Особливості визначення затрат у проектних розрахунках.

Таблиця 4

РОЗРАХУНОК СЕРЕДНІХ ТА ГРАНИЧНИХ ВИТРАТ
ПРИ ВИГОТОВЛЕННІ ВУЗЛА

Верстат	Витрати виробництва за годину, грн.	Максималь­на продуктивність за годину, шт.	Кількість продукції, що виробляється, за годину	Собівартість одиниці продукції (середні витрати)	Граничні витрати
				700 : 50 = 14	—
				800 : 50 = 16	—
				1000 : 50 = 20

Дані, наведені в ній, характеризують виробничий процес, в якому для виготовлення вузла застосовують три верстати. Завдяки певним технологічним змінам кожен з них має різні експлуатаційні витрати, проте для виробництва 125 одиниць продукції за годину потрібна робота всіх трьох верстатів. Загальні витрати виробництва 125 одиниць продукції становлять 2500 грн., середні — 20 грн. за одиницю. Собівартість вузлів різна — 14, 16, 20 грн. Для виробництва додаткової одиниці за годину належить використовувати 3-й верстат. Виробничі витрати за одиницю продукції на ньому дорівнюють 40 грн. Таким чином, граничні витрати виробництва дорівнюють 40 грн., а середні — 2500 : 125 = 20 грн.

З таблиці видно, що:

загальні витрати виробництва = 700 + 800 + 1000 = 2500 грн.;

кількість виготовленої продукції = 125 шт.;

середні витрати виробництва = 2500 : 125 = 20 грн.;

вартість виробництва однієї додаткової одиниці = грн.

Причина поділу витрат на середні та граничні базується на тому, аби виправдати збільшення обсягу виробництва. Отриманий дохід повинен якнайменше дорівнювати понесеним витратам, або 40 грн. Неможливо розбагатіти, виробляючи будь-що за 40 грн., а продаючи за 20 грн., тобто за середньою собівартістю. Навпаки, для отримання прибутку необхідно повернути 40 грн. граничних витрат.

Це — один з найважливіших принципів поведінки виробника: нарощувати випуск продукції до тих пір, поки граничний дохід не дорівнюватиме граничним витратам.

Під час оцінки проектних затрат досить часто необхідно не тільки визначити величину операційних витрат, що пов’язані з діяльністю компанії та базуються на виробничих витратах, але й величину фінансових затрат.

До операційних витрат належать величина всіх платежів за матеріальні ресурси, оплата праці, накладні витрати, пов’язані з виробництвом продукції та функціонуванням підприємства.

Окремі витрати, такі як процентні платежі та орендна плата, за походженням мають фінансовий характер. Фінансові витрати мають таке саме важливе значення для прийняття рішень, як і операційні, однак вони мають іншу мету — оцінити ефективність діяльності компанії і вплив на неї відповідного способу фінансування (співвідношення позичкових коштів і власного капіталу).

Під час оцінки реальної вартості продукції проекту виникає серйозна проблема визначення величини списання як основних фондів, так і обігових коштів, в першу чергу товарно-матері­альних запасів. Практика списання згідно з принципами бухгалтерської звітності компанії, незалежно від ринкової ціни активів підприємства, оцінює основні фонди за первинною вартістю за мінусом накопиченої амортизації. У первинній вартості відображають у звітності і товарно-матеріальні запаси (ТМЗ). Це значною мірою погіршує стан компанії у період інфляції. Сучасна практика оцінки ТМЗ дозволяє пом’якшити вплив інфляційних процесів і отримати більш реалістичні показники доходу. Існує кілька методичних підходів до оцінки ТМЗ. Наприклад, за цінами хронологічно перших купівель (first-in-first out — FIFO). Ці ціни використовують у такому випадку для розрахунку доходу. Однак в умовах високої інфляції, коли закуплені товарно-матеріальні запаси знецінюються, а відображення їх у собівартості продукції за початковими цінами призводить до завищення доходу компанії, використовують методику оцінки ТМЗ за цінами останніх у часі купівель (last-in-first out — LIFO). Разом з тим навіть методика LIFO не позбавляє викривлень, які супроводжують процес розрахунків. У такому разі можна запропонувати застосування вартості заміщення, або, як її ще називають, методики оцінки ТМЗ за ціною придбання наступної одиниці (next-in-first out — NIFO). Цей спосіб забезпечує відтворення достатніх коштів для придбання нової одиниці з експлуатацією старої.

