Стрімке розширення зони ефективного застосування персональних комп'ютерів призвело до того, що сьогодні їх використовують не тільки в офісах, не тільки для вирішення задач візуалізації й обслуговування на верхніх рівнях ієрархії інтегрованих систем керування виробництвом, але і для безпосереднього керування технологічними агрегатами в режимі реального часу, для чого й були промислові комп'ютери, описані вище.
У зв'язку з зазначеним, виникає серйозна проблема оптимального вибору між класичним гнучкопрограмованим ПЛК і ПК.
Вибір між ПЛК і ПК найчастіше залежить не тільки від характеристик об'єкта, що обслуговується, або граничних умов вирішення задачі. Вирішальну роль тут часто відіграють особисті прихильності і досвід користувача. Тому виробники засобів автоматизації змушені приділяти особливу увагу повноті спектра пропонованих ними засобів і систем щоб забезпечити споживачам вибір при ухваленні рішення на користь ПЛК або ПК.
На жаль, у даний час неможливо дати загальні рекомендації, у яких випадках варто застосовувати ПЛК, а коли перевагу треба віддати ПК.
Проте при виборі засобів автоматизації найбільш важливу роль завжди грали працездатність системи в реальному часі і її надійність - якості, за якими донедавна персональні комп'ютери поступалися ПЛК.
При роботі персонального комп’ютера можливі випадки, коли операційна система або частини додатків користувачів можуть блокувати центральний процесор на достатньо тривалі проміжки часу, що недопустимо при керуванні технологічними процесами в режимі реального часу.
Гнучко програмовані контролери, навпаки, працюють саме таким чином, що наступний один за одним алгоритмічні кроки і процедури виконуються за точно визначений час. Такий підхід дозволяє легко оцінити або, за необхідності, вимірити максимальний час реакції системи керування. Перевищення часу циклу виконання керуючої програми (максимальний час реакції системи) є одним з найважливіших критичних параметрів, на які негайно реагує ПЛК.
Персональний комп'ютер теж можна змусити працювати в реальному масштабі часу. Вибір операційної системи і спеціально розроблене програмне забезпечення дозволять і при використанні ПК досягти задовільного часу виконання програмного циклу й обробки переривань.
Однак, чим більше функцій роботи в реальному масштабі часу буде вбудовано в персональний комп'ютер, тим далі це конкретне рішення відхилятиметься від загальноприйнятих стандартів і таких якостей, як відкритість і сумісність з іншими системами.
Разом з тим, можливість роботи в реальному масштабі часу не є єдиним чинником при виборі ПЛК або ПК. Такі критерії, як можливість підключення системи до інформаційної мережі, функції обробки даних і візуалізації, а також якість графічного інтерфейсу грають майже таку ж важливу роль.
Рекомендації по вибору між ПЛК і ПК:
1. Для вирішення задач безпосереднього керування промисловим устаткуванням у режимі "жорсткого" реального часу перевага надається ПЛК.
2. У випадках, коли додаткові і, зокрема, інформаційні функції починають значно превалювати над функціями керування технологічним процесом і потрібне використанням усього спектра "інтелектуальних" можливостей ПК, перевага повинна віддаватися саме їм.
Історія розвитку та етапи формування БЖД як науки
Проблема захисту людини від небезпекпостала водночас з появою на Землі людства. Протягом усієї історії цивілізації кожна окрема людина дбала про власну безпеку табезпеку своїх близьких, так само як і людству доводилося піклуватися про безпеку свого існування.
Первісна людина була тісно зв'язана з природою. Наші предки не просто поклонялися рослинам, тваринам, птахам, сонцю, вітру, воді тощо, а й використовували свої знання про них для життя в єдності з природою, оскільки саме природні небезпекистановили найбільшу загрозу.
Другою групою небезпек, які почали становити загрозу людині з часу існування її на нашій планеті, були дії інших людей. Війни, збройні конфлікти, вбивства, викрадення, погрози, терористичні акти та інші насильства супроводжували і в наш час продовжують супроводжувати розвиток суспільства.
Третьою на Землі була започаткована група небезпек, що походять від об'єктів, створених людьми, так званих антропогенних чинників: машин, хімічних та вибухових речовин, джерел різного роду випромінювань, макро- та мікроорганізмів, тощо. Ці небезпеки пов'язані з прагненням людини глибше пізнати себе й навколишній світ, створювати матеріальні блага і, як це не парадоксально, з пошуком більшої небезпеки.
Протягом усієї своєї історії людство прагне зробити життя зручним. У людському прагненні до пізнання дуже часто засоби витісняють мету, людина стає додатком до створеного нею, а її ж творіння становлять загрозу для неї самої.
Можна навести чимало прикладів, які, здавалося б, свідчать про те, що завдяки набутим знанням з розвитком цивілізації рівень безпеки людей зростає. Людство подолало епідемії тифу, холери, віспи, чуми, поліомієліту. Середня тривалість життя у розвинених країнах світу вже наближається до 80 років і продовжує зростати. Цих результатів досягнуто завдяки розвитку медицини, що сягає своїми коренями часів Гіппократа(460-370 рр. до н.е.), який здійснив реформу античної медицини, і Аристотеля(384-322 рр. до н.е.), який вже в ті далекі часи вивчав умови праці.
Однією з найнебезпечніших галузей людської діяльності була і залишається в багатьох країнах, в тому числі в Україні, гірнича справа. Останні свідчення цьому — постійна гибель українських гірників у шахтах Донбасу. Тому вже з часів середньовіччя вчені досліджували небезпеки, пов'язані з гірничодобувною справою. Георг Агрікола (1494-1555 рр.) у 1545 р. першим зробив запис про випадок виділення та вибуху рудникового газу. Відомому лікарю епохи Відродження Парацельсу(1493-1544 рр.), який теж вивчав небезпеки, пов'язані з гірничою справою, належать слова: «Все є отрута і все є ліки. Лише певна доза робить речовину отрутою чи ліками». Цей вираз можна вважати основою принципу нормування шкідливих речовин, який використовується і дотепер.
