До основних елементів зовнішньоекономічної політики належать такі: торговельна політика, валютна політика, політика іноземного інвестування.
Ключову роль у зовнішньоекономічній політиці відіграє торговельна політика — державна політика, яка впливає на обсяги зовнішньої торгівлі через податки, субсидії та прямі обмеження на експорт або імпорт. Слід розрізняти два типи торговельної політики: протекціонізм і вільна торгівля.
Протекціонізм — це політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції. Вона реалізується через підтримку національного виробництва, стимулювання експорту, обмеження імпорту. Недоліком є те, що, захищаючи національну економіку від зовнішньої конкуренції, вона сприяє зниженню конкурентоспроможності національних товарів, позбавляє країну можливості використовувати вигоди від передових науково-технічних досягнень інших країн. Окрім того, якщо держава проводить політику протекціонізму, то це викликає вживання відповідних заходів з боку її торговельних партнерів. Економічні протиріччя між країнами можуть загостритися настільки, що розпочнуться справжні торговельні війни, які матимуть серйозні негативні наслідки для всіх причетних до цього сторін. Тому протекціонізм може бути доцільним лише за умов, якщо він є тимчасовим.
Вільна торгівля (торговий лібералізм) — це торгівля без обмежень, тобто без державного втручання — ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Конкуренція з боку іноземних підприємств примушує вітчизняні підприємства впроваджувати передові технології.
Підвищувати якість продукції і зменшувати середні витрати, що сприяє економічному зростанню.
У реальній практиці зовнішньоторговельна політика кожної країни є змішаною. Вона поєднує елементи протекціонізму і вільної торгівлі. Елементи протекціонізму переважають у періоди економічного падіння, а вільної торгівлі — в періоди економічного піднесення.
В умовах змішаної зовнішньоторговельної політики значну роль відіграє держава. У своїй діяльності вона спирається на певну систему інструментів:
1) Митні засоби. Застосовується імпортне та експортне мито.
Імпортне мито — податок, який накладається на кожну одиницю товару, що завозиться до країни. Застосовується з метою захисту вітчизняних товаровиробників від іноземної конкуренції. За рахунок цього мита держава підвищує внутрішні ціни на імпортні товари, що ставить іноземних виробників у невигідне конкурентне становище. Існує три види митних податків:
• урсівза мито — запроваджується у вигляді відсотка від митної вартості товару.
• специфічне мито — визначається у вигляді фіксованої суми з одиниці виміру (ваги, площі, обсягу та ін.)
• комбіноване мито — визначається як поєднання ставок адвалерного та специфічного мита (наприклад, 30%, але не менше ніж 6 ЕКЮ за 1 штуку; 20%, але не менше 8 ЕКЮ за 1 кг);
Експортне мито застосовується щодо товарів, ціна на які перебуває під контролем держави і утримується на нижчому за світовий рівні завдяки субсидіям виробникам. Іншою причиною запровадження такого мита може бути забезпечення державного бюджету податковими надходженнями. Експортне мито використовують в основному країни, що розвиваються та країни з перехідною економікою. Промислово розвинені країни використовують його рідко, а в США оподаткування експорту заборонене конституцією.
Важливим митним засобом с так зване антидемпінгове мито. Це додаткове імпортне мито, яким обкладаються товари, які ввозяться у країну за демпінговими пінами, тобто за цінами, нижчими від собівартості їхнього виробництва.
Переважно мито встановлюється окремими країнами автономно. Поряд з цим можуть застосовуватися єдині митні ставки для країн, об’єднаних у спільну торгово-економічну групу, наприклад, Європейський економічний союз.
Митні засоби є важливим інструментом зовнішньоторговельної політики, проте в останні роки їхня роль суттєво зменшилася завдяки розширенню форм і методів немит-них засобів. Особливо активно їх використовують промислово розвинені держави.
2) Немитні засоби та заходи — адміністративні та економічні методи впливу на зовнішню торгівлю. Найбільше поширення має квотування — встановлення квот на експорт або імпорт певних товарів. У межах цих квот експорт або імпорт здійснюється за ліцензіями, які видаються державними установами.
З початку 70-х років великого поширення набула особлива форма кількісного обмеження імпортних надходжень — добровільне обмеження експорту (ДОЕ): країни-експортери добровільно беруть на себе зобов’язання щодо обмеження експорту в певну країну. Звичайно, на практиці такі обмеження не с добровільними, а вводяться під політичним або економічним тиском країни-імпортера.
До немитних належать також такі засоби:
• введення державної монополії на торгівлю певними видами товарів;
• впровадження технічних бар’єрів — дискримінація імпортних товарів на користь вітчизняних за допомогою специфічних стандартів якості, норм безпеки, санітарних обмежень тощо;
• пільгове кредитування експортерів. Унаслідок цього експортери отримують можливість продавати товар на зовнішньому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому.
Надзвичайною формою державного обмеження зовнішньої торгівлі є торговельне ембарго — заборона державою ввозу до якої-небудь країни або вивозу із якої-небудь країни товарів. Країна вводить ембарго на торгівлю з іншою країною, як правило, з політичних мотивів. Економічні санкції стосовно якої-небудь країни можуть також мати колективний характер, наприклад, коли вони вводяться за рішенням ООН.
Важливим фактором макроекономічної стабілізації є валютна політика До основних елементів валютної політики можна віднести такі:
• регулювання рівня лібералізації валютного ринку;
• нормування обов’язкових валютних резервів комерційних банків;
• встановлення режиму формування валютних курсів;
• впровадження контролю за розподілом іноземної валюти;
• застосування валютних інтервенцій.
Політика іноземного інвестування покликана створювати відповідний клімат у країні для залучення іноземного капіталу. Для України ця проблема є особливо актуальною. Так, попит нашої країни на іноземні інвестиції складає понад $40 млрд. Але він задовольняється лише незначною мірою. Починаючи з 1992 р., загальна сума іноземного інвестування в економіку України склала менше $1.5 млрд. Це пояснюється несприятливими факторами, які притаманні економіці України: політична нестабільність, нестабільність економічного законодавства, низький внутрішній попит, хронічний дефіцит платіжного балансу тощо.
Поряд з об’єктивними факторами великий вплив на створення привабливого клімату щодо іноземного інвестування має державна політика. Вона може застосовувати прямі адміністративні заходи і важелі економічного стимулювання. Прямі адміністративні заходи регламентують правила залучення іноземного капіталу та форми його фінансування, систему гарантій тощо. До важелів економічного стимулювання належать заходи фіскального впливу (податкові, інвестиційні та інші пільги).