Управління затратами вимагає наявності інформації про величину витрат, які не можна розділити на компоненти та ідентифікувати з конкретними діями. Такі витрати називають комплексними, або нероздільними. Під час виробництва додаткового обсягу продукції їх розмір не збільшується. До таких витрат можна віднести і страховку устаткування. Або: припустимо, що на всьому заводі є один лічильник спожитої електроенергії. Якщо верстат відпрацює додатковий час понад норму, встановлену для виробництва одиниці продукції, витрати на електроенергію належатимуть до категорії змінних. Проте якщо у той самий час працюють й інші верстати, приміщення освітлюються, то постає питання, яку частину підвищення витрат на оплату електроенергії потрібно віднести на рахунок додаткового виробництва? Такі витрати належать до нероздільних.

У проектному аналізі аналітик приймає рішення про доцільність інвестицій, оцінюючи майбутні грошові потоки, вигоди і затрати, які супроводжуватимуть проект. Разом з тим виникають ситуації, коли певні вкладення у проект вже здійснено. Такі витрати мають назву витрати минулого періоду (sunk cost). Припустимо, що вчора за устаткування, що є частиною нового проекту, було сплачено 1000 грн. Сьогодні для того, щоб завершити проект, потрібно витратити ще 1000 грн. Раптом, перед тим, як здійснено другий платіж, надійшла інформація про те, що максимальний дохід, який здатен принести проект, дорівнює 1500 грн. Тобто загальні витрати проекту становлять 2000 грн., а дохід — лише 1500 грн. Чи потрібно витрачати ще 1000 грн. для завершення проекту? Якщо гроші не сплатити, то вже вкладені 1000 грн. буде втрачено, оскільки жодної гривні доходу до завершення проекту отримано не буде. Якщо витратити додаткову суму і завершити проект, буде відшкодовано вкладені сьогодні 1000 грн. та одержано ще 500 грн. Отже, остаточно буде втрачено тільки 500 грн. Інакше кажучи, вигідніше завершити проект (хоча гроші будуть втрачено в обох випадках). Підкреслимо, що таке рішення було засновано лише на прогнозі майбутніх затрат (1000 грн.) та майбутніх вигід (1500 грн.). Для аналітика попередні вигоди та затрати не повинні мати значення під час прийняття поточних рішень щодо того, як проводити інвестиції, спрямовані у майбутнє, оскільки їх вже вкладено і вони є безповоротними.

Розглянемо приклад визначення витрат для компанії А. Припустимо, що компанія має площі на заводі Х, які не використовує цех, що виготовляє системи промислового управління. У найближчі 10 років передбачено встановити у цеху нове устаткування таким чином, що з розширенням виробництва «зайві» площі наприкінці десятого року будуть повністю зайняті. У цеху виробництва побутової електроніки запропоновано новий, досить вигідний інвестиційний проект. Виходячи з потреб нової виробничої лінії для виготовлення пластикових пресованих комплектуючих та інтегральних мікросхем, а також через нестачу площ на заводі У, передбачено розмістити лінію на заводі Х. У цей самий час на заводі Х достатньо площі для монтажу лінії, проте керуючий цехом систем промислового управління вказує на те, що площі, які не зайняті зараз, через десять років буде повністю залучено до виробництва. Запитання звучить так: скільки цех побутової електроніки має сплатити (тобто включити як «затрати» до аналізу проекту) за використання незайнятих потужностей?