Значний внесок у справу розвитку безпеки праці зробив М.В.Ломоносов (1711-1764рр.). У 1763 р. він видав трактат з основ металургії та рудних справ, у якому розглянув різні питання гігієни та безпеки праці гірників, організації їх праці та відпочинку, укріплення ґрунтів, відведення рудникових вод, небезпечних концентрацій газу та пилу, раціональності одягу.
У 1847 р. А.М.Нікітін видав книгу «Хвороби робітників із зазначенням попереджувальних заходів», де описав заходи, що мають попереджувати професійні захворювання та аварії.
У ХІХ-ХХ ст. у зв'язку з інтенсивним розвитком промисловості проблемами безпеки на виробництві займалося багато вчених. Відзначимо насамперед учених, діяльність яких пов'язана з Україною. Це перший ректор Харківського технологічного і Київського політехнічного інститутів В.Л.Кирпичов (1845-1913рр.), який у своїх працях пов'язав питання безпеки промислового обладнання з теоретичними питаннями прикладної механіки та опору матеріалів, і академік АЛ.Скочинський (1874-1960рр.), який зробив великий внесок у розвиток техніки безпеки на вугільних шахтах.
Суттєва роль у забезпеченні БЖД належить індивідуальним засобам захисту. Одним з показових прикладів цих засобів є протигаз, створений академіком М.Д.Зелінським у 1915р., який майже без принципових змін використовується і сьогодні.
Можна навести ще багато прикладів, які свідчать про людські зусилля, спрямовані на власну безпеку, і водночас можна навести не менше прикладів, які дали підставу Жану Батісту Ламарку майже двісті років тому, а саме в 1809р. заявити: «Інколи здається, що призначення людини полягає в тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю не придатною для життя». Але катастрофічні потрясіння XXст. перевершили всі найжахливіші побоювання щодо долі людства і можуть розглядатися не інакше як війна на знищення, яку оголосила сучасна цивілізація феномену людини.
У XX ст. людство ввійшло у складний період історії свого розвитку, коли воно оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося обережно й раціонально ним користуватися. Швидка урбанізація та індустріалізація, різке зростання населення планети, інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили біологічний кругообіг речовин у природі, пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. Це поставило під загрозу здоров'я та життя сучасного і майбутніх поколінь людей, існування людської цивілізації.
Людству почала загрожувати небезпека повільного вимирання внаслідок безперервного погіршення якості навколишнього середовища, а також вичерпання природних ресурсів. Стало зрозумілим, що для усунення цієї небезпеки необхідно переглянути традиційні форми природокористування та докорінно перебудувати господарську діяльність більшості країн світу. Одним з перших у світі звернув увагу на цю проблему перший президент Академії наук України В.І.Вернадський(1863-1945 рр.).
Основою вчення академіка Вернадського була «жива речовина», до складу якої входять всі живі організми, що мешкають на планеті. Незважаючи на малий обсяг — 0,25% від маси всієї біосфери, — завдяки геохімічній активності й здатності до розмноження жива речовина, використовуючи і перетворюючи світлову енергію, розвиває величезну вільну енергію, через що функції її проявляються в планетарному масштабі. До складу живої речовини Вернадський включив також людину, розглядаючи природу і людське суспільство як одне ціле. Він обґрунтував положення про те, що обрис сучасної Землі сформований людиною, і показав, що діяльність сучасної людини викликає рух основних хімічних елементів у масштабах, які порівнюються з природними циклами руху цих елементів. За визначенням Вернадського, людина стала наймогутнішою геологічною силою на планеті, людська діяльність почала перевищувати масштаби найпотужніших стихійних явищ.
Такий стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної ситуації спонукали до проведення спеціальних досліджень та виконання заходів, які б дозволили вирішити двоєдине завдання - збереження рівноваги в природі та задоволення вимог умов життя, які весь час зростають. Перші положення, що отримали всесвітнє визнання, викладені у працях так званого Римського клубу. Римський клуб — це неформальна організація вчених математиків, економістів, екологів, соціологів, фахівців з управління тощо, створена в 1968 р. Основна мета робіт, що виконувались членами цього клубу, полягала в розробці наукових методів опису світу як складної біосоціальної системи. Результати робіт, виконаних в рамках Римського клубу, показали, що треба переглянути систему загальноприйнятих цінностей і цілей та переходити від вузьконаціональних, регіональних цілей до оцінки глобальної світової рівноваги, що забезпечить безпеку життєдіяльності всього людства.
38-ма сесія Генеральної Асамблеї ООН у 1983 р. створила Міжнародну комісію з навколишнього середовища та розвитку, яка покликана аналізувати стан навколишнього середовища в контексті глобальних перспектив. На основі оцінок авторитетних експертів у 1987р. ця комісія підготувала фундаментальне дослідження «Наше спільне майбутнє». На сучасному рівні об'єктивних знань у ньому відображено розуміння світовим співтовариством гостроти соціоекологічної проблематики, необхідність глобальної переорієнтації соціально-політичного, економічного, технічного, технологічного та культурного розвитку, здійснення для цього відповідних національних і загально-планетарних проектів.
У 1992 р. в Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН, присвячена Концепції сталого розвитку світового співтовариства. Конференція прийняла документ «Порядок денний XXI століття»та зробила висновок про необхідність глобального партнерства держав для досягнення стабільного соціального, економічного та екологічного розвитку суспільства.