Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів та послуг над експортом. Дефіцит поточних операцій, обумовлений несприятливим торговельним балансом, фінансується за рахунок притоку капіталу. Притік капіталу виникає внаслідок міжнародних позик (від іноземних урядів та комерційних банків, міжнародних валютно-фінансових організацій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам, прямих іноземних інвестицій у дану країну, нарешті, використання валютних резервів держави.
Прямі іноземні інвестиції передбачають ввіз до країни капіталу (у грошовій або товарній формі) і не створюють боргових зобов'язань. Відповідно, коли держава витрачає частину власних резервів іноземної валюти, це супроводжується скороченням обсягу іноземних активів, але не створює боргових зобов'язань.
Зовнішній борг складається із зобов'язань перед нерезидентами, які виникають унаслідок міжнародних позик або продажу фінансових активів за кордон. Зовнішні позики дозволяють країні інвестувати і споживати більше, ніж виробляє її економіка.
Коли країна залучає зовнішні позики, вона повинна сплачувати проценти по боргу. Зростання боргу супроводжується зростанням процентних платежів для обслуговування боргу. Тому зовнішні позики мають покривати не лише різницю між внутрішніми заощадженнями й інвестиціями та державними доходами і видатками, але й проценти по боргу.
Обсяг залучення зовнішніх позик визначається так. щоб прибуток від інвестицій перевищував вартість залучення капіталу; і тим, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення проблем із зовнішніми платежами.
Темпи зростання боргу залежать від:
• частки зовнішніх запозичень у загальному обсязі наявного боргу (співвідношення між дефіцитом балансу по товарах та послугах і накопиченим боргом);
• процентної ставки (підвищення ставки процента потребує збільшення зовнішніх позик).
Ефективне використання запозичених ресурсів для фінансування інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні. Нераціональність і збитковість використання зовнішніх ресурсів створює такі боргові зобов'язання країни, які в майбутньому обмежують можливості держави з проведення економічної політики. Тому виникає потреба в управлінні зовнішнім боргом.
Довгострокова мета управління зовнішнім боргом полягає в утриманні зростання зовнішніх зобов'язань країни у межах її спроможності обслуговувати борг. Реалізація цієї мети потребує ефективного використання позичених ресурсів.
Короткострокова мета управління зовнішнім боргом — регулювання обсягів зовнішніх запозичень таким чином, щоб сукупний попит відповідав станові внутрішніх та зовнішніх розрахунків країни.
Управління зовнішньою заборгованістю ділиться на три стадії: залучення фінансування, його використання та погашення боргу.
Система управління зовнішньою заборгованістю країни охоплює:
• аналіз кредитоспроможності — можливості країни позичати кошти;
• оцінку платоспроможності — здатності обслуговувати борг;
• контроль рівня зовнішньої заборгованості;
• контроль за складом зовнішнього боргу.
З цією метою використовуються показники заборгованості, які вимірюють різні складові зовнішнього боргу. До стандартних показників заборгованості належать:
• відношення розміру боргу до експорту та до ВВП;
• відношення суми платежів з обслуговування боргу до експорту та державних доходів;
• коефіцієнт обслуговування боргу (співвідношення між сумою виплат по обслуговуванню боргу і величиною експорту товарів та послуг).
Ефективність управління зовнішнім боргом визначається і іншими видами економічної політики. Розмір зовнішніх займів залежить від торговельної політики, політики валютних курсів, цінової політики, а також від грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики. У свою чергу, рівень зовнішньої заборгованості та умови надання зовнішнього боргу значною мірою визначають характер економічної політики в країні.