Іноді пропонується вести розрахунки таким чином: перевести загальну вартість будинку у вартість квадратного метру площі (звичайно, з корективами на інфляцію). Потім з площі, що використовується у проекті, можна «вимагати» цю додаткову суму на підставі метражу. Перевагою такого підходу розподільних витрат є простота та розуміння розрахунків. Недоліки полягають у тому, що такий підхід базується на початковій інформації (вартість будинку за часів його спорудження), а не на прогнозах на майбутнє; він не наводить реальних економічних витрат, які несе компанія. Будинок вже куплено, за нього сплачено гроші, тому у цьому випадку вигідніше буде використовувати вже придбані та оплачені площі для отримання доходу, ніж залишати їх порожніми кілька років. Таке рішення потребує визначення реальних економічних витрат, обумовлених проектом та використанням площі зараз, а не в майбутньому.

Якщо проект відхилено, цех систем промислового управління не потребуватиме нового будівництва ще десять років. Дозвіл цеху побутової електроніки застосовувати частину наявної площі змусить пізніше будувати нове приміщення для «поглинання» очікуваного розширення цеху систем промислового управління. В економіці такий підхід називають принципом перенесення на більш ранній період — витрати на спорудження нового будинку переносяться з десятого (наприклад) року на шостий. Таким чином можна визначити правильну величину «витрат» використання незадіяних потужностей за допомогою розрахунку відповідно до величини теперішньої вартості будівництва нового будинку, яке планується через шість років, та виведення різниці між ними. Зміни у сьогоднішній відповідній вартості перенесення будівництва з десятого на шостий рік зумовлені прийняттям проекту. Таким чином, вони задовольняють вимогам обумовленості, мають прирісну природу, і, крім того, є реально економічними витратами. Ці витрати, безумовно, мають бути включені до аналізу проекту.

Принцип перенесення на більш ранній період передбачає майбутнє зростання потужностей. Якщо прогнозується, що у поточній діяльності ніколи не буде задіяно всіх наявних потужностей, то перенесення на більш ранній строк не відбувається. Коли для поточної діяльності ніколи не знадобляться нові площі, але нові інвестиції остаточно мають застосувати «надлишки» потужностей та вимагають розширення для обслуговування передбачуваного ринку, загальні витрати такого розширення належить включати до аналізу проектів. Якщо розширення непо­трібне, то додаткові витрати не мають місця. Якщо новий проект завершено перед тим роком, в якому виникла потреба у розширенні, а потужності повертаються до початкового користувача (у нашому прикладі до цеху систем промислового управління), то перенесення на більш ранній строк відсутнє і додаткових витрат також немає.

Наступною проблемою визначення витрат у проектному аналізі є проблема використання активів, які ще належать компанії, але вже не потрібні їй для виробництва. Які витрати припадають на частку активів, що простоюють, якщо їх передбачено залучити до нового проекту? Очевидною відповіддю була б «ніякі», але це не завжди вірно. Необхідно також враховувати й альтернативні варіанти використання таких активів. Для пояснення звернемося до конкретного прикладу.

Припустимо, фрезерувальний верстат з програмним управлінням та балансовою (бухгалтерською) вартістю 8000 грн. займає місце на заводі Х, але не використовується цехом системи промислового управління (або іншим підрозділом). Певна компанія пропонує купити цей верстат за 10 000 грн. на умовах «франко-вагон». Умови «франко-вагон» означають, що компанія-покупець сплатить 10 000 грн. після того, як верстат буде демонтовано з попереднього робочого місця, підготовлено до відправлення та завантажено у вагон. Якщо цих операцій не буде здійснено, оплата не відбудеться. Демонтаж верстата коштує 500 грн., підготовка до відправлення — 300 грн., перевезення до станції та завантаження на залізничну платформу — 200 грн. Після всього цього компанія отримує 10 000 грн. Відтік коштів становить разом 500 (демонтаж) + 300 (підготовка до відправлення) + 200 (доставка на станцію та завантаження) = 1000 грн. Таким чином, чисті надходження дорівнюватимуть 10 000 – 1000 = 9000 грн., що на 1000 більше, ніж балансова вартість верстата (8000 грн.). Отже, раніше амортизаційні відрахування були занадто великими, що захистило доходи від податків. Припустимо, що ставка податку 40%. Надлишок у 1000 грн. понад чистої ціни оподатковується, розмір податку дорівнює 0,4 × 1000 =
= 400 грн. Вилучивши цю суму з 9000 грн., отримаємо 8600 грн. — чисті надходження після сплати податку.

