розрахунко­вої одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійсню­вався опосередковано через долар США, який один зберігав зовніш­ню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних курсів валют шляхом визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото (ціна однієї унції золота дорівнювала 35 дол., а золо­тий вміст долара становив 0,888671 г чистого золота);

• здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн із забороною таких операцій для всіх інших суб'єктів.

Першим кроком на шляху до формування нової валютної сис­теми стало створення міжнародних платіжних засобів СДР — (Special drawing rights) спеціальних прав запозичення, а поворотним момен­том — відмова США від вільного розміну доларів на золото для нерезидентів. У березні 1973 р. був здійснений перехід до плаваю­чих валютних курсів, а в липні 1974 валютний паритет було заміне­но валютним кошиком СДР.

Запровадження СДР — це фактично повернення до старої ідеї Кейнса, яку він висунув ще в 1944 p., перед підписанням Бреттон-Вудської угоди — ідеї створення "регульованої валюти". Але на той час, коли США володіли 2/3 валютних запасів світу, ця ідея була для них неприйнятною. Адже у 1949 р. централізовані золоті запаси США у 3,15 раза перевищували загальну суму доларів, яку було роз­міщено в іноземних банках. Саме тому цій країні при підписанні Бреттон-Вудських угод, було вигідно "прив'язати" валюти інших країн до золота, переважна більшість світових запасів якого знаходилась у банківських сховищах США.

Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпа­лася внаслідок її кризи. У нових умовах "доларовий стандарт" пере­став відповідати існуючому співвідношенню сил, яке характеризува­лося значним зростанням питомої ваги у світовій економіці країн "Спільного ринку" та Японії. Крім того, великий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних централь­них банках, зменшення золотого запасу — все це свідчило про те, що Бреттон-Вудська система ставала дедалі обтяжливішою і для США.

У 1971 —1973 pp. відбулася ломка Бреттон-Вудської валютної системи. Початок її 15 січня 1971 р. поклала заява тодішнього пре­зидента США Р. Ніксона про припинення розміну долара на золото та введення "надзвичайних засобів" для врятування валюти.

У січні 1976 р. в Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою четвертої світової валютної системи — Кінг-стонської (Ямайської),яка набула чинності 1 квітня 1978 р.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридич­но оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим плаваючих курсів;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі й відповідно відміняється його офіційна ціна;

• відбувається процес повної демонетизації золота — виведен­ня цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-ва­лютних відносин як це було за системи золотомонетного стандарту і перетворення його на звичайний, хоч і стратегічний, товар із правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах;

• юридичне надання права кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної валюти, але в пер­спективі перевага віддавалася СДР (із перетворенням останніх у головний резервний актив міжнародної валютної системи);

• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про на­дання виконавчому органу МВФ — Директорату — широких повно­важень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобо­в'язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених ва­лютних курсів.

Отже, Кінгстонська валютна система фактично легалізувала прак­тику валютних відносин, яка стихійно склалася на початку 70-х років у період розпаду Бреттон-Вудської системи.

Кінгстонська валютна система поки що не забезпечує повністю валютної стабілізації у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно з величезними міжнародними фінансовими потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валютним механізмом Кінгстона, який дає змогу США продовжувати доларову експлуатацію інших країн, об'єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової валютної систе­ми. Перш за все мова йде про пошук шляхів стабілізації валютних курсів, посилення координації валютно-економічної політики як провідних країн між собою, так і з іншими країнами світу.

Нині в рамках Кінгстонської угоди намітилась тенденція пере­ходу від доларового стандарту до багатовалютного, який включає поряд із доларом США, Євро, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією.

Контрольні запитання і завдання

1. Що слід розуміти під терміном "валюта"?

2. Які складові національної валютної системи?

3. Дайте визначення світової валютної системи.

4. Які характерні риси Паризької системи золотодевізного стандарту?

5. Охарактеризуйте Генуезьку систему золотовалютного стандарту.

6. Назвіть головні особливості світової валютної кризи 1929— 1933 рр.

7. Проаналізуйте хід підготовки та підписання Бреттон-Вудської валютно-фінансової угоди.

8. Назвіть основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи.

9. Коли розпочалися криза і розпад Бреттон-Вудської системи?

10. Охарактеризуйте основні положення Кінгстонської валют­ної системи.

Тема 3. Світовий фінансовий ринок і його структура

План.