Тепер припустимо, що цех побутової електроніки зрозумів, що він може застосовувати цей верстат на новій виробничій лінії. Верстат має лишитися на попередньому робочому місці, але буде використовуватися для виробництва нової продукції. Які витрати, що відображають застосування верстата цехом побутової електроніки, потрібно зазначити у новому проектному аналізі? Правильною буде відповідь «чисті надходження 8600 грн.», оскільки це — найкращий варіант використання верстата. Інакше кажучи, якщо компанія застосовує верстат у новому проекті, то вона відмовляється від отримання 8600 грн., які можна було б одержати, продавши верстат.

Проте цю ситуацію можна розглядати з іншого боку: якщо цінність, створена новим проектом, менша за 8600 грн., то верстат потрібно продавати, а від проекту відмовитися. У даному випадку ми маємо справу з двома альтернативами, що виключають одна одну: у випадку А — продавати верстат і отримати 8600 грн., у випадку Б — застосувати верстат у новому проекті. Альтернативі Б віддають перевагу лише у тому разі, якщо проект принесе більшу цінність, ніж у випадку А, тобто 8600 грн.

Змінимо умови задачі. Цех побутової електроніки бажає використовувати верстат, але для того, щоб він міг стати компонентом виробничої лінії, його необхідно перемістити на інше місце і наново встановити. Демонтаж коштує 500 грн., перевезення на інше робоче місце — 50 грн., повторний монтаж та налагодження — 750 грн. Які витрати, що відображають експлуатацію верстата у даному випадку, необхідно зазначити під час аналізу проекту? Відтік коштів становить: 500 + 50 + 750 = 1300 грн. Окрім того, залишаючи верстат у себе, компанія відмовляється від отримання 8600 грн. виручки у разі продажу верстата іншій компанії, тому дане значення альтернативної вартості належить додати до грошових видатків. Таким чином, загальні витрати використання верстата дорівнюватимуть 9900 грн., і саме ця цифра має бути зазначена в проектному аналізі.

Однак ми постійно підкреслюємо, що до розрахунку двічі включено витрати на демонтаж верстата: перший раз у розрахунку альтернативної вартості 8600 грн., другий — при розрахунку коштів. Тому правильною цифрою має бути 9400 грн. Логічна помилка такого аргументу полягає у тому, що розрахунком у сумі 8600 грн. (максимальної виручки від продажу верстата) не передбачено, аби будь-хто вже здійснив заходи з демонтажу устаткування. Це — лише одна з альтернатив, що виключають одна одну, та яку належить взяти до уваги. Витрати у 500 грн., пов’язані з фізичним переміщенням верстата на нове місце монтажу, лише характеризують процес демонтажу для іншої альтернативи. Очевидно, що у даному випадку необхідні витрати складатимуть лише 1300 грн. Також зрозумілим має бути те, що даний порядок дій позбавляє будь-якої можливості отримання 8600 грн. від продажу верстата (іншої можливої альтернативи), і ця цифра є вірним значенням альтернативної вартості.

Таким чином, затрати у сумі 9900 грн. є грошовими витратами при використанні другого альтернативного варіанта плюс дохід, якого не отримано через відмову від першого варіанта. Саме тому сума 9900 грн. є вірною і її належить використовувати в економічному аналізі.

Література:[1,с. 41-63], [2, с.42-51